Хроніки Максима

Столиця

Метро 15:34

Поспішаючи щосили, поїзд метро плавно погойдувався. Майор стояв, тримаючись за пластикову ручку. У спину йому дихав величезний чоловік, а спереду прямо в душу дивилася бабуся. Той не звертав на це уваги, навіть коли дівчина притислася до нього через тисняву у вагоні.

Він підняв голову і помітив, що проїжджає повз ту саму будівлю, де майже впіймав Наречену. Скло будівлі, з якого той вистрибнув, нещасно було забите фанерою — тимчасово. Майор важко зітхнув, ніби він був винен у тому, що Наречена втекла.

Через п’ять хвилин він вийшов із вагона і пішов за натовпом до виходу. Піднімаючись ескалатором, він ішов по ньому, наче по звичайних сходах, оминаючи людей, що стояли на ньому. Вийшовши з метро, він закурив і пішов пішки ліворуч.

Повз нього проходили жінки, чоловіки й діти. На самотній лавці сиділи пенсіонери — дід і баба. Майор мимоволі затримав на них погляд, але відчув, що курить уже фільтр сигарети, і знову повернувся в цей світ.

Підійшовши до висотки, він набрав комбінацію цифр у домофоні, і з’явилася камера. Вона оглянула хлопця, і за секунду двері відчинилися.

Піднявшись ліфтом на двадцять п’ятий поверх, його чекав пухкий, із сальним волоссям, неголений чоловік. Той потиснув руку майору і впустив у квартиру. Пройшовши коридором, майор привітався з мамою цього айтішника. Зайшовши до кімнати, він сів на диван.

— Знайшов?

— Зараз будуть пошуки! — сів той за комп’ютер. — Чай, кава? Може, їсти хочеш?

— Ні, дякую, Семене, — провів той очима по кімнаті. — Про прибирання ти не чув?

— Я не в музеї. Через тиждень тут буде такий самий бардак, — увімкнув той комп’ютер. — Ну давай шукати.

Майору Семен поставив заздалегідь табуретку. Той сів поруч з айтішником і ловив кожен кадр, що з’являвся на дорогому моніторі.

Відкривши сайт і ще якусь програму, той, наче хірург, розбирав і перебира́в кожен код і нарешті докопався до істини.

— Так! Є!

— Що? — нічого не зрозумів майор.

— У мене вийшло зламати трирівневий захист. А значить, можливо, якщо у твоєї «Нареченої» немає власного захисту, ми його побачимо.

— У нього вона є, — втупився той у пачку чипсів на підлозі. — Значить, не вийде?

— Захист… будь-який захист ламається, — увімкнув той іншу програму. — Якщо він користується сайтом, як телефоном чи годинником. А він якраз користується — бачиш, написано: у мережі був майже годину тому!

— Ти або працюй, — встав майор, поклавши руку на спину хлопцю, — або одразу скажи, що не зможеш.

За допомогою своєї програми Семен ніби розкрив профіль Максима назовні. Серед тисяч кодів і чисел він записав у блокнот ряд дивних символів:

«456:4328:₴@54:21;)»

і засміявся.

— І що це? — взяв той папірець у руки, намагаючись зрозуміти.

— Координати. Сховані під цікавий і смішний шифр.

— Поясни.

— Це мова чекcепа. Дуже складна, до речі! — почухав підборіддя. — Ось я розшифрував прикриття, яке він поставив поверх своїх координат, що постійно змінюються. Зараз покажу переклад!

Той відкрив ще одну програму і переписав напис з папірця. Через секунду аналізу програма переклала текст:

«Пішов ти нахуй, хакер мамин ;)»

Семен опустив голову, а майор почав сміятися.

— Це найцікавіша справа в моєму житті! — заспокоївся той. — Мало того, що серйозний злочинець, так ще й жартівник.

— Це точно… — увімкнув той іншу програму. — Але за цим жартом стоять його координати.

Семен відправив координати на сайт із картою всієї галактики, і маленька червона точка спалахнула:

Світ №4567, Бразилія, Піасабусу.

Очі майора загорілися, а усмішка стала ширшою за вуха. Він поплескав пухкого хлопця, дякуючи йому.

— Тобі в кібербезпеку треба! — потиснув він руку хлопцю. — Давай справді просуну тебе?

— Неа, не хочу бути легавим… краще давай мої обіцяні п’ять тисяч.

— Десять дам! Просто ювелір. Мені лишається тільки взяти його на гарячому!

Максим акуратно переліз через кам’яний паркан і майже без шуму сплигнув із нього. Підняв із землі шляпу археолога, що злетіла, і, лягаючи на землю, акуратно її одягнув. Із задньої кишені шорт дістав пістолет і подивився на нього з печаллю.

«Я ж відчував, що треба було брати глушник», — подумав він і почав повзти по сирій землі. Повз максимально притиснувшись до стіни будинку, щоб ніхто його не побачив.

Проповзши третій метр, він побачив відкрите вікно, присів на коліна й підставив вухо до нього, слухаючи. Чулися важкі кроки й важке дихання. Три секунди, п’ять, десять… вони зникли. Почекавши ще хвилину, він заліз у вікно.

