Хроніки Максима

Другий літр віскі Максим допив майже залпом. Після цього його просто вирубило — саме на це він і розраховував. Усівшись на стільці, він звалився грудьми на стіл, не думаючи, чи болітиме потім спина.

Йому наснився дім.

Старий, рідний приватний сектор десь на околиці району Академіків. Він прокинувся у своїй кімнаті — 16 квадратних метрів спогадів. На стінах — фотографії в акуратних рамках: ось він маленький, усміхнений, поруч батько з великим святковим тортом “Київський”, у центрі свічка з цифрою “8”. Батько тоді бурчав, що не любить Порошенка, але торт від “Рошен” все одно купував — бо «смачно, чорт забирай».

Максим, ніби на автоматі, застелив ліжко — “бо тато буде бурчати”.

На столі — старий ноутбук, стопки книжок, таблиця Менделєєва, з якої звисали кілька медалей — більшість за футбол, одна за волейбол.

— Хороше ж було життя, — зітхнув хлопець і потягнувся.

Він натягнув чисту футболку з написом «Гражданская Оборона».

Батько не любив цю групу — казав, “вони проти всього, ще й співак наркоман”, — але слухати не забороняв.

Максим вдягнув штани й пішов на кухню. Там — дві тарілки: гречка й салат “Цезар”. Батька не було видно, але через вікно він помітив знайому постать — той стояв на ґанку, докурюючи сигарету, яку завжди ретельно приховував від сина.

За мить пролунав свист чайника. Батько зайшов, вимкнув газ, дістав з шафи дві чашки. Собі — каву з молоком, Максиму — чорний чай. Перелив з однієї склянки в іншу, щоб остудити, й поставив на стіл.

— Ти рано встав, — промовив спокійно, сьорбнувши кави. — Щось наснилось?

— Та нічого такого, — усміхнувся хлопець. — Хіба що бачив себе дорослим і таким же нудним ученим, як ти.

— Гарний жарт, — відказав батько. — Дев’ять годин сну творять дива, еге ж?

— А ти що, рахуєш, скільки я сплю?

— Якщо знаю, коли ти ліг, то що там рахувати, — відповів він, сідаючи до тарілки.

— Гречка? Знову ця гречка? — скривився Максим.

— Знаю, — спокійно сказав батько. — Але вона корисна. Швидкі вуглеводи, білок у салаті — чотири години не думатимеш про їжу. А от якби бургер…

— Добре-добре, ми за здорове харчування, — буркнув хлопець, все одно їдучи гречку. Бо ж батько готував.

— Ну і як тобі вчорашня сигарета? — запитав батько, не відриваючись від чашки.

— Що? — Максим аж завис. — А…

— Все вірно. Директор мені вже “есе” написав про тебе. Ти вже десятий клас, виховувати пізно, але подумай сам. Я не сваритиму. Просто порахуй, скільки грошей витрачатимеш на швидкий дофамін, і яке враження справлятимеш, коли почнеш жебрати цигарки у друзів.

— Та разок спробував, чесно, — відмахнувся син. — Не сподобалось, але й не гидко.

— Добре. Я не заборонятиму, але й грошей на це не дам. І свої кожного дня рахую, — твердо відповів батько.

Він закінчив сніданок, зібрав посуд і почав мити. Дисципліну в нього Максим завжди поважав: усе встигав — і відкриття робити, і з сином побути, і каву спокійно випити. Жодного разу Максим не бачив його п’яним. Може, просто не хотів бачити — кожному ж треба розслаблятися.

На стінах — ще фото: батько з медалями, Максим з друзями, день народження, сирень у вазі біля крану.

Раптом усе потемніло. У темряві виринуло обличчя батька.

Точніше — те, що від нього залишилося.

Мертві очі, широка посмішка, шкіра — бліда, як крейда. Не батько — оболонка.

Демон, якого колись називали Найтмером. Той, кого батько вважав джерелом нескінченного палива. Той, через кого загинув.

— Добре живеш, Максиме! — засміявся демон. — Не сумуєш за мною?

— Пішов з моєї голови, — холодно кинув хлопець.

— А то що? — викривився примарний усміх.

— Ти лише сон. Від алкоголю завжди сняться подібні маячні. Кажи, що хочеш, — я все одно скоро прокинуся.

— Сон, правда, — захихотів демон, — але не зовсім. Залечу якось у гості… приймеш старого друга?

— Так, з дуже теплим прийомом, — спокійно відповів Максим. — Прямо кулею в голову.

— Ха! До речі, — демон нахилився ближче, — там, нагорі, усі ще будують нові світи. Тебе тільки й не вистачає. Змішаний сумує. Разом з Ігорем.

— Ну, років через десять–п’ятнадцять побачу їх. Здоров’я все одно надовго не вистачить.

— Ха-ха, — зареготав демон. — Годі базікати… ПРОКИНЬСЯ, МАКСИМЕ!

Голос різонув, і світ розвалився.

Максим різко розплющив очі.

Шия затерпла, у голові гул, усе тіло нило