Валентинкина Бурьонка

Назад ішли мовчки. Діти похнюпили голови. Кожен думав про своє, включно з коровою. Першою заговорила Валентинка.

— Сеньку, чому ти дав адресу Президента Америки та Англійської королеви? Що це за вигадки?

— А я більше нікого за кордоном не знаю. Не відправляти ж корову до Папи Римського? Що він із нею робитиме?

— А що з нею робитиме королева Англії?

— А ми напишемо їй листа. І в ньому все докладно пояснимо — що й навіщо.

— А гроші? — ніяк не могла заспокоїтися дівчинка. — Де ми їх візьмемо до п’ятниці?

— Не знаю. Може, скарб знайдемо? — припустив Сенько.

— Ні, знайти скарб — це щасливий випадок, — міркувала дівчинка. — Ми не можемо на нього покладатися. Він може взагалі не трапитися. А нам потрібно дістати гроші до п’ятниці напевно! Усе, до останньої копійки.

— До останнього пенса, — поправив її хлопчик.

— Що? — не зрозуміла вона.

— До останнього пенса, — повторив він і пояснив: — Пенс — це копійка англійською.

— Ну, так, — погодилася Валентинка. — А може, відправимо Бурьонку до Туреччини? Туреччина ж іще ближче. Дешевше буде.

— Нічого не вийде, — сумно промовив Сенько. — Я в Туреччині нікого не знаю.

Так за розмовою вони майже дійшли до дому. Тут дорогою їм трапився Мишко Листочкін. Він теж навчався в їхньому класі.

— Привіт. А чого це ви такі сумні? Сталося щось? — співчутливо запитав хлопець.

— Сталося, — сумно відповів Сенько. — Валентинчину Бурьонку хочуть у п’ятницю на бойню повести й на м’ясо порізати. А ми хочемо її врятувати.

— Як?

— Ясна річ як! До Англії відправити, до королеви! Тільки гроші треба зібрати на пересилання.

— Оце так! — збуджено вигукнув Мишко. — А я й не знав, що в нас у селі такі справи діються! А знаєте що? Давайте напишемо листа до товариства захисту тварин. Може, вони нам допоможуть. Ну або грошей надішлють.

— Ну ти, Мишку, голова! — зрадів Сенько.

Валентинка теж радісно застрибала — ідея дітям дуже сподобалася.