Нові правила

"Сонце в жалобі із світанком не з'явилось,

В плітках і чварах зараз розберусь.

Чи юних діток вбити так годилось?

Бог свідок, що дістанеться комусь!

Ромео із Джульєтою малою...

Світ ще не бачив долі більш сумної"

Фінальний вигук герцога Верони делла Скала. "Ромео і Джульєтта", В. Шекспір

— Цей ранок приніс із собою зловісний мир, — вимовив сумний герцог на сцені, — будуть і помилувані, і покарані, бо ще ніколи я не знав сумнішої долі, ніж та, що випала Джульєтті та Ромео.

І пішов за лаштунки, а натовп артистів рушив за ним. Вчасно увімкнена трагічна музика та передзвін дзвонів десь на її тлі перекрили шум від шморгання в хусточки та схлипи гостей. Особливо невтішними були дами. Чоловіки були спокійнішими, але й деяких із них пройняло!

Як на мене, Ромео був так собі. Не зумів він свого персонажа подати, як я собі уявляв. Не було в ньому ні шляхетності, ні пристрасті до Джульєтти. Хоча, я думаю, він був не проти завалитися з Джульєттою в ліжко, як він зробив це з так званим Меркуціо, а простіше кажучи, з Алейною. Ще б пак, Жанна, яка грала Джульєтту, — найвродливіша дівчина на сцені, і її прекрасне волосся нижче спини просто чудове. Одним словом, Ромео — дрищ із прищавою дупою. Правильно його описав Юзеф.

Артистів тричі викликали на біс і не хотіли відпускати. І поки театр під керівництвом Алейни розкланювався зі сцени, сяючи усмішками, деякі чоловіки в залі підвелися й вирушили за лаштунки. І я розумію, що вони вишикуються в чергу біля кімнат, де перевдягатимуться у звичайний одяг Жанна та інші артистки. На неї накинуло оком багацько багатіїв.

Тільки Ноел увійшла в образ і так природно зіграла няню Джульєтти, що я повірив — вона дійсно її няня, яка любить свою підопічну. Вона абсолютно не звертала уваги на глядачів. Могла говорити свої слова, повернувшись до них широким задом,або ліпше сказати спиною і виявляла, як няня, справжню участь у долі Жанни, тобто Джульєтти. Нехай навіть не зовсім ішла за текстом п'єси, але була органічно правдивою і реалістичною у грі. Так! Вона мені сподобалася найбільше, і я став поважати її ще дужче.

Артистам бракувало зіграності, і з текстом відверто лажали. У деяких моментах п'єси їхні пози, жести були надто награні й неприродні. Вони стояли обличчям до залу і водночас часто губилися, коли бачили таку юрбу люду. Та ще й непростого люду! Вони не грали ролі, а декламували, іноді забуваючи слова. А шипіння суфлера було чутно ледь не до задніх рядів. Акустика в цьому приміщенні куди краща за саму виставу.

Алейна примудрилася зіграти кілька ролей і кожну представила гідно. Досвід, як то кажуть, не проп'єш! Хоча мені тут напрошувалося інше слово, пов'язане з тим, що Юзеф її застав у дуже делікатній ситуації разом із "Ромео".

Завіса впала і, плутаючись у ній, на сцену вийшов конферансьє, який запросив гостей пройти до бенкетної зали. Це стосувалося аристократів на балконах. Партер і задні ряди рушили із зали на вулицю і до їдальні. Там на них вже чекав святковий обід. Додатково до звичайної порції кожному видали по звареному круто яйцю, пів склянки місцевого вина і по дві шоколадні цукерки на десерт.

Дуже доречним виявилося те, що Марселетт привезла форму для мешканців замку за пару тижнів до вистави. Фірмовий і одноманітний одяг вже побував кілька разів у пранні й не мав вигляду придбаного спеціально для цього прийому. Однак ефект був приголомшливий — маса людей, одягнених у кольори герба графині, підкреслювала згуртованість команди замку.

