Нові правила

Часом любити когось означає — відпустити

(думка)

Я попросив переселити мене деінде. Не міг більше перебувати в цій кімнаті. Надто багато спогадів. Подивився на те, що запропонували. Не сподобалося. Мені не хотілося розкоші та помпезності; зараз мені б підійшла скромна кімната на сонячному боці з ванною та туалетом. Настрій і так був паскудний, а прокидатися в сутінках — це вже просто край. Таку кімнату знайшли, і вона виявилася однокімнатною і на четвертому поверсі. А мені більше й не треба. Я тепер міг загубитися у великих кімнатах. Я й так уже втрачав сам себе.

Подивився нещодавно на себе в дзеркало. Два рожеві рубці на обличчі: один перетинав перенісся, спускаючись на щоку, а другий, на лобі, ховався одним кінцем у брові, а іншим у волоссі на голові. Невелика борідка, наче в бурша якогось там століття. Уже ніхто не забороняв мені цього волосся на підборідді. Але мала рацію моя руденька та зеленоока — за рослинністю треба стежити: підбривати, підрізати. Взявся окреслити контур борідки. Теж морока. Кинув. Нехай росте як хоче, це вже не має значення!

З ранку до вечора пропадав на тренажерах. Качався з оскаженінням у дворику з басейном і в перервах їв, не відчуваючи смаку. Їв мало, через силу. Правильніше сказати: не їв, а приймав їжу. Запихав у себе страви, не знаючи, сніданок це чи вечеря. Щоби дати тілу необхідні поживні речовини. Перед обідом йшов із тренажерів, щоб дати Аврорі поплавати. Лежав на ліжку, дивлячись в стелю і знову повертався на тренажери.

Аврора соромилася плавати при мені. А я не хотів бачити її очі та співчуття в них. Ходив, дивлячись собі під ноги. Щоб не помітити жалість, що сочилася від оточення. Навіть якщо жалю насправді не було і я його вигадав. Ну, і під вечір злізав із тренажерів теж, якщо хтось із дівчат хотів відвідати басейн, або знову приходила Аврора. Так і жив. Кімната, їжа, тренажери, короткий відпочинок в обід, і знову тренажери до вечора, магія.

Я тренував пришитий палець, обережно згинаючи його іншою рукою. Адже минуло більше сорока днів, а він не хотів згинатися і весь час болів. Я і на тренажерах спочатку просто карав себе, займаючись через силу та з болем, ніби цим міг виправдатися перед усіма покоївками, перед моєю руденькою. Пенелопа досі мене не чіпала. Ані на роботи, ані на будь-яких повинності не розподіляла. Не знаю, як вона з усім давала собі раду, але, судячи з усього, вони з Марселетт рідні сестри. Правду кажучи, мене взагалі ніхто не чіпав, не лише Пенелопа.

Сьогодні я знову на тренажерах, і скоро прийде Аврора, потрібно звільняти двір. А ось і дівчата! Ідуть, ніби в цьому світі нічого не змінилося, ніби всі живі й усе як завжди.

— Привіт, Френсісе, що робиш? — примружилася Марлен.

— Нічого не роблю, — похмуро відповідаю я.

— Ти й учора нічого не робив, — із легким натиском промовила вона.

— А я не доробив учора! — забрав я свою сорочку і перекинув через шию.

— Може, спаринг на ножах? — запропонувала Марлен, — я до кузні сходила, твоє замовлення давно виконали.

Я мовчки кинув сорочку на траву і взяв один із ножів, простягнутих нею. Якби вона не простягнула їх на долонях, я б просто обійшов дівчат і пішов. За два рухи я переміг першого разу. Вона не повірила, і ще двічі мій ніж був біля її горла та під лопаткою. За мить після початку поєдинку. Їй із моїм "швидким поглядом" не впоратися.

— Вибач, мені з тобою нецікаво, — кинув я їй свій кинджал і підібрав сорочку, щоб піти.

— Зачекай! — зупинила мене Аннет.

Я похмуро повернувся до неї.

