Розділ 8
Наступного дня, у середу, 17 вересня, школу № 8 охопило справжнє пожвавлення. Діти безперервно перешіптувалися, передавали одне одному записки, ділилися новинами.
Того дня школярі створили Комітет порятунку Бурьонки. Саме тут народжувалися гімн комітету, його герб і прапор, вигадувалися паролі та явки, організовувалися передавання записок і булочно-бутербродне забезпечення. Відтепер будь-які дитячі збори проходили організовано й заздалегідь готувалися.
На перервах тимчасово запровадили заборону на пустощі та бешкети. Добровільні внески у вигляді кишенькових грошей учнів підлягали ретельному обліку та зберіганню.
Під час кожного уроку до всіх класів школи через записки надходила оновлена інформація про те, скільки грошей уже зібрано на порятунок корови.
Діти масово приносили свої скарбнички та інші заощадження. Багато хто здавав навіть фантики, вкладиші від жуйок і колекції засушених тарганів. Словом, усе, що вони вважали справжніми цінностями.
Чимало хлопчаків заходилися шукати скарби й під час перерв порозкопували довгі канави в шкільному саду.
Натхнення, яке викликала ця рятувальна операція, було таким великим, що успішність у класах різко впала. Діти вже майже не думали про навчання.
Раділи лише вчителі географії та англійської мови. Якщо вчительку географії лише дивував нескінченний інтерес дітей до географії Англії, то вчителька англійської, Олена Тарасівна, виявилася зовсім не готовою до англоманії, яка охопила всю школу.
Діти залишалися після уроків, аби тільки вивчити якомога більше англійських слів і висловів. Вони також дуже просили показати їм фільми англійською мовою або почитати кумедні дитячі книжки.
Директор школи № 8, Іван Степанович Паровозов, був доброю, приємною людиною й дуже любив дітей. Він уже давно керував школою і досі чудово давав собі з цим раду.
Ще вчора Іван Степанович відчув, що в школі відбувається щось незвичайне. До того ж жодна дитина не прийшла на обід. Усе це було дуже й дуже дивно.
Директор ходив кабінетом туди-сюди й розмірковував, що ж відбувається зі школою. Адже школа сільська, невелика. Хтось із учителів неодмінно мав щось знати.
До кабінету зайшла завуч Лілія Леонідівна. Вираз її обличчя був стривожений.
— Іване Степановичу, сьогодні діти знову не прийшли на обід, — розгублено сказала вона. — Я просто не розумію, що могло статися. Що все це може означати?
Директор на хвилину замислився.
— Скличте сьогодні після уроків усіх на педагогічну раду, — похмуро промовив він, задумливо постукуючи пальцями по столу.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!