Розділ 10
На загальний подив учителів, після обіду на заняття ніхто не прийшов. У всій школі. Учні ніби крізь землю провалилися. У школі запанувала мертва тиша. Учителі розгублено блукали коридорами й не знали, що робити.
Із кабінету визирнув директор. Він уже здогадався, що сталося, бо в школі було незвично тихо. Так тихо тут буває лише під час канікул. У коридорі йому трапилося кілька розгублених учителів. Вони й розповіли йому про те, що сталося.
— Передайте всім учителям зібратися в 4-А класі, — похмуро промовив він і сам попрямував туди.
За двадцять хвилин усі педагоги вже сиділи в класі. Мовчали й чекали. Директор довго ходив між партами, занурений у свої думки.
— Отже, у всій школі не залишилося жодного учня? — перепитав він, хоча й без того знав відповідь. — Чудова організація! Відмінна дисципліна! Подивіться, як діти вміють самоорганізовуватися! Не те що ми, дорослі. Але... чому ж вони так просто здалися? Просто взяли й покинули свою затію з порятунку Бурьонки? Щось тут не так... Володимире Миколайовичу, що ви скажете?
Учитель фізкультури підвівся. Його очі світилися якимось таємничим вогнем.
— Я добре знаю цих дітей, — почав він. — Це найшляхетніші, найчесніші й найсміливіші люди, яких мені доводилося зустрічати. Вони ніколи не покинуть друга в біді й до останнього намагатимуться врятувати Бурьонку. Я вважаю, що ми вчинили неправильно. Треба було дати дітям завершити задумане.
— Завершити що? — невдоволено запитав Іван Степанович. — Надіслати корову самій королеві? Ви собі це як уявляєте? Сидить собі на троні Єлизавета Друга, а їй кажуть: «Вам посилка. Корова з такого-то села, такої-то країни. Не бажаєте її подоїти?» Навіщо королеві корова? Це ж абсурд! Людям на сміх!
— Так, але що тепер робити з дітьми? — задумливо запитала вчителька математики.
— Гарне запитання, — погодився директор і звернувся до вчительки малювання. — Тамаро Ігорівно, а ваш син, Михайло Листочкін, уже повернувся додому?
— Ні. Я щойно телефонувала додому. Його там немає, — відповіла вона, нервово покусуючи нижню губу. Вона вже й сама почала хвилюватися за сина.
— Отже, діти не пішли додому! — оголосив директор. — Вони залишили школу, але додому не повернулися. А це може означати лише одне.
Усі присутні запитально подивилися на нього.
— Революція! — вигукнув Іван Степанович так голосно, що в класі задрижали шибки. — Бунт!
Від цих слів учителі стривожено перезирнулися. У школі й без того вистачало клопоту. Ще тільки цього їм бракувало.
Учитель фізкультури Володимир Миколайович подивився на годинник і примружився.
— Зараз шістнадцята нуль-нуль, — серйозно сказав він. — За годину тут відбудуться батьківські збори, і ми переконаємо батька Валентинки не віддавати Бурьонку на бойню. Отже, нам потрібно протриматися лише одну годину.
— Що означає «протриматися»? — запитала вчителька української мови Ірина Іванівна й нервово хихикнула. — Нас же ніхто не турбує?
— Це лише поки що не турбує, — багатозначно промовив директор...
У цей момент хтось постукав у двері. Потім вони зі скрипом прочинилися, і до класу зазирнув високий чоловік у строгому костюмі з краваткою.
— Добрий день. Підкажіть, де я можу знайти директора школи, Івана Степановича Паровозова? — чемно запитав він.
— Це я, — трохи насторожено відповів Іван Степанович. — Прошу, заходьте.
Під загальними поглядами молодий чоловік увійшов до класу, озирнувся, простягнув директорові руку для привітання й представився:
— Владислав Віталійович Резник. Я представляю Товариство захисту тварин...
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!