Хроніки Максима

Навколо — чорний-пречорний космос. Лише інколи повз пролітали зорельоти, лишаючи за собою білий світний слід. Саме в такий момент на саморобному міжгалактичному кораблі летіли двоє молодих хлопців — Валера та Максим.

Валера розвалився на задніх сидіннях, які розкладалися в зручне ліжко на двох.

Максим, молодий та привабливий парубок із сережкою в правій ніздрі, сидів за кермом. По чорних мішках під очима й по трилітровій банці з запахом кави й молока було легко зрозуміти: він не спав уже троє діб.

Зірки та комети жили своїм життям за ілюмінаторами, а Максим просто тримався за кермо, вдивляючись у карту.

Різкий поворот розбудив Валеру. Він потягнувся, посміхнувся й перейшов на переднє сидіння, опускаючись поруч із Максимом.

— Доброго ранку, — розкинувся у кріслі Валера.

— Мгм, — втомлено пробурмотів Максим. — Що снилося?

— Та як ми в тому мирку травичку курили та з амазонками бавилися, — Валера косо поглянув на друга, помічаючи, що той на секунду заплющує очі й одразу силою знову їх відкриває. — Так діло не піде…

— Амазонки… особливо та з четвертим розміром і талією як цукерка… заїдемо ще, — Максим криво всміхнувся. — То яке діло?

— Ти троє діб сидиш за кермом! — Валера різко підвівся. — Давай я поведу, а ти поспиш!

— Ні.

— Яке «ні»?! Ти вчора ще обіцяв, що ляжеш спати!

— І що? Після того, як ти втулив з першої на шосту, я свою ластівку тобі більше не довіряю, — Максим протер очі.

— Ой, блін… ну хоч автопілот увімкни! Для чого ти тиждень його робив?!

— Суть у тому, — відкинувся Максим назад, усе ще тримаючись за кермо, — що з хвилини на хвилину ми можемо долетіти. І якщо я засну… вже не прокинуся. Та і він там — сто відсотків.

— Я тебе розбуджу! — Валера натиснув кнопку автопілота. — Тебе дружина в ліжку чекає! — Він схопив Максима за руку й буквально заштовхав у спальне відділення. — Я розбуджу, розбуджу…

Максим, хитаючись від втоми, дійшов до ліжка, де лежала дівчина років двадцяти. Вона лежала спиною до нього, удаючи, що спить. Максиму вже було все одно — він просто впав поруч і одразу ж заснув.

Дівчина з сумом і образою поглянула на нього, потім накрила ковдрою. Тихо зітхнула й повернулася на місце Валери.

— Нагадай, для чого ми туди летимо? — тихо запитала вона.

— Якщо чесно, сам думаю… — Валера зітхнув. — Думаю, що воно й не треба. Але якщо Максим поставив собі ціль убити того демона… чи як його… — то він піде до кінця. Так, він поводиться як кретин… інколи. Але йому це потрібно. Воно ж убило його батька.

— Інколи?! — дівчина аж сіпнулася. — Він мені зрадив! З амазонкою! Боже, я пам’ятаю яким він був… може він тобі щось казав? Я його ненавиджу…

— Мені здається, — Валера замислився, — у погоні за помстою та свободою він трохи втрачає голову… але не повністю. І ти маєш повне право злитися. Але якби ми тоді не зупинилися за його дурною ідеєю та не викликали «жінку на годину» — ти б досі була в тому рабстві. Він тебе любить… просто, мабуть, вважає, що не вартий нормального життя.

— Де ти таких розумних слів набрався? — здивовано глянула вона. — Але ти правий… наполовину.

— Та в коледжі змусили книжку прочитати. Я вибрав «Психологію для чайників». І… якщо тобі боляче, ти можеш піти.

— Куди? В ту програму знову? Не сміши. Зраджує, зате повертається… вибору в мене нема.

— В усіх є вибір, — Валера глянув на карту. — Через п’ять хвилин прибуваємо. Ходім його будити.