Сама Аврора дивилася п'єсу з персональної ложі на самому початку лівого балкона, сидячи відразу за спинами звукорежисера та освітлювача. Поруч із нею перебував тільки її дядько і пара покоївок охорони. Дядько ще мав молодий вигляд. Наскільки ж він молодший за свого брата? Утім, можливо, портрет батька Аврори був написаний зовсім незадовго до загибелі. Або старий ні в чому собі не відмовляв і прожив життя на всю губу. Або ж художник був той ще малювальник.

Розмірковуючи про все це, я пройшов у дворик із квітами, дбайливо висадженими Регіною. Вони ще стирчали молодою порослю і наберуть сили й зацвітуть не скоро, але вже приємно дивитися на їхні рівні рядки, висаджені ніби під шнурок. Я був упевнений, що нікого тут не зустріну, адже всіх гостей покликали до столу. Та вже, молодій графині довелося добряче витратитися, щоб нагодувати цю ораву й не сісти в калюжу.

Прогулюючись повз напівпорожні клумби, несподівано і майже обличчям до обличчя зіткнувся з Авророю та її дядьком. Вони йшли викладеною камінням стежкою мені назустріч і зненацька з'явилися з-за високих декоративно обстрижених кущів. Відставши кроків на п'ять, їх супроводжували Марлен, Марселетт і якийсь мужик, мабуть, охоронець графа.

Дядько і графиня розмовляли про п'єсу, і, наскільки я встиг почути, дядько Рудольф хотів, щоб цю виставу дали і в його володіннях під Герцією до дня народження його дружини. Він збирався зробити їй приємний сюрприз. Але чому ж він сюди приїхав без неї? Може, не знав, як воно тут повернеться, і не хотів ризикувати нею?

— А-а, пане Шевальєр! Багато чув про вас! — помітив мене дядько.

Не очікував, що він знає мене в обличчя. Я злегка вклонився з усмішкою світського лева, що все розуміє, і тут страшна сила підломила мої коліна і змусила мене впасти на них. Насилу втримав голову прямо, моя шия була готова з хрускотом зламатися від ваги голови. З зусиллям підвів очі, відчуваючи, як вони наливаються кров'ю. Руки ніби стали залізними, і я ледве поворушив пальцями. Що це зі мною?

— Дядьку, навіщо ви так із ним?! Адже він не був готовий, і тому це трохи нечесно — ось так зненацька нападати на нього, — заступилася за мене Аврора.

— Та просто хотів перевірити його можливості. Адже це його ти називаєш одним із головних своїх захисників?

— Але він же не витримає твою магію!

"От же він сука! І коліна, напевно, розбиті!" — подумав я.

— Ти неуважна, Авроро. Я всього лише збільшив його вагу рази в три, а міг би придушити й сильніше, і тоді б він просто лежав. Хочу подивитися, як він викрутиться з цієї ситуації. Невелике змагання нам не зашкодить.

Поки він це говорив я гарячково шукав вихід. Що робити? Підкинути його вгору? Але може статися так, що я просто не в змозі це зробити, усе тіло напружене і м'язи тремтять на межі. Я не міг контролювати свою магію. Якщо я закину його в небо — це точно буде смертельно, але, можливо, я не маю сили підняти його зовсім. Одне з двох.

Ще трохи, і я не утримаю рівновагу, і тоді кульовий суглоб стегна складеться, і я остаточно впаду на зад, або на спину, або мордою вперед. Марселетт кивнула собі за плече, і я скосив свинцеві очі туди. У відведеній назад руці в неї клубочилася кульова блискавка. Вона вдарить графа? Навряд чи. Це натяк, я все-таки недарма вчився в неї видобувати розряд зі своїх іскристих пальців.

Вона говорила, що не можна формувати розряд двома руками, зведеними разом. Занадто велика різниця потенціалів. Мене при такій спробі і самого може якщо не вбити, то пристойно жахнути, аж до втрати притомності. Чи ще гірше – до втрати свідомості. Але експериментуючи, я дійшов висновку, що дві невеликі кульки, видобуті з різних рук і спрямовані в одну точку, сильніші за одну велику, зроблену однією рукою. Та й такої втрати магічної сили, як при формуванні однієї великої, я не відчував. Принаймні вони вибухали більш гучно. Однак Марселетт практикувала одну велику кулю.