— Йди за мною! — наказала вона мені й пішла в дальній кут двору під спантеличеними поглядами Аврори та засмученої Марлен.

Коли ми опинилися на достатній відстані від дівчат, щоб не було чутно наших голосів, вона різко розвернулася до мене. Я стояв спиною до дівчат і дивився на обличчя Аннет. На ньому зараз було так багато емоцій! І вона зовсім не заїкалася, коли почала мені виказувати все, що накопичилося.

— Ми всі переживаємо за тебе, і нам усім не вистачає Марселетт. Вона нас виховала! Була нам як мати рідна, — тихо та сердито говорила Аннет, роблячи різкі рухи долонею, ніби рубала свої слова. — Нігті нам підстригала, волосся розчісувала, садна лікувала. А ти!? Обіцяв колись нас вчити, допомагати. Слово давав. І мені, й іншим також. Командир завжди дбала про людей і слова дотримувалася. Сувора була, але добра й справедлива. Хочеш розсваритися з нами й піти? То йди! Але ми ні в чому не винні! Замість того щоб демонструвати всім свою втрату, згадай Марселетт і чини так само. Чогось не вміємо — розкажи, підкажи, навчи. Не будь бездушною скотинякою! — тут вона стукнула мене кулачками по грудях.

Несильно, зовсім по-жіночому, і швидким кроком пішла до Аврори, але я встиг побачити її обличчя, готове розплакатися, і закушену губу.

Що це зі мною? Якщо мені таке вже кажуть, значить, я й справді не так поводжуся. Треба змінюватися. Я обхопив п'ятірнею вже м'яку борідку. Треба змінюватися! Не дивлячись у їхній бік, я повільно пішов на вихід із двору. Піднявся до себе і зголив шерсть на підборідді, вишкіряючись і стримано шиплячи. Але вчасно зрозумів, що спочатку потрібно ножицями й лише потім уже безпечною бритвою. Потім упав на ліжко і довго думав про різне, поки не заснув.

Прокинувся я тільки наступного ранку і підійшов до Пе одним із перших. Уперше за багато днів відчув голод, тому заскочив перед тим на кухню. Взяв кілька пирогів у Ноел і жадібно з'їв їх на ходу.

— Є що робити? — похмуро запитав я, не дивлячись Пенелопі в обличчя. Колупнув носком кросівка камінець.

— Їдь у Портове місто і шукай того старого з порталом. Розпитаєш у нього все докладно. Час, місце, на цьому та на нашому боці. Потім обчислимо розташування точніше і будемо думати, як прохід відкривається. Головне, щоб твій дід захотів поділитися відомостями. Нам без цього порталу важко буде розпочати атаку на Раду чотирнадцяти. Гаспар наклепав залізних плавучих бляшанок, а корабельних двигунів немає. Немає гребних гвинтів і валів. Вони куплені, але зараз у нашому світі. Усі чекали, доки ти оговтаєшся, щоб пришвидшити підготовку.

— Могла б і раніше сказати, — пробурмотів я.

— Силою милу не будеш, — відповіла вона, — Підійди-но.

Я здивовано ступив крок до неї. Вона витерла мені щоку.

— Крихта причепилася.

— Коли мені вирушати? — розгублено запитав я. Це було безглузде питання, повністю спричинене її несподіваним дотиком.

Я давно забув, що таке дотик. Ось такий, ледь відчутний, дружній, жіночий. Запах і тепло від жіночої руки.

— Учора, Френсісе, учора! І візьми рацію в Гаспара. Заїдеш до нього в банк.

Вона відвернулася до бригадирів, і я відчув, ніби Марселетт зовсім і не вмирала, а, переродившись, зрослася з Пенелопою. Вдячність до Пе накотилася на мене, але я лише глянув на її профіль. Не падати ж на коліна, щоб поцілувати їй руки? Вона уважно і з легкою усмішкою поблажливості вислуховувала виправдання бригадира і кивала головою. Але було видно, що він зараз дістане по дупі. М'якою лапкою, але з випущеними кігтиками! Я зіщулився.

