Покликані: Кров предків (1025 рік). Книга 4

Дівчина уважно спостерігала за матір'ю, яка вміло працювала з травами та корінцями.

На столі лежали невеликі дерев’яні миски, у яких мати розтирала сухі рослини, додаючи в них кілька крапель рослинної олії. Вона тримала траву між пальцями, натертими до дрібної пудри та обережно накладала суміш на поранені лапки тваринки.

Ліки пахли земляним ароматом, змішаним з ледь відчутним запахом меду. Мати діяла з великою обережністю, підносячи до лапок тонкий бинт з тканини, який вона сама ткала, щоб зафіксувати лікувальну суміш.

Тваринка, здається, відчувала цю увагу, бо залишалась спокійною, навіть коли на її рани наносили перший шар лікувального зілля.

— Це було необачно, — суворо промовила матір.

— Що саме? — Розгублено спитала донька, не розуміючи, чому її добрий вчинок став приводом для такого гніву.

— Ти принесла у фортецю невідому тварину, — продовжувала мати, не змінюючи суворого виразу обличчя. — Ти наражаєш нас на небезпеку.

Юнка здивовано стиснула губи.

— Але у неї текла кров з лапок. Вона ж могла загинути від втрати крові, — з жалем промовила вона, намагаючись знайти виправдання.

— Значить, це її доля, — матір була непохитною. — Я вперше бачу таку істоту. Нам невідомо, що це за створіння. А може, воно небезпечне для людей. Тим більше ми не знаємо, як і чому вона отримала такі важкі поранення.

В цей момент тварина, що до цього моменту не подавала жодного звуку, згорнулась клубочком на колінах дівчини. Вона лежала тихо, лише інстинктивно повертаючи свої довгі, чутливі вушка в різні боки.

— Це ж тільки ласка! Подивись, вона так схожа на ласку! — Знову жалісно промовила донька, її голос втратив впевненість, натомість став сповнений жалю.

— Це не ласка! Ти ж сама це добре розумієш! — Мати сказала це вже майже з викликом, її голос став напружений від гніву та турботи. — Влітку ласка має коричневе хутро, а тільки зимою воно стає білим, щоб сховатись серед снігу. А подивись на кігті! У ласки вони практично непомітні. А в цієї істоти вони яскраво-червоні! Та й хвіст! Такий пухнастий, червоний! Ласка не має такого хвоста! Крім того, її звичайне місце — це північ. У наших краях ласка з’являється дуже рідко.

Дівчина відвернула погляд, її розгубленість поступово переростала в сумніви.

— Може, це тваринка близький родич ласки? — Тихо спитала вона, сподіваючись знайти у мати хоча б краплину розуміння.

— Святозаро, єдине, що спільне між цією істотою та ласкою — це те, що вона точно хижак! — Мати вже майже кричала, її голос пронизливо лунав у світлиці. — Вона має червоні очі, які притаманні хижим істотам! Зіниці вертикальні, погляд спрямований уперед, як у справжнього мисливця! І кігті! Подивись, які вони довгі та гострі!

Святозара уважно слухала матір, нахиливши голову, погляд її м’яко мандрував до загадкової істоти, що мирно лежала на її колінах. Дівчина обережно простягнула руку й ніжно погладила її по голові. Істота розпізнала цей жест та потягнула до неї свої маленькі лапки, ніби бажаючи доторкнутись до неї ще ближче. Дівчина, не вагаючись, обережно підняла її на руки, пригорнувши до себе, як немовля. Тварина відповіла, поклавши свої ніжні лапки на плечі юнки, обвиваючи їх, немов бажаючи обійняти. Вона видала тихий, майже неземний свист, що лився як відголосок лісу, наповнюючи повітря ніжною мелодією.

У цю мить щось у серці матері затріпотіло, вона не змогла втримати погляду, що м’яко мандрував на доньку. Вперше вона бачила, як тварина проявляє таку довіру до людини, обнімаючи її, наче це було найцінніше в світі. В очах матері промайнув спокій. Вона не могла не помітити, як швидко і глибоко донька прив’язалась до цієї істоти, навіть за такий короткий час, коли вона здавалась їй настільки чужою та незрозумілою.

— Ну, добре, – вже не так суворо промовила матір, зітхнувши. – Спочатку поставимо її на ноги, а потім вирішимо, що з нею робити.

