Розділ 3 Уміти треба все 6
— Так… Валера, ти — на брюнетку. — Максим кинув його на ліжко. — А мені… блондинка тут сидить красива. Як вас звати?
— Жанна, — сказала брюнетка.
— Валера любить Жанночок, — хмикнув Максим.
— Вільвет, — сказала блондинка.
— Госпожа Вільвет, прошу на диван. Люблю дивани…
⸻
Пів години Жанна старанно працювала над Валерою, який то стогнав, то спав.
Максим же сидів з Вільвет і просто говорив.
Розмова текла легко. Про життя. Про міфи. Про його пригоди.
— То мене і прозвали “Нареченою”, — Вільвет засміялась.
— Хах! Так тому гандону й треба!
А потім…
— Правда, що ви зустрічаєтесь з замом міністра безпеки? З Елизаветою? Вона була тут з чоловіком пів року тому.
— Не-не-не. Ми просто… партнери.
— А те, що ви катались на крокодилі як на родео?
— Звідки ти знаєш!?
— Я часто працюю з власником. Він багато розповідає.
Максим усміхнувся, але всередині щось клацнуло.
Її історія.
Сирітство.
Батько-боржник.
Повішався.
Інтернат.
Вулиця.
Сутенер.
Три роки.
Максим дивився й бачив іншу — свою Єву.
Першу любов.
Першу втрату.
Першу зраду, яку зробив сам.
Він видудлив пляшку, кинув її в стіну й різко підвівся.
— Одягайся… І в гримерку. Швидко.
— Що ви хочете?
— Роби, що сказав.
Шаткуючи, він тягнув Валеру коридором.
В голові гул, шум телевізора, розмазані думки.
Знайшов сутенера за баром.
— Ціна, — прохрипів.
— За все? 56 тисяч… щось не так?
— Ціна за життя цих двох.
Сутенер ледь не подавився.
— Одну можу віддати…
— Вільвет. Скільки?
— 22 мільйони… сподобалась, так?
— 21.
— 21,5.
— Добре.
⸻
Максим витяг Вільвет на вулицю. Валеру посадив на лавку. Сам палив.
— Підкури, — буркнув.
Вона підпалила. Руки тремтіли.
— І що далі?
— Далі — свобода. Біжи нахрін.
— Куди? — у неї навернулися сльози. — Як мені жити?
Максим вилаявся, витягнув кілька товстелезних купюр.
— Тут мільйонів сім-вісім… Більше нема. Потратив усе на твою свободу… Іди. Живи. Починай спочатку.
Вона розридалась. Обняла його.
— Дозволь я відпрацюю… Буду з вами…
— Я п’яний, злий і огорчений. Я тебе викупив, щоб ти хоч раз вдихнула нормального життя. Хто казав, що всім дано другий шанс?
— Ісус…
— Ну так іди на всі чотири сторони, поки я не передумав.
Він надів їй на голову Валерину трикутну шляпу.
— Пиздуй, нахуй!
— Хоч номер… — вона знову його обняла.
— Забудь мене.
Вона сіла в таксі й зникла в ніч.
Максим присів біля Валери.
— Вона… схожа… Єва… додому… — пробубнів Валера, ледь притомний.
— Вперше… очі ледь не намокли… це пізда, Валерка…
Максим палив, дивився в темряву. Корабель повільно відпливав.
Він спробував підвестись, але одразу впав.
**— Не мішай спати, сука, — пробурмотів Валера і відштовхнув його плечем
Вона сіла в таксі й зникла в ніч.
Максим присів біля Валери.
— Вона… схожа… Єва… додому… — пробубнів Валера, ледь притомний.
— Вперше… очі ледь не намокли… це пізда, Валерка…
Максим палив, дивився в темряву. Корабель повільно відпливав.
Він спробував підвестись, але одразу впав.
**— Не мішай спати, сука, — пробурмотів Валера і відштовхнув його плечем
Обід, 12:35, 08.12.2411
Валера… поранений, але не вбитий, як справжній лев, прокинувся, але очі ще не розплющив.
Перше, що він відчув — огидний стан, ніби його крутили в пральній машині разом із брудівським сміттям.
Сухість у роті, ніби він тиждень лазив по Афганістану без ковтка води.
Смак такий, неначе хтось конкретно і старанно насрав прямісінько йому в рота.
У животі крутило, мов скажений ураган, який зносить цілі міста просто тому, що може.
І… дике, звіряче, некероване бажання в туалет.
Валера відчув, що когось обіймає. Але точно не жінку — спина була занадто широка. Хіба що це якась олімпійська плавчиня.
З муками розліпив одне око — і побачив перед собою спину, всю в шрамах. Спину Максима.
Валера аж сіпнувся, різко прибрав руки й відкотівся на інший край ліжка, тримаючись за голову, яка розколювалась надвоє. Він намагався згадати, що було вночі й де вони взагалі перебувають.
Кімната була велика, дорога, надто розкішна — точно не його. І точно не Максима. Інший інтер’єр, інші меблі, інше життя.
— Йобаний рот… — він поклав руку на лоб і одразу її прибрав.
Боляче.
— Синяк, чи що?.. Так… Спочатку — поссать. Це наймудріше рішення…
Спираючись на все навколо, кульгаючи чомусь на праву ногу, Валера дійшов до дверей. Відчинив — а там широкий коридор.
Як побита кішка, він вийшов, озирнувся ліворуч — пусто.
Праворуч — на балконі стояла Елизавета, курила і виглядала так, ніби зараз уб’є когось за поганий погляд.
Валера моментально шмигнув назад у кімнату, забувши про свої страждання.
Підійшов до сплячого Максима. У того під оком красувався добротний синяк, а щоки, губи й шия були в слідах поцілунків та темно-червоної помади.
Валеру перекосило. Він сів навколішки перед другом і почав його смикати, як дурний.
— Максимчику! Родненький! — трясе його, наче ведмедя в сплячці. — Що ми тут робимо?!
Макс відкрив одне око й глянув так, ніби зараз уб’є без жалю.
— Я єбу? Спали ми тут. Принаймні я спав. Дай доспати…
— Добре, ти і Ліза — окей! Але я? Яким шляхом я тут опинився?!
— Спор, мабуть… виконував… — пробурмотів Максим крізь сон.
— Який спор?! — Валера на секунду згадав корабель, ту хуйню… — Та ну його нахуй, не пам’ятаю нічорта…
Максим привстав, поклав руку Валері на плече й зробив «доброзичливу» посмішку.
— Якщо… ще… раз… мене… торкнешся — я тобі кулю всажу. В неї все спитай, заєбав.
Він перевернувся на інший бік і засопів.
— Царь у дворца… царь у дворца… — пробурмотів Валера. — Ну ок…
Він вирушив до Лізи. Вона стояла на балконі в легкому, трохи прозорому халаті, розпатлана, без макіяжу — зла як скажена собака.
До нього вона повернулась так, ніби бачить перед собою не людину, а проблему. Біля її віли чомусь їздив з зупинками в хвилин 5 старенький седан ьору гнилої вишні. Дівчина пильно дивилась за ним а думала чого н т їздить,щось тут не так.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!