Валентинкина Бурьонка

Валентина Корабельова, або просто Валентинка, сиділа на старому дерев’яному паркані й безтурботно бовтала ногами. Ще тиждень тому їй виповнилося десять років, і вона вважала себе вже майже дорослою. Сенько Савельєв, її однокласник, сидів поруч і заклопотано розглядав свої роздерті штани. Хоч штани й були нові, хлопчисько вже встиг десь добряче їх порвати. Він болісно згадував, де саме примудрився це зробити, але нічого не спливало на думку. Мати страшенно насварить! Штанам же ще й тижня немає!

— Ну чому в житті так буває? Куплять тобі нову річ, а вона обов’язково порветься! — бідкався хлопець, витираючи шмарклі рукавом.

— Це називається «закон підлості», — пояснила Валентинка. — Коли трапляються самі неприємності. Як на зло. Це коли наївся до відвалу, а тобі приносять величезний смачнючий торт. А їсти його вже нікуди. Або не вивчив ти раз на рік урок, а вчителька саме тебе викликає до дошки відповідати. Ясно?

— Ясно, — шморгнув носом Сенько. — А як зрозуміти, це просто неприємність чи закон підлості?

— Легко. При законі підлості неприємності з’являються цілими купами, — поважно пояснила дівчинка. — У тебе є ще якісь неприємності? Згадуй.

Сенько закинув голову, подивився на небо й примружив одне око. Мабуть, згадував.

— Є ще одна, але вона не моя, — сказав він нарешті, насупившись.

— Викладай, — кивнула Валентинка.

— Сьогодні батько казав матері, що вашу Бурьонку в п’ятницю поведуть на бойню. Заб’ють на м’ясо.

— Брешеш! Як це заб’ють? — недовірливо сказала Валентинка й зіскочила з паркану.

— Як, як? Ясна річ як! Насмерть!

— А може, ти недочув? Може, не про нашу Бурьонку йшлося? У нас що, в селі інших корів немає?

— Може, й так, — швидко погодився Сенько, але додав: — Кажуть, корова стара й користі від неї вже мало.

У Валентинки відразу заблищали очі, навернулися сльози, вона шморгнула носом.

— Яка ж вона стара? — сказала дівчинка крізь сльози. — Вона ж іще не пенсіонерка.

Сенько зрозумів, що зараз буде море сліз і довгі ридання. Йому й самому було шкода корову, але сліз Валентинки він би просто не витримав.

— Ти не засмучуйся так, — почав він утішати дівчинку. — Твоя Бурьонка напевно потрапить до раю. Буде там сидіти в кріслі, грати на шарфі й їсти цукерки.

— На арфі, — виправила його Валентинка й розридалася ще дужче.

— Ну, я ж і кажу. Грати на піаніно й їсти цукерки.

— Ну що ти таке говориш? Який рай? Які цукерки?

— Шоколадні. З вишенькою всередині.

— Моя бідна Бурьонко-о-о! А-а-а-а! — ревла щосили дівчинка.

— Ну не треба так побиватися, — продовжував утішати Сенько. Ще трохи — і він сам розплачеться разом із нею. — На бойні її вдарять струмом, а потім поріжуть на шматки. З м’яса зроблять смачні котлети, а зі шкури — пальто. Вона послужить людям на користь!

Від цих слів дівчинка заплакала так гірко, що на неї неможливо було дивитися. Та й слухати теж. Серце стискалося від жалю, а втішити її було нічим.

— А ти ось що зроби, — витираючи сльози, що навернулися йому на очі, запропонував хлопчик. — Ти її врятуй!

Дівчинка раптом перестала плакати, підвела голову й запитально втупилася в Сенька.

Хлопчик просто не знав, що відповісти на цей погляд, бо як саме врятувати корову, він ще не придумав.

— Я придумав! — засяяв хлопчик. — Ми надуємо тисячі повітряних кульок, прив’яжемо їх Бурьонці до хвоста — і вона полетить у теплі краї.

Дівчинка недовірливо подивилася на нього. Схоже, ця ідея здалася їй нереальною.

— Тоді ось що! Ми посадимо її на мотоцикл, і нехай їде до Єгипту. Там пустеля, і її ніхто не чіпатиме.

Дівчинка лише заперечно похитала головою.

— Засунемо її в криницю, і там її ніхто не знайде! Ну або відправимо посилкою поштою до Америки!

А ось ця ідея здалася дівчинці доволі цікавою. Вона перестала плакати, і діти разом пішли до Бурьонки.