— Чудово! – Радісно вигукнула Святозара. В її очах з’явився блиск, а на обличчі – весела усмішка. – Я зачиню її в своїй кімнаті та буду доглядати за нею.

Дівчина обережно поклала тваринку назад у кошик та ніжно накрила її білою ряднинкою.

— Тільки не показуй її нікому, – серйозно сказала матір. – Хай краще людські очі не бачать її.

— Добре, я обов’язково буду зачиняти двері, щоб вона не вибігла, – запевнила дівчина, підхопивши кошик, як найцінніший скарб. Вона миттєво побігла до дверей, не втрачаючи жодної миті, щоб ще раз висловити подяку. – Дякую, матусю.

— Яка вона ще дитина, – тихо сказала жінка, похитавши головою, коли донька вже зникла за дверима.

***

Святозара вийшла з оселі лікарки, тихо зачинивши за собою дерев'яні двері, що вели до внутрішнього подвір'я укріпленої оселі. Вона ступила на кам'яну плиту, що вела до південного крила фортеці, де розташовувались кімнати родини літописців. Крок за кроком вона підійшла до вхідних воріт, які вели до її особистої кімнати. Це було відокремлене крило будівлі — невелика, але затишна частина укріпленої фортеці, де Святозара мала свою самостійну оселю, відгороджену від шуму і метушні головного двору. У цих стінах вона навчалася і писала, підносячи мудрість своїх батьків до нового покоління. Тут була її маленька кімната, з вікнами, що виходили на сад.

Її кімната була облаштована за усіма вимогами часу — в кутку стояв стіл з мініатюрними літописами, на стіні висів сувій з вивченими за словами батька настановами. Це місце стало для неї сховком від світу, місцем, де можна було зосередитись і дозволити думкам поглинути її цілком.

Святозара, переступивши поріг, обережно зачинила двері за собою. Вона поклала кошик біля ліжка. Підійшовши до старої дерев’яної скрині та обережно відчинила її. Дівчина витягла з скрині кілька м’яких шматків вовняної тканини, що використовувалася для оббивки старих покривал. Вона складала їх на підлозі, створюючи м’яке ліжечко для своєї нової подруги. З її рук спускались м’які шари, кожен з яких акуратно накривав один одного, утворюючи тепле та затишне місце. Потім вона поклала туди ще кілька великих пір’яних подушок, які мати використовувала влітку для відпочинку, та покривала все це теплим старовинним рушником, вручну вишитим у традиційному стилі. Дівчина працювала тихо, майже без звуків, так, щоб не турбувати свою маленьку тваринку. Вона пильно дивилась на свою роботу, вкладаючи кожну деталь з любов'ю і турботою. Це ліжечко виглядало не просто місцем для відпочинку, а справжнім затишним сховком, де її новий друг міг почуватися в безпеці.

Коли всі речі були на місці, Святозара повільно повернулась до кошика, взяла тваринку обережно в руки та поклала її на м’яке ліжечко. Істота невпевнено звелась на лапки, але, відчувши тепло, миттєво вмостилась в ньому, загорнувшись у тканини. Святозара тихо посміхнулась, обережно покривши її легким пледом, що пахнув лісовими травами.

— Яка ти гарненька! — Лагідно промовила дівчина, обережно проводячи рукою по маленькій голові тваринки.

Тваринка підняла свої яскраво-червоні очі та уважно дивилась на Святозару, її довгі вуха ворушились, вловлюючи кожне слово.

— Ти біленька, як сніг. Я назву тебе Сніжка, — посміхнулась юнка.

Істота тихо, майже безшумно, свистнула у відповідь, її свист був ніжним і заспокійливим, немов мовчазний знак згоди.

— Тобі подобається? — Запитала дівчина, прищуривши очі, усміхаючись ще ширше.

Тваринка ще раз тихо свистнула, її погляд був спокійним, в ньому читалась вдячність.

— Ну добре, домовились, — Святозара знову погладила її по голові. — Мені вже час йти допомагати батькові, а ти відпочивай. Коли я повернусь, принесу тобі смачненького. Тільки поводь себе тихо, добре?

Істота слухняно свернулась клубочком, затишно вкриваючи свої лапки та заплющила очі. Святозара тихо посміхнулась, поглядаючи на свою нову подругу. Бережно зачиняючи двері, вона тихо вийшла з кімнати.