Будили вони його хвилин п’ять, і врешті Валера просто стягнув його з ліжка. Максим підхопився, ще не розуміючи де він, але коли почув ім’я «Найтмер», встав автоматично. Розкрив кейс і витягнув саморобну світлову гвинтівку.

Корабель м’яко приземлився. Двері відкрилися, Максим вийшов, чекаючи, поки Валера натягне черевики. За ними вийшла дівчина — провести.

— Головне — не здохніть, — холодно кинула вона, спершися на двері.

— Валеро, оглянь периметр. Я — зараз, — кинув Максим.

Він підійшов до дівчини, погляд винуватий, майже ніжний.

— Ти ж квапишся, — пробубніла вона.

— Він не втече, — Максим узяв її долоні й поцілував. — Ти сердита — і маєш рацію… прости. Потім поговоримо. Зараз — Найтмер.

— Іди вже, солдатику.

Перед ними був ліс-джунглі — зарослий, дикий, важкопрохідний. Максим увімкнув екран на гвинтівці, який показував маршрут до цілі.

— Працює як годинник!

— Ми старалися! А проводку яку я зробив — просто пісня!

— Ладно, — Максим глянув на Валеру. — Сьогодні або ніколи.

— Або ніколи!

Хлопці продиралися через хащі, розрізали ліани, відганяли диких тварин. Очі Максима палали, але й виглядали виснаженими. П’ять годин сну все ж допомогли хоч трохи триматися.

Екран пискнув тривожним сигналом. Десь попереду лісом пронісся страшний, протяжний крик. Всі звірі миттю розбіглися.

Валера хотів відступити, але Максим міцно схопив його за зап’ястя.

Він сам боявся — та злість і жага помсти перекривали більшу частину страху. Руки тремтіли, піт стікав з лоба.

Через кілька метрів з кущів вилетів напівживий дикун. Він кричав, ніби благав про допомогу й попереджав про щось жахливе.

— Максим…

— Потім допоможемо… якщо доживе хоч до п’ятнадцяти хвилин.

Ще кілька кроків — і вони побачили це.

Дика селище.

У центрі — трон.

А на ньому сиділа бліда фігура, схожа на труп, але жива. Розкладене тіло, мертва посмішка.

Подерті чорні штани, брудна чорна сорочка, колись білий халат — тепер коричневий від засохлої крові.

Максим упізнав це обличчя.

Батько.

Мертвий.

На секунду він завмер… а тоді в ньому щось хруснуло.

Ярість піднялася, голосніша за думки.

Чорне щупальце, що виходило з тіла, катувало аборигена — і Максим одним пострілом відстрелив його.

Найтмер підняв голову.

За мить він уже стояв перед ними.

— Здоров! — посміхнувся криво і надто широко. — Убивати прийшов? Та як же тато?! Він же живий!

— Не бреши, — Максим глянув на Валеру. — Відійди метрів на десять. Якщо побачиш, що все хріново — біжи. Спаси Єву й себе.

Валера не хотів, але послухався.

— Геройствуєш! — зареготав демон. — Прогноз такий: скоро ти вже таким не будеш! ХАХА!

— Побачимо, — Максим відвів важіль на гвинтівці. Та засвітилася синім. Він наставив її на демона.

Але Найтмер… опустив ствол пальцем.

— Чого не стріляєш? Сміливості нема, да? АХАХА!

Максим намагався не дивитися, але випадково зустрівся поглядом.

Очі…

мертві очі батька.

І посмішка.

Його скувало.

Він не міг рухатися.

Найтмер сипав образами:

— Ахахахах! Жалюгідний черв’як! Тобі дали те, чого люди не мають! Подивись на себе — неформал брудний! І ти зі своєю пукалкою прийшов убити мене? Та ще й у тата стріляти?! — демон схопив його за кисть і зламав її. — Ти тремтиш! ХЛОПЧИК! ХАХА! Пора й тобі розкластися поруч із цими собаками!

Щупальця вибили гвинтівку. Розламали її.

Посмішка демона знала свою силу.

Валера, порушивши наказ, кинувся до друга. Схопив Максима за зламану руку й потягнув назад, тікаючи під шаленим сміхом Найтмера.