Уже там він мало не навшпиньки пересувався з пістолетом у руці. Десь лунала музика — якийсь латиноамериканський реп. Йдучи коридором, він побачив, що покоївка тихенько, з тремтячими руками, поливає квітку, а поруч із нею — відчинена кімната.

Важко зітхнувши, він різко підбіг до неї, схопив, притиснувши рукою рот, затягнув у кімнату й зачинив двері.

— Тихо, тихо, — притиснув він пістолет до її скроні. — Я жінок, які мені не заважають, не вбиваю. А ти можеш мені допомогти.

Він посадив дівчину на стілець, усе ще тримаючи на неї пістолет.

— Перше… — показав їй фото чоловіка. — Де він? Яка кімната?

— По коридору ліворуч… — захлинаючись сльозами, прошепотіла вона.

— Добре, — подивився він на її одяг. — Краще вже покоївка… ніж археолог тут. Знімай одяг, перевдягаємось.

П’ять хвилин вони перевдягалися. Дівчина нервово застібала на Максимові сукню покоївки й акуратно одягала шапочку. Сама ж уже була в костюмі археолога. Оскільки жінка була доволі крупною, Максиму розмір підійшов якраз.

Він розвернувся до неї й потиснув руку.

— Коли піднімуть тривогу, скажеш, що я тебе ледь не вбив і змусив це все робити, — вказав пістолетом на двері. — Я тебе замкну. Як усе стихне — бий на сполох.

Максим, не думаючи, зрозуміла вона чи ні, вийшов із кімнати й підпер двері тумбочкою з вазою, у якій стояла пишна троянда. Взявши лійку в руку, прикриваючи нею пістолет, він пішов коридором у сукні покоївки.

Добре, що він поголився і виглядав у цьому вбранні майже як жінка. Лише коротке волосся трохи псувало картину.

Він ішов просто до мети, чемно вітаючись з усіма іспанською і зображаючи переляк, пробігаючи повз учасників картелю. Поливаючи квіти, він підслуховував, про що говорять ці виродки.

— Ми тримали своє слово! — крикнув один, скинувши вазу на підлогу. — А ці мудаки війни хочуть!

— Вони думають, що ми слабкі! — сказав інший, сидячи на сходах. — Я казав, що треба було одразу перебити всіх…

— Кому твоє слово треба?! Шістка галима.

— Ей ти! — крикнули Максиму. — Прибери!

Максим мовчки подивився на нього без страху, швидше з огидою, але різко змінив вираз обличчя на переляканий і нервовий. Узяв у кутку віник і совок та почав збирати осколки нещасної вази.

Зібравши все, він нахилився за віником і раптом відчув, як хтось схопив його за зад.

— Ого яка! Пружна! Новенька тут?

— Братан! Може, скинемо пару? Вона наче красива!

Зіниці Макса звузилися. Він обернувся й побачив: у одного ніж, у другого пістолет. Кинув погляд у кут кімнати — камера.

Ті потягли Макса за руки, завели на другий поверх. Один почав зачиняти двері, потім приєднався до друга, кинувши Макса в кут, мов якусь повію.

Максим розлютився.

— Ти взагалі здатен щось зробити? — бурчав один, намагаючись зачинити двері. — Та твою ж…

— Я ж казав! Замок не працює!

— До біса…

Максим, слухаючи їх, безшумно підвівся й підійшов до них. Ребром долоні вдарив одного по шиї — той одразу впав, вимкнувшись, наче електричний прилад.

Другий нічого не зрозумів. Подивився на лежачого друга, потім обернувся до «покоївки» — і отримав несподіваний удар у печінку.

Потім — у щелепу.

Максим схопив його за шию й кілька разів ударив головою об стіну. Той теж упав.

Максим поправив сукню й акуратно вийшов із кімнати, рушивши далі до своєї мети.

Проходячи повз кухню, він побачив, як дві нещасні жінки готують їжу. Відчувши запах, він не втримався й зайшов на кухню.

Жінки дивилися на нього здивовано, але Максу було байдуже. Він мовчки відкрив холодильник і схопив курячу ніжку в паніровці.

Вони щось говорили іспанською, просили повернути на місце, але Максим уже пішов.

— Як ці придурки не можуть побачити мужика в сукні?.. Може, й справді я красивий…

Зайшовши за ріг і доївши ніжку, він кинув кістку у вазон і полив водою.

Пройшовши два метри, він знайшов потрібну кімнату. Почувши за дверима іспанську мову, уважно слухав. Розмова йшла про напад і про те, що вже почалася бійня.

Максим згадав Єву, дістав пістолет і різко увірвався в кімнату.

За офісним столом сиділа його ціль.

Одразу — постріл у голову.

Його брат схопився, дістаючи пістолет, але Максим вистрілив прямо в ствол, вибивши зброю з рук.

Потім прострелив йому коліно і ногою повалив на підлогу.

— Зараз, — кинув йому телефон зі столу. — Дзвони і кажи, щоб усе припинили.

— Пішов ти нахуй! Скоро тобі голову відрублять! А проти рішення сім’ї я не піду, трансвестит їбучий!

— Ой, бля…

Максим зрозумів, що діалогу не буде, і одразу застрелив і його.

Підпер двері стільцем, дістав портальну гармату — і за секунду воронка закрилася.

Максима вже не було на місці злочину.