Правильно, Марселетт. Підкинути дядька вгору — це покалічити або вбити його. Але ж він не застосував свою повну силу. Чортів любитель турнірів! На всі ці думки мені знадобилася частка секунди, і я вже, нехай і насилу, розвертав долоні в боки, а мої плечові м'язи тріщали, коли я намагався відвести руки від тіла. Дві маленькі напівпрозорі кульки, схожі на тенісні, вилетіли з моїх долонь і, стрімко обертаючись навколо спільної осі, злетіли в небо. Не знаю, чи бачить їх хтось, чи тільки я?

Дядько всміхнувся і підняв тростину. З неї висунулося лезо тонкого стилета сантиметрів у десять, і він увіткнув його в просвіт між камінням стежки.

— У мене захист від магії Марселетт, — показав він мені пластину на долоні своєї рукавички й урочисто опустив руку на блискуче навершя тростини.

Йому вистачило часу сказати це. Дві кульки, як і раніше, обертаючись навколо невидимої осі, котилися стінками уявної вирви вниз, прагнучи до її гирла. А гирло вирви звужується прямо над дядьковою головою. Тріск розряду — і я підскочив з колін і підняв його тіло на два метри над землею. Я знову міг контролювати свою силу і не жбурнув його зопалу до верхівки нашої найвищої вежі. Однак я розлючений, хоч і стримуюсь!

— Френсісе! — скрикнула Аврора. — Негайно відпусти дядька!

Тепер вона непокоїлася про нього, і в цьому разі її тривога щиріша. Мене це зачепило.

— Я тільки позбавив його можливості заземлитися, але не збирався завдавати йому шкоди.

— А це що? — запитала Аврора, показуючи на охоронця дядька, що борсався в повітрі.

— Превентивні заходи, раптом він нервовий, — відповів я, знизуючи плечима, і знизувати плечима було боляче. Тисяча чортів! Хоч би не заробити розтягнення м'язів. Віднедавна почав почуватися добре, і вже досить давно ніхто не намагався спробувати мене на зуб. Аж ось на тобі подаруночок! Розбиті коліна та потягнуті жили!

— Хо-хо-хо, — пролунало згори, і це сміявся дядько Рудольф. — Сильно ж ви мене приклали.

Чого це він зображує Санта Клауса? По іншому сміятися не вміє? Міцний мужик. Я навіть не знаю, якої сили розряд я випустив. Було не до того. Я обережно опустив його на землю, залишивши охоронця в повітрі.

— Але як? — запитав він мене, простягаючи свою руку в рукавичці із заземленням, одночасно радісно шкірячись.

Я обережно зазирнув йому в долоню. Мало що, там, раптом це не всі сюрпризи і там є електрошокер?

— Вибачте, — посміхнувся він і, піднявши руку, від'єднав шину від рукава піджака до рукавички. Зняв рукавичку і простягнув уже незахищену долоню.

— Рудольф Лур'є!

"Розум і розважливість", — сказав мені дотик. І чому він взяв прізвище дружини? Захотів так відгородитися від скандально відомого брата? Чи він має те саме прізвище, але називається інакше, щоб дистанціюватися від братової слави?

— Френсіс Шевальєр, приємно зустрітися з вами особисто.

Це дика брехня, але мені доводиться посміхатися, попри біль у колінах, які я навіть не обтрусив. Просто боюся це зробити, щоб не видати себе гримасою болю.

— Але як вам вдалося пробити мій захист? У мене спеціальний піджак, прошитий срібними нитками з їхнім виходом на рукавичку, а звідти через тростину в землю. Я раніше влаштовував поєдинки з братом і його підручною, — він кивнув у бік Марселетт, — і мій захист завжди рятував мене від її блискавок. До речі, опустіть Франсуа вниз, він не стане мститися вам.

— Пані Марселетт запускала свої блискавки прямо у ціль, і якщо вони влучали, то у ваш одяг, — опускаючи його охоронця, говорив я, — але її кульові блискавки великі, і чим вони більші, тим важче прицільно вдарити в потрібне місце. А коли ціль у русі — взагалі проблематично, швидкість електричної магії замала. Крім того, що кулі повільні, занадто багато енергії власника витрачається з кожним пострілом. А мої мініатюрні кульки різнойменно заряджені, набагато швидші, атакують згори і досить зблизити їх між собою...

