Глава 23. Лапки вогню, що дарують спокій
Усі баби-лікарки снували туди-сюди, з однієї світлиці до іншої — з покоїв молодої боярині до ложниці доньки літописця. Замкова фортеця стояла на вухах. Кожен, кого зустрінеш, перешіптувався зі сусідом, мовляв, доньку боярина та дівчину з роду писарів хтось зумисне отруїв. І вже поповзли недобрі поголоски — кажуть, мовляв, донька боярина ледь дише, і що навряд чи уздріє сонце нового дня...
Святозара лежала у своїх покоях, бліда, мов полотно. На чолі — рясні краплі поту, дихання — уривчасте, ледь чутне, а вуста — посиніли.
Мати, стиснувши тремтячими пальцями долоню доньки, схилилась над нею, вслухаючись у кволий, ламкий пульс.
Поряд мовчки стояв Володимир — очей не зводив із сестри, а вухо ловило кожен звук за дверима: там батько стримував Добромира, що рвався до світлиці. Долинав глухий голос батька, що намагався заспокоїти нареченого — мовляв, усе буде гаразд. Та в тому голосі не було ані сили, ані певності — сам не вірив у те, що казав.
Раптом матір, ніби пробудившись із задумливості, схопилася на ноги — в її пам’яті спалахнула згадка про одне нове зілля.
— Не зводь з неї погляду, — твердо мовила вона до сина, стискаючи його плече. — І жодної душі не впускай до покою, хоч би як благали. Я скоро повернусь.
Матір стрімко вийшла зі світлиці, притиснувши край плаща до грудей та зачинивши двері, поспішила коридором.
Володимир тим часом нахилився до ліжка, торкнувшись прохолодною долонею чола сестри — вона горіла, наче вогонь. Його серце стискалось.
Зненацька з-поза скрині вигулькнула Сніжка. Вона миттєво вистрибнула на постіль, заметушилась, тривожно посвистуючи, немов кликала когось на допомогу. Раптом вона завмерла вдивляючись перед собою, її червоні довгі вуха уважно почали прислуховуватись, наче вона чула заспокійливий голос.
— Хто там? — прошепотів Володимир, обертаючись довкола. У кімнаті, окрім них, не було жодної душі. — З ким ти балакаєш?
Сніжка зиркнула на хлопця, в її погляді враз з’явився спокій. Тоді вона обережно підійшла ближче до узголів’я та, припавши до лиця дівчини, почало поволі його обнюхувати, наче шукаючи щось невидиме людському оку.
Хлопець мовчки спостерігав за нею, не в змозі відірвати погляду. І зненацька Святозара перестала тремтіти. Її тіло, досі сковане лихоманкою, ніби розслабилось, а на блідому чолі з’явилась ледь помітний рум’янець. Потім Сніжка лагідно обвила руку Святозари своїми малими, вогнистими лапками й пригорнулась до неї, згорнувшись клубочком, мов вартовий сну.
Володимир, затамувавши подих, спостерігав, як Святозара почала менше тремтіти. Її груди вже рівніше здіймались у диханні.
— Спасибі тобі... — прошепотів він із полегшенням і щирою усмішкою.
Хлопець легенько провів долонею по білому, м'якому хутру створіння. Знову відчув у грудях той лагідний жар, що розливався від її близькості. Сніжка спокійно заплющила очі й тихо посвістувала, мов спів вітру серед гілок. Володимир усміхнувся, відчуваючи у серці мить спокою і надії.
Раптом у світлицю вбігла мати. Сніжка не зрушила з місця при її появі, тільки ще міцніше обхопила лапками руку дівчини. Та мати нічого не говорила, хоч й помітила її одразу. Вона панічно, поспішно почала діставати горщики з ліками, гупаючи ними по дерев’яній підлозі.
— Мамо... мамо… — тихо прошепотіла Святозара, поволі розплющуючи очі.
— О, слава небесам! — зітхнула мати, опускаючи горщики й стрімко підбігаючи до доньки. — Я тут, моя люба, я тут.
Вона плакала, легенько торкаючись її вологого від гарячки волосся.
— Моя розумниця, — крізь сльози шепотіла мати. — Розумниця моя.
Вона знову кинулася до глечиків із ліками. Володимир схилився над сестрою.
— Як Ростислава? Вона жива? — тихо простогнала Святозара.
— Жива, — відповів він. — Ти ще дуже слабка, не смій хвилюватись.
Він хотів взяти сестру за руку, але Сніжка міцніше вчепилася в неї, ще більше пригорнувшись, не відпускаючи.
— Ось, випий, моя люба, — лагідно промовила мати. — Це тобі допоможе набратись сил.
Вона піднесла кухоль до доньки. Володимир став по той бік ліжка та обережно підтримав Святозару, щоб вона могла підвестись. Дівчина слухняно прийняла ліки, що тремтячими руками подала їй мати.
— Розумниця ти моя, розумниця, — тихо мовила жінка, пестячи доньку.
Святозара знову лягла на подушку. Тремтіння відступило, та слабкість усе ще не відпускала. Раптом Сніжка підскочила до неї, вмостившись на грудях, приємно посвистуючи. Маленьке створіння торкнулось носиком обличчя дівчини. Святозара слабкими руками обережно пригорнула її до себе.
— Зі мною все буде добре, не журися, моя мила, — ледве чутно промовила вона.
Вона підвела погляд, але матір і брат почали розпливатись перед очима. Ліки швидко взяли дію — повіки важко опустилися і дівчина поринула у сон.
-------------------------------------------------------------------------------
Ви звернули увагу, що Сніжка з кимось розмовляла?
Але цю істоту може бачити тільки вона.
Пишіть свої версії в коментарях!
Хто це може бути?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!