А Марселетт насупилася б у таку мить і відшмагала його словами — різкими та справедливими. Вона й мене ніколи не шкодувала, хоча при інших сильно не сварила, берегла мій авторитет. Я, трохи приголомшений зробленими відкриттями, вирушив на стайню. Через деякий час спіймав себе на думці, що я вже дідько знає скільки часу стою біля запряженого фаетона, і кобила на кличку Квіточка нетерпляче риє землю та лагідно штовхає мене своєю мордою. У неї таке вологе й тепле дихання! Годі! Досить поринати в нірвану, слід надолужувати згаяний час!

— Співчуваю твоїй втраті, — пом'якшив свій голос Гаспар, піднімаючись мені назустріч з-за свого столу. Він зробив знак рукою невидимій охороні і простягнув долоню, а я замість рукостискання обійняв його. Він найбільш заклопотаний охороною тип, але тепер я дуже добре розумів його. Після останніх подій. Я сказав йому про це. У плутаних, але щирих виразах. А він слухав мене, не перебиваючи, а потім відповів, що його мама загинула, захищаючи їх з Армандо, коли вони були ще маленькими. Загинула від рук мага, якому було наказано знищити його родину.

— Вибач, я не знав, — сказав я, відчуваючи клубок у горлі і посилено намагаючись його проковтнути. Тепер уже він поплескав мене по спині, відвернувшись.

— Це було дуже давно. Вже не так гостро відчуваю втрату. Але в дитинстві мами дуже бракувало. Вона нас балувала, а батько — ні. Ну, то що там щодо широкого порталу? Я вже кілька разів звертався до Пенелопи, а вона весь час відповідає, що ще не настав час.

— Вибач, це знову через мене. Вона берегла мої почуття і довго не чіпала, дивлячись на мої шаленства.

— Це ти щодо бороди? — посміхнувся Гаспар.

— Борода була найменшою частиною мого божевілля, — відповів я, погладжуючи поголене підборіддя, що викликало несподівані відчуття.

Такі ж дивні і, здається, приємні, як несподіваний дотик руки Пенелопи до моєї щоки сьогодні вранці.

— Вона сказала мені, що тобі треба в Портове місто. Мої підземні лінії до твоїх послуг. Ось візьми цю рацію. Вона потужніша за всі інші в цьому світі.

Він узяв зі столика і простягнув мені зручну коробочку з ремінцем під кисть і корпусом, подекуди вкритим гумою. Антена задовга. Може, для кращого зв'язку? Схожа на ту, що носить у руці Пе. Він повернувся до свого столу, поки я роздивлявся рацію. Ще й кліпса є, можна на пояс штанів почепити.

— А це перепустка, — посунув по поверхні столу картку.

Я підійшов до столу на підвищенні. Так і є — це просто великий комп'ютерний екран монітора, розташований горизонтально.

— Ти помітив, що в тебе не стали забирати зброю? — відкинувшись у кріслі, запитав він.

— Помітив, але не одразу. Спочатку пройшов повз той прилавок, а потім повернувся, щоб здати пістолет твоєму клерку, а він у мене його не взяв. І ось ще: розпорядися, будь ласка, щоб про мою кобилу подбали.

— Я повідомлю Юзефу, він її забере. Мої службовці на вулицю не виходять. Тобі сюди, — показав він рукою на двері, за якими колись зник Армандо.

А нас з Аннет того разу випровадили в інші двері.

— Тоді я пішов.

— Удачі, — він підняв долоню, усміхаючись.

Я відповів тим же, але без усмішки. Скоро будемо бажати один одному: "Живіть і процвітайте!", розчепіривши пальці особливим чином.

Підземелля під банком виявилося багатоповерховим і розгалуженішим, ніж я гадав, і в ньому було відносно людно. Це означає, що зустрічалися люди. У мене кілька разів запитували перепустку, впізнаючи в мені незнайомця, доки я знайшов свою лінію до Портового міста. Я сів у знайомий "олівець", і від різкого старту мене трохи втиснуло в крісло, аж запаморочилася голова. Машиніст попередив, що подорож забере багато часу. Я не став розпитувати, від чого залежить час подорожі, і лише кивнув на його уважний погляд. Це не три дні плисти річкою, стерплю.