— Зрозумів вас! Доведеться мені зробити ще й капелюх із заземленням.

— Можливо, вистачить і високого коміра, — посміхнувшись, підказав я, і моя усмішка була схожа на гримасу болю.

Принаймні я так думаю, бо ж не бачу себе збоку.

— А чому ж ви не застосували свою магію? Я чув про неї.

— Побоювався завдати непоправної шкоди вашому здоров'ю або життю, не цілком контролюючи себе під вашим впливом, — трохи вклонившись, відповів я, приклавши руку до грудей.

— Що ж, — повернувся дядько до Аврори, — у тебе з'явився вмілий захисник. Стримує емоції, холоднокровний, завбачливий і розважливий. Чемний і не дурний. Він дійсно вартий сотні відданих людей. Не дивно, що ти змогла здолати цього вискочку Маєра. Чи не хочете приєднатися до нас за обідом? — повернувся він до мене. — Гості вже зачекалися на господиню, а я не помітив вас серед запрошених і тому вирішив пошукати поблизу.

Він не сказав "господиню і мене", а ще він не сказав "сотню відданих слуг". Тобто признав що я не слуга Аврори. Дипломатичний і небезпечний. Але сваритися з ним — дорожче, ніж дотримуватися перемир'я. Підступний тип, і я не знаю наразі, як зберегти своє життя в поєдинку з ним. Адже він і справді міг мене розчавити. У мене поки що немає захисту від його магії. Чи мій купол зможе нейтралізувати його вплив? Хоча б частково? Я знову вклонився на знак подяки за його похвалу. Можливо, це було сприйнято дядьком не як подяка, а як моя згода із запрошенням на обід. А може, те й інше разом.

Мені відомо, що він вів листування з Маєром і, можливо, він хотів, перемігши Аврору, забрати собі все, що належало його братові. А потім би "шляхетно" прихистив племінницю подалі від себе. Ніхто не знає, які домовленості в нього були з Модестайном. А я завадив його планам, принаймні був активно причетний, щоб їх зруйнувати, ось він і зігнав своє роздратування на моїх колінах. Помстився мені, сволота!

Як же мені боляче! Але нічим не покажу, що це так. А ще дядько Аврори прибув без дружини, пославшись, згідно з моїми відомостями, на нездужання своєї другої половини. Він не знав, що тут буде і як він поводитиметься. Адже міг фиркнути і поїхати назад в першу ж хвилину. Тоді ні про яку дружбу з племінницею не було б і мови. Він був готовий до будь-якого варіанту

Дядько Рудольф повернувся і, запропонувавши зігнуту в лікті руку Аврорі, неквапливо пішов із нею в бік будівлі, де розташовувався наш театр і на другому поверсі — бенкетна зала. Ну так. Він же жив у цьому замку, і якщо навіть не блукав у ньому після того, як минуло його дитинство, то, принаймні, знав усі ходи й виходи.

Я нахилився і, скривившись, обтрусив штани на колінах, прокрутивши штанину навколо ноги, щоб, обтрушуючи, не торкатися самих колін. Коліна боліли. Боляче вдарився! Судячи з усього, до крові розбив, але штани темні, ніхто нічого не помітить, і задирати штанину не буду. Раптом він повернеться і побачить. Принаймні почекаю, поки вони зайдуть за кущі.

Аврора мала рацію, коли говорила, що не можна дядькові показувати свої слабкості. Отже, все гаразд, я стерпів біль, не скалічив його і ми добре підготували замок до його візиту. Думаю, його вразив натовп люду й укріплення. Юна графиня майже непомітно шкутильгала. Натрудила свою ногу. У неї теж випробування, і жорсткіше, ніж у нас усіх.

А її дядько розумів це? Швидше за все, так. І йде он неквапливо, щоб Аврора не поспішала. Я пішов за ними. Доведеться мовчати й посміхатися, дотримуючись етикету. "Головне — не сякатися в штори! Не витирати шмарклі об штори та білі гардини!" — з натягнутою посмішкою повторював я про себе.