Покликані: Кров предків (1025 рік). Книга 4

1025 рік

Давня Україна

Період правління Ярослава Мудрого

Фортеця Драгобор, на південь від Вербичанська

Фортеця боярина Остапа Плавенька гордо піднімалась на високому пагорбі, немов охоронець навколишніх земель. З його мурів відкривався безкрайній краєвид: з одного боку — срібляста стрічка річки, що виблискувала на сонці, а з іншого — темніла непрохідна гущавина лісу, що поглинала кожен крок та шепіт вітру. Вітри тяглись через пагорб, несли аромат трав і дерев, а все навколо було просякнуте таємничістю і величчю цієї землі.

Юна дівчина вийшла з фортеці, минаючи низький міст, що вів до зовнішніх воріт. Її карі очі, глибокі й спокійні, віддзеркалювали безтурботність ранкового неба.

У руках вона тримала кошик, легкий і простий, але такий важливий для її справи. Вона не проходила через головні ворота, де завжди пильнували вартові, а обрала менш помітний шлях, через маленький вихід, що вів від бібліотеки та кімнат літописців, що знаходились на відокремленому кутку фортеці. Це місце було спокійне й тіньове, з тихим дерев’яним помостом, що виводив прямо до лісу. Охоронці спокійно пропустили доньку літописця.

Юнка вже наближалась до лісу, її кроки були легкими та впевненими — вона була знайома з цим шляхом. Вона часто ходила до лісу за лікарськими травами.

Фортеця залишилась позаду. Невдовзі стежка, обвита зеленою рослинністю, вивела її до затишного озера, яка ховалось серед густих чащ лісу. Вода спокійно виблискувала, віддзеркалюючи світло ранкового сонця. Верби, що росли по березі, додавали йому особливої чарівності. Їхні гілки плавно спускались до самої води, утворюючи природну завісу. Промені ранкового сонця, пробиваючись крізь цю зелену ковдру, віддзеркалювались у воді, створюючи магічне сяйво, яке заповнювало усе навколо спокоєм і гармонією.

Вона відкинула свою довгу косу назад та лягла на м'яку траву біля берега, розстеливши свою сукню, яка спадала легкими складками. Сукня була з тонкого льону ніжного зеленого кольору, майже зливаючись із травою, немов частина цієї живої природи. Перші промені сонця ледь торкались її обличчя, граючи на шкірі теплим золотавим світлом. Її карі очі на мить закрились, дозволяючи собі насолодитись цією миттю спокою. Дівчина прислухалась до співу перших пташок, що виривались з-за лісу, віддаючи її душі непередаваний спокій й умиротворення.

Юнка повільно сіла на запашну траву, зачаровано вдивляючись у гнучкі вербові гілки. Вітер лагідно гойдав їх, вони легко торкались води, залишаючи круги. На її обличчі з’явилась тиха усмішка — як же вона любила це місце, особливо в такі ранні години, коли світ ще дрімав.

Та час уже кликав до справ. Вона неквапливо підвелась, розправила сукню й обережно взяла до рук кошик. Ступаючи босоніж по росистій землі, дівчина рушила в бік густих трав — шукати лікувальні рослини для зілля, яке потребувало дбайливого збирання й мудрих рук.

Дівчина ступала серед високої зелені, де росла пеларгонія, що своїми серцеподібними листочками покривала землю, та вероніка, яка в цю пору року цвіла ніжно-синіми квітами. Її рухи були обережні, адже кожна рослина вимагала дбайливого ставлення: збирала тільки найкраще, не пошкоджуючи інших рослин.

Раптом вона почула дивний шум, тихий свист, що нагадував стогін. Спочатку це здалось їй незрозумілим, але згодом страх повільно охопив її серце. Підсвідомо відчувши небезпеку, юнка хотіла відштовхнути цей звук, відвернутись та побігти з цієї місцевості. Вона не знала, що може бути джерелом того дивного голосу, чиї це стони, але інтуїція підказувала, що краще не ризикувати.

Проте, як тільки вона зробила кілька кроків назад, знову почула той самий свист — тепер він був ближче, схожий на плач, що проникав у саме серце. Її кроки сповільнились, незважаючи на тривогу, вона не могла відвернутись. Щось невидиме, що било в її душі, манило й закликало. Це благання було таким сильним, що вона не змогла встояти.

Дівчина обернулась, рішуче зробивши кілька кроків вперед. Звук був так близько, що здавалось, ніби хтось невидимий стоїть поруч.

Юнка обернулась та помітила щось біле. З цікавістю вона нахилилась, аби краще розглянути це невідоме створіння.

Тваринка була невелика, не більша за кішку, проте її тіло було витягнуте і гнучке, покрите м’яким білим хутром, яке, здавалось, переливалось на сонці. Лапки були маленькими, з гострими червоними кігтями, що мимоволі нагадували про її хижу сутність. Довгий червоний хвіст, пухнастий і пишний, злегка коливався, створюючи контраст з її білосніжним хутром. Вуха були довгі, витончені, злегка закруглені на кінчиках, яскраво-червоного кольору, що контрастувало з білим хутром, ніби попереджуючи про те, що перед нею не просто звичайна тварина.

У дівчини перехопило дух. Вона ніколи не бачила такої незвичної істоти. Раптом тваринка почала шипіти побачивши дівчину, з її тіла вирвались яскраві іскри, наче малі блискавки, які спалахували в повітрі.

Юнка зробила крок назад, охоплена страхом, але зупинилась, помітивши, як поранені задні лапки тваринки залишають за собою червону рідину. Кров тихо капала на зелену траву, утворюючи червону полосу, що тяглась за нею.

Незважаючи на біль, тваринка намагалась повзти вперед, опираючись на передні лапки, наче не помічаючи своїх поранень. Її рухи були повільними і кволими, кожен рух давався їй з великим зусиллям . Червона річка крові, що залишалась за нею, свідчила про довгий шлях, подоланий у муках.

Серце дівчини стискалось від жалю. Їй було шкода це незнайоме створіння, яке, здавалось, приносило біль навіть у своїй мовчазній боротьбі за життя. Вона знову нахилилась до тварини, її погляд зустрівся з червоними очима істоти, які спалахнули яскравим полум'ям.

Юнка, відчуваючи глибоке співчуття, повільно простягнула руку. Істота не рухалась, лише уважно спостерігала за її рухами. Ласкаво провівши пальцями по м'якому білому хутру, дівчина відчула його ніжність, мов шовк, що ковзає по шкірі.

Не поспішаючи, вона підняла руку до голови тварини, обережно погладжуючи її. Тварина почала тихо ричати, червоні кігті, немов гострі леза, блиснули на сонці, але дівчина не відступила. Вона говорила з нею лагідно, намагаючись заспокоїти:

— Тихо, дівчинко, не бійся… Я не скривджу тебе.

Істота замовкла, погасивши своє гарчання, тихо подивилась на неї, ніби розуміючи. Дівчина посміхнулась, відчуваючи, як тривога минає. Вона швидко звільнила місце в кошику, обережно пересуваючи трави в інший бік.

Знову обережно нахилившись до тварини, вона тихенько взяла її на руки. На її здивування, істота не гарчала, не виривалась, не кусалась — лише тихо притискалась до неї. Навіть, жодного разу не поранила її своїми довгими кігтями.

Юнка обережно поклала тварину в кошик, ще раз погладила її. З тихим вдячним усміхом, направила кроки назад до фортеці, несучи на руках це вразливе створіння, яке тепер покладалось на її допомогу.