Валентинкина Бурьонка

Після уроків усі вчителі зібралися в кабінеті директора. Звісно, якщо й не знали напевно, то принаймні здогадувалися, навіщо їх сьогодні скликали.

Іван Степанович підвівся з крісла.

— Я знаю, — почав він, — що в школі відбувається щось таке, що заважає нам нормально працювати. Діти перестали обідати, перестали добре вчитися. Я скликав вас, щоб з'ясувати причину й усунути її. Для початку треба встановити, що або хто впливає на наших дітей. Чи є охочі висловитися з цього приводу?

Директор по черзі подивився на кожного з учителів. Усі лише опустили очі й мовчали.

— Гаразд, — сказав він. — Почнімо з харчування. Маріє Миколаївно, ви як завідувачка їдальні що можете сказати з цього приводу?

Марія Миколаївна підвелася, схвильовано закліпала очима й почала теребити носову хустинку.

— Річ у тому, що вже другий день діти не приходять на обід. Снідати вони приходять, а от на обід — жоден учень. Я навіть не знаю, що відбувається. Ми ж завжди так смачно готуємо, можете самі скуштувати. А в обід усе, що наготували... стоїть... і ніхто... а діти ходять голодні...

Тут Марія Миколаївна не витримала й розридалася, примовляючи крізь сльози:

— Я цього не переживу... Я звільнюся... Так прикро... Готуєш, стараєшся, а вони...

Учителька математики кинулася її втішати, але без особливого успіху. Ще довго в кутку чулося схлипування бідолашної жінки.

— Отже, що ми маємо? — почав міркувати Іван Степанович. — Сніданки в нас безкоштовні, так? І діти їх їдять. Обіди ж платні. І раптом діти перестали їх їсти. Що це означає? Це означає, що або батьки раптом перестали давати дітям гроші на обід, що малоймовірно, або ж діти організовано збирають ці гроші на щось інше. Наголошую — організовано. Отже, у них є якась організація, яка має свою мету. Яка ж це мета? І хто організатор?

Директор знову обвів поглядом учителів. Його міркування були цілком логічними. Та допомогти йому ніхто не хотів або не міг.

— Володимире Миколайовичу, — звернувся він до вчителя фізкультури, — ви користуєтеся серед дітей великим авторитетом і довірою. Вам щось відомо?

— Так, — тихо відповів той.

— То розкажіть нам, — запропонував директор. — Ми слухаємо.

— Я не можу вам цього розповісти, — спокійно відповів Володимир Миколайович.

— Перепрошую, що? — не зрозумів Іван Степанович.

— Я не можу вам цього розповісти, — повторив учитель фізкультури.

— Чому? — здивувався директор.

— Тому що я дав чесне слово нікому про це не розповідати.

— Ось як? — спантеличено подивився на нього директор. — Але ж ідеться про здоров'я дітей. Вони перестали обідати.

— Якщо я порушу свою обіцянку, як потім дивитимуся дітям у вічі? — похмуро промовив Володимир Миколайович. — Як вони після цього мені довірятимуть?

— Що ж, теж слушно, — погодився Іван Степанович. Він почухав підборіддя й трохи помовчав.

— Тамаро Ігорівно, адже ваш син, Михайло Листочкін, навчається в нашій школі, у 4-А класі, чи не так?

— Так, — підтвердила вчителька малювання.

— А він розповідає вам про те, що відбувається? — продовжив директор.

— Зазвичай — так, — відповіла вона. — Але цього разу сказав, що дав слово нічого не розповідати.

— Ось як? — здивовано вигукнув Іван Степанович. — Та це ж справжня змова! Просто не знаю, що й робити.

Саме в цю мить до кабінету зайшла вчителька української мови Ірина Іванівна. Вона загадково кивнула директорові й сіла на стілець.

— Вам удалося щось дізнатися, Ірино Іванівно? — запитав він. — То розкажіть усім нам, не соромтеся.

Учителька підвелася й чомусь майже пошепки почала трохи збивчиво розповідати:

— Діти збирають гроші, щоб... відправити корову Бурьонку до Англії...

— Що? — не зрозумів директор.

Учителі пожвавилися й загомоніли. Хтось голосно розсміявся.

— Навіщо?

— У п'ятницю, — продовжила вона, — корову мають відвести на бойню й забити. А діти хочуть у такий спосіб її врятувати.

Директор знизав плечима й уважно подивився на вчителя фізкультури. Той ствердно кивнув.

— Чия це корова? — поцікавився Іван Степанович.

— Валентинки, тобто Валентини Корабельової, з 4-А класу.

— Чудово. Отже, всі діти школи хочуть урятувати корову Бурьонку від смерті? — підсумував директор. — Гарне бажання. Благородне. Але це не привід голодувати чи занедбувати навчання. Це треба негайно припинити.

— Яким чином? — запитала завучка.

— Встановити організаторів. А це, найімовірніше, найближчі друзі Валентини Корабельової. Потім тимчасово заблокувати зібрані гроші й заборонити подальший збір. Діти повинні нормально харчуватися!

— А як же Бурьонка? — запитав Володимир Миколайович. Він і сам був прив'язаний до корови й не раз годував її з рук.

— Завтра, у четвер, о сімнадцятій годині — батьківські збори в 4-А класі, — відповів директор. — Ми переконаємо батька Валентинки не відводити корову на бойню. До речі, як його звати?

— Олександр Олексійович Корабельов, — підказала вчителька співів.