Під монотонний стукіт коліс я задрімав, і машиніст розбудив мене вже під верфями біля Портового міста. Добре, що розбудив. Мені снився тривожний сон, у якому я був у чомусь винен і не знав, як виправдатися за свою провину чи довести невинність. Добре, що я за кілька секунд забуваю дев'яносто дев'ять відсотків своїх снів. Ще двічі показавши перепустку, нарешті вибрався нагору і вирушив у місто. Купивши велику булку з начинкою та кухлик напою, я пішов до моря, на ходу поглинаючи свій сніданок. Пиріжки зранку можна було не брати до уваги. За кухлик довелося заплатити. Мені не погоджувалися його дати під чесне слово.

Я присів на валун біля самого краю берега і, впоравшись зі своєю нехитрою трапезою, поставив кухля на верхівку каменя з гладкою поверхнею, вилизаною хвилями. Спробував рукою воду. Вода приємно холодила шкіру. Скупатися, чи що? Але як залишити зброю і рацію? Я озирнувся на всі боки. Ну, в крайньому разі засуну під якийсь камінь.

Старий не прийшов ані вранці, ані в обід. Я відлучився, щоб купити їжі, і набрав у свій кухлик ще "Цербера". Однак його не вистачило, і довелося дожовувати бутерброд всухом'ятку. Я навмисне пив цей напій — може, відчую що зголоднів та енергії добавиться? А там і смак до життя прокинеться.

Завтра доведеться блукати околицями й опитувати жителів. Пошуки старого можуть забрати не один день. От же я нікчема! Горював там, бачте. Тепер уся операція могла провалитися через мене. Через вузькі портали габаритних вантажів не передати! А що, як старий помер? І як би мій смуток допоміг Марселетт? Їй що, ліпше б на тому світі від моїх горювань було? Вона б мене добряче вилаяла, якби була жива, за таке недбальство. Сонце вже наближалося до західного серпанку на обрії, коли за моєю спиною пролунав знайомий голос.

— Пан че́ка на мне? — і я обернувся.

Мені не хотілося посміхатися, але я накинув усмішку на своє обличчя, зустрічаючи знайомого й довгоочікуваного діда. Потрібно звикати усміхатися людям.

— А як ви здогадалися?

— Життя прожив. Здогадатися нескладно.

— Так, я справді сподівався зустріти вас тут, і якби не дочекався, перевернув би все місто.

— Ну, і що за поспіх? — знімаючи сорочку, а потім і штани, запитав старий, добродушно роздивляючись ще рожеві шрами в мене на обличчі.

Чи це в нього не усмішка, а такі зморшки? Зморшки від усмішок. Одразу видно: він прожив своє життя правильно!

— Скупайтеся, потім розповім. Розмова не на хвилину.

— То есть барзо інтересуйонце! — промовив старий і, крекчучи, забрів у воду, присів, випроставши руки в бік обрію, і поплив неквапливо, відштовхнувшись ногами від каміння на дні.

Я з жалем подивився на дно кухля. Там нічого не залишилося, а пити хотілося. Ну, хоч старий знайшовся. Пів справи зроблено, тепер лише треба його розговорити. Якщо не захоче нічого розповідати, тоді доведеться ще щось вигадувати. Інакше кораблі так і пропадуть без двигунів, височіючи марними іржавими купами в таємних місцях, куди їх відтягли під покровом темряви. Я знову випав із реальності, замислившись. Старий голосно висякався, вийшов із води й обтерся принесеним рушником. Неквапливо одягнув сорочку. Він не соромився, що стоїть без трусів.

— Може, пан пуйде до моего́ дому?

