Розділ 14
Уже починало сутеніти. Сотні хлопчаків оточили будівлю школи й чекали на виступ директора, освітлюючи подвір'я смолоскипами. Іван Степанович та його команда вийшли на відкритий майданчик і стали перед дітьми. Тепер поруч із Мишком стояла й Валентинка.
— Діти, — натхненно почав він. — Я дуже радий, що ви виявилися такими чесними й шляхетними та не покинули бідолашну Бурьонку в біді. Я теж ціную дружбу. Але тепер відправляти її до Англії вже не потрібно. Перед вами батько Валентинки. Він погодився залишити Бурьонку й не відводити її на бойню. А ось цей чоловік — представник Товариства захисту тварин. Він теж може підтвердити мої слова. Ви перемогли, діти. Це перемога!
Мишко повільно підійшов до Івана Степановича й міцно потиснув йому руку.
— Ура-а-а! Перемога-а-а! — пролунало багатоголосе радісне ревіння.
Усе навколо враз ожило. Хлопчаки радісно стрибали, кричали «ура», обіймали одне одного. Вони раділи, бо досягли своєї заповітної мети — врятували чиєсь життя!
Валентинка підійшла до тата й зі сльозами на очах обійняла його. Олександр Олексійович теж ледве стримував сльози. Він гладив дівчинку по шовковистому волоссю й заспокоював її.
— А де ж сама Бурьонка? — запитав він, обіймаючи доньку. — Куди вона запропастилася?
— Її ще вранці Сенько повів на пошту, — відповіла дівчинка, витираючи сльози. — Він там, мабуть, уже зачекався на нас.
Вона мала рацію. Сенько справді вже зачекався і за кілька хвилин сам з'явився біля школи.
Побачивши його вдалині, Валентинка помахала рукою. Здивовано витріщаючись на натовп хлопців зі смолоскипами, Сенько насилу пробрався до неї.
— А де ж Бурьонка? — запитала дівчинка. — Ти залишив її на пошті?
— Ні. Полетіла Бурьонка, — радісно оголосив він. — Тепер уже десь над Ла-Маншем. За двадцять хвилин — посадка в Лондоні.
— Як?! Не може бути! — ахнула Валентинка.
Усі, хто стояв поруч, здивовано втупилися в Сенька.
— Точно вам кажу! — підтвердив він. — Коли я вранці привів Бурьонку на пошту, поштарка сказала, що сьогодні о дев'ятій п'ятнадцять останній рейс. А завтра буде лише після обіду — о п'ятнадцятій тридцять. У мене просто не залишалося вибору, от я й відправив її до Англії. А потім довго чекав на вас на пошті. Не хотів повертатися до школи, бо боявся розминутися з вами дорогою.
— Але як ти її відправив? У тебе ж не було грошей!
— Мені на пошті пояснили, що посилку можна відправити за рахунок одержувача. Ну, я й подумав: у королеви ж грошей багато! От нехай і заплатить за перевезення. Так і зробив. Класно я придумав?
На це запитання йому так ніхто й не відповів. Усі навколо стояли й мовчки дивилися на Сенька.
— Що ж тепер буде? Ой лишенько! Ще й перевезення за рахунок одержувача! — вигукнув Іван Степанович, затуливши обличчя долонями.
Сенько нерозуміюче переводив погляд то на натовп дітей, то на директора й розгублено кліпав очима. Адже він і гадки не мав, що весь цей день відбувалося в школі.
— А чого це ви всі тут зібралися? — запитав Сенько, щось запідозривши. — У вас тут що, смолоскипна хода?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!