Хроніки Максима

Колишній військовий, який прикривав тил, перестріляв п’ятьох силовиків. Коли з коридору не долинуло жодного звуку, він рвонув уперед — на штурм. Але, пробігаючи повз двері, отримав удар: двері зірвалися й звалилися прямо на нього. Двоє силовиків відкрили вогонь по лежачому. Він устиг випустити кілька куль, та далі — лише хрип і судоми. Так і помер.

І заради чого?

Студенти падали десятками. Хто міг — повз, хто не міг — залишався лежати, стаючи ще однією перешкодою на підлозі.

Та штурм усе ж був успішним. Кривавим. М’ясним. Але — успішним.

Інший військовий схопив у заручники побитого, напівживого силовика ЧВК «Тіні» й відтягнув його туди, де ще не стріляли. З глухим гуркотом він кинув того на холодну плитку, зірвав автомат і бронежилет та впер дуло просто в лоб.

— Де він?! — закричав солдат.

— Хто?.. Стій…

— Ні! — приклад влетів силовику в обличчя. — Максим. Де він?!

— Можна… — той захаркнувся кров’ю. — …прохання?

— Де Макс?!

— Ліворуч по коридору… зачинені двері… Перед тим як уб’єш… — поранений підняв очі й ніби впізнав. — Сафонов? Восьма рота ДШВ?

— Чого?! — солдат обернувся й побачив неподалік дівчину. — Таня? Ліворуч по коридору! Відкривай усі двері, знайди Макса!

(Повернувся до полоненого.)

А тепер ти. Звідки ти мене знаєш?!

— Забув, значить… — тремтячою рукою той зняв закривавлену чорну маску.

— Та ну нах…

— Ага…

— Жити хочеш?

— Можливо. А сенс?

— Повзеш до дружини й дітей. Знімаєш усе, що видає ЧВК, і чекаєш тиші.

— Так точно… — силовик простягнув закривавлену руку, дивлячись порожніми очима. — Молодший лейтенанте…

— Немає часу, сержанте! — солдат схопив руку й допоміг підвестися.

⸻

Тим часом дівчина бігла коридором. У руках — старий «Макаров». Вона вибивала кожні двері, зазирала — ні. Немає.

І раптом — середні двері.

У кімнаті — напівголий чоловік, лише в штанах. Побитий, виснажений. Вона одразу впізнала того, з ким учора дивилася… на зорі.

Максим підняв голову.

— Максим… Боже…-пролунав Наляканий жіночий голос-

Вона кинулась до нього, плачучи від страху й радості, щоб розв’язати. Не встигла зробити й кроку — він сам рвонув тріснуті стяжки й підвівся.

— Пістолет.

— Що?

Максим вихопив зброю, і в ту ж мить у дверному прорізі з’явилися силовики. Він різко відштовхнув дівчину — та впала на підлогу. Мить — і магазин спорожнів. Один силовик упав мертвий, другий завив від болю.

Максим затягнув обидва тіла в кімнату, зачинив двері й підпер стільцем. Забрав автомат, присів навпочіпки.

— Не пощастило твоєму побратиму.

— Добий уже, сука… — скрутився поранений. — Як же боляче…

— Ні. — Максим наступив чоботом на простріляну стегнову артерію. — Спочатку інформація. А там, може, й поживеш.

— ААА! Сука! Пусти!

Тиск став ще сильнішим. Максим глянув на дівчину.

— Краще відвернись. І вуха закрий.

— Г-гаразд… — вона відвернулась.

— А тепер ти.

— Пусти! Скажу! Все одно кінець…

— Де мої речі, — Максим підняв один палець. — Де комбат і Абдул, — два пальці.

— На дах… ідуть…

— Речі? — тиск трохи послабився.

— У сусідній кімнаті! Комбат заборонив чіпати. Трофеї!

— Чудово. Вставай, братику, — Максим допоміг йому підвестись. — Скажи, нащо ти пішов у ЧВК? Гроші? Романтика війни?

— Зараз… — силовик сперся на його плече. — Саме так. Гроші.

— Ясно, золото. — Максим глянув на дівчину.

— Відкрий вікно.

Вона нервово відчинила. Максим потяг пораненого до вікна, і тільки тепер той зрозумів, що відбувається, почав вириватися. Один точний рух — і тіло знепритомніло. Максим викинув його вниз, мов сміття.

— Перший поверх. Якщо не стече — а стече — може, виживе. Дякую, що допомогла.

Він простягнув руку.

— Та… нема за що. — Вона потисла. — Ми можемо поговорити?

— Про що? — Максим уже знімав бронежилет і куртку з трупа.

— Що ти робиш?!

— Йому вже не треба. А мені ще трохи воювати. І взимку напівголим не дуже.

(Усміхнувся.)

Та й не смердить — значить норм, як у секонді. То про що говорити хотіла?

— Те, що було вночі… Я розумію — не час і не місце. Я так ніколи… Може, після всього цього ти залишишся? Зі мною…

Максим затягнув бронежилет на голому торсі, взяв теплу чорну куртку, обернувся.

— Ні. Без образ. Я — вільна людина. Мені цього не треба.

Він вклав їй у руки пістолет.

— А тепер або додому. Або — борись за свободу своєї країни. У мене ще справи.

Він легенько поплескав її по плечу, підняв автомат, накинув капюшон і спокійно вийшов із кімнати.

Максим майже бігцем увірвався до сусідньої кімнати — тієї самої, про яку прохрипів поранений силовик. Двері піддалися з першого удару прикладом. Усередині — безлад, перекинуті столи, ящики, сліди поспіху. І серед усього цього — його речі.

Портальна гармата.

Електронний годинник.

Дві кобури на поясі.

Порожні.

— Сука… — тихо, майже без злості, лише з втомою.

Максим вилаявся ще раз, коротко, без фантазії, і вийшов назад у коридор. Передьоргнув затвор автомата — звук сухий, упевнений. У легені одразу вдарив їдкий дим, дер у горлі, пахло кров’ю, сирістю і паленим м’ясом. Цей запах не сплутаєш ні з чим.

Праворуч — стрілянина, крики, відблиски полум’я.

Ліворуч — чорний, густий дим, а в самому кінці коридору — жовте пекло вогню.

Максим застібнув куртку до кінця і пішов туди, де було хоч трохи тихіше. Він уже добре розумів — засидівся. Це завдання давно перестало бути роботою і почало смердіти пасткою