— Хочу спершу вам відрекомендуватися. Мене звуть Френсіс Шевальєр. Я із замку графині Девіль. Не думаю, що це гарна думка — показувати стороннім, що ми знайомі. Останнім часом у мене в цьому світі з'явилося надто багато ворогів. І я збираюся збільшити їхню кількість.

Дід засміявся, немов почув від мене дотепний жарт.

— Якуб Вуйчик, — відрекомендувався своєю чергою старий, присів на камінь і насторожено озирнувся. — То що вас цікавить? — запитав він, все ще іноді озираючись навкруги.

Судячи з усього, моє ім'я було йому відоме.

— Я поділюся з вами вельми секретними відомостями і дуже сподіваюся, що вони не потраплять у чужі вуха. Цим світом керує магічна Рада чотирнадцяти, і лише від них залежить народжуваність на обох континентах. Я збираюся трохи потіснити їх у цьому монопольному праві та дати людям можливість дешевше отримувати те, що їм належить по праву — мати дітей.

— І як же я можу допомогти вам у цьому? Воювати я вже не буду. Запал не той.

— Розкажіть мені все про портал, який переніс вас сюди.

— Навряд чи вам це допоможе. Те місце, де я опритомнів, он там, — він повернувся і показав на обгороджену територію верфі, — он біля тієї вежі з охоронцем. Раніше там було порожньо, і земля нікому не належала.

— А вхід у діру переходу в Польщі де може бути? Я знаю, що ви задрімали, але мені потрібно хоча б приблизно знати місце входу, дату і час.

— Приблизно місце я можу вказати, а дату і час я навіть пам'ятаю точно. Але навіщо вам такі ускладнення? Ви довірилися мені, хоч нічого нового й не розповіли, крім своїх задумів, і я розповім свою таємницю за вашу. Таємниця за таємницю. Я підкажу, як можна обдурити магів. Я так робив, і мої сини так робили.

— І як же?

— Я купив невеликий старий вітрильник, метрів вісім завдовжки і з надбудовою згори. Дорого, звичайно, але дешевше, ніж перебування на острові Меріліна. Набрав продуктів і кинув якір за сорок-п'ятдесят миль на південь від островів проклятих магів. Ближче не підходив і на місці не стояв, весь час маневрував. Як бачу хмари над островами на обрії з верхівки щогли, відійду трохи і знову стаю на якір. Рибу ловив. Так із дружиною і жили. Коли скінчилися продукти й вода, повернувся на берег, закупили все, що було потрібно, дров та гасу набрали — і знову в море. Через півтора місяця такої мороки зачала моя Марися. Її, звичайно, не так по-місцевому звали, але я її так називав.

Старий сказав "називав", отже, немає вже його дружини. Він теж, напевно, плакав, коли ховав її. А я і на похороні не був. Я подивився ще раз на його зморшки біля очей і навколо рота. Він часто сміявся зі своєю Марисею. Щасливчик!

— Це справді важливі відомості. Але якщо вони стануть відомі магам, то ті просто знищуватимуть усі човни навколо островів. Або ще якусь заборону вигадають. Недовго їм і радари поставити для стеження за кораблями на великих відстанях. Вони мають портали в наш із вами світ, дістануть будь-яке обладнання. Мені таки потрібні відомості про діру переходу. Можете на папері карту намалювати, де ви в Польщі загубилися?

Старий ще раз озирнувся і махнув рукою.

— Давай папір! Намалюю! Все ж таки ми з одного світу сюди прийшли. Я ту діру багато разів тут чатував, але нічого більше не бачив. Не збагну, як я в неї потрапив! Може, у тебе вийде її знайти. Чи пан да мі пєньондзе?

— Так, підкину вам грошенят, не задарма ж ви мені такі секрети викладаєте. У мене із собою лише чотири золотих та трохи дріб'язку у флоринах, але я ще дам, якщо вдасться свого досягти і живим залишуся.

— Нехай пан бендже хранен пшез Матку Божу.

— Амен, — сказав я, посміхаючись, і висипав у його долоню всі наявні в мене монети в обмін на олівцевий малюнок.

Сподіваюся, Пенелопