Валентинкина Бурьонка

Учителі похмуро сиділи за учнівськими партами й чогось чекали. Усі розуміли, що з часом неприємностей лише більшатиме, мов снігова куля. Чим же закінчиться цей день? Саме це питання найбільше хвилювало всіх.

— Вони знають, що о сімнадцятій нуль-нуль почнуться батьківські збори, — уголос міркував Володимир Миколайович. — До цього моменту вони навряд чи наважаться на штурм. Батьки, які приходитимуть до школи, лише заважатимуть їм.

Присутні здивовано подивилися на нього. Не здивувався лише Іван Степанович. Він задумливо дивився кудись удалечінь і час від часу поглядав на годинник.

— Ви маєте рацію, — погодився директор. — Штурм діти почнуть після сімнадцятої години.

— Штурм? — здивовано перепитала вчителька біології. — Який ще штурм? Невже ви хочете сказати, що наші діти справді захочуть захопити школу? Чи це якась дитяча гра?

— Ні, Надіє Григорівно. На жаль, це не гра, — відповів Іван Степанович із кривою усмішкою. — Зачекайте... Діти ж хочуть забрати гроші, щоб віднести їх на пошту, так? А до котрої години вона сьогодні працює?

— До вісімнадцятої, — підказав учитель праці Аркадій Васильович, який досі мовчав. — Але до неї ще пів години ходи.

— Саме так! — підхопив Іван Степанович. — Отже, штурм відбудеться між сімнадцятою і сімнадцятою тридцятьма. Ось ці тридцять хвилин нам і потрібно вистояти.

— Зараз уже без п'ятнадцяти сімнадцята, — поглянувши на годинник, промовив Володимир Миколайович. — Ось-ось почнуть приходити батьки. А за п'ятнадцять хвилин...

Він раптом замовк. Усі й без того чудово зрозуміли, що він мав на увазі.

— Час діяти! — рішуче вигукнув Іван Степанович, підводячись. — Перше. Усім жінкам негайно залишити територію школи. Залишаються тільки чоловіки. Війна — не жіноча справа.

Він зробив коротку паузу й продовжив:

— Друге. Аркадію Васильовичу, станьте біля входу до класу й завертайте всіх батьків додому. Скажіть їм, що батьківські збори переносяться на понеділок. Нам потрібен лише один із батьків — батько Валентинки, Олександр Олексійович Корабельов. Ось його й потрібно пропустити до класу.

Директор перевів подих.

— Третє. Ми з Володимиром Миколайовичем і представником Товариства захисту тварин займемося обороною. Наше завдання — якомога довше виграти час і водночас не допустити, щоб школу рознесли по цеглині. Це — найважче. Я, директор школи, оголошую надзвичайний стан. Без наказу з класу не виходити! Усі мої вказівки виконувати швидко й точно! Усім — по місцях!

Жінки забрали свої речі й поспішно залишили клас. Учитель праці вийшов зустрічати батьків. Решта чоловіків розійшлися до вікон і почали спостерігати за територією навколо школи, розподіливши між собою сектори огляду.

Напруження зростало.

— Залишилося п'ять хвилин, — зауважив представник Товариства захисту тварин.

Усі подивилися на двері. Ні вчитель праці, ні батько Валентинки не з'являлися.

За вікном панувала тиша. Лише дрібний дощик почав накрапати, скупо зрошуючи пожовклу вересневу траву. Досить швидко небо затягло важкими хмарами. Десь удалині кілька разів блиснула блискавка, а згодом глухо прокотився грім, струснувши потужною звуковою хвилею шибки школи. Вони жалібно задзвеніли, ніби хтось уже збирався їх розбити.

Дощ дедалі дужчав і непомітно перетворився на справжню осінню зливу.

— Ллє як із відра! Невже вони підуть у наступ у такий дощ? — засумнівався представник Товариства захисту тварин.

— Ще й як підуть! — запевнив його Іван Степанович. — Я й сам у їхньому віці мріяв стати героєм. Повірте мені, ці хлопці не ховатимуться за мамину спідницю.

— Залишилася одна хвилина, — тихо промовив Володимир Миколайович і відтоді почав відраховувати секунди: — П'ятдесят секунд... сорок... тридцять... двадцять... десять...

— Та де ж батько Валентинки? — у розпачі вигукнув Іван Степанович. — Невже він так і не прийде?

Затамувавши подих, чоловіки вдивлялися в шкільний сад, залитий проливним дощем.

— Ту-ту-ту-ту! Ту-ту-ту-ту! — долинув здалеку звук сурми.

Чоловіки перезирнулися.

— Це сигнал! — здогадався Іван Степанович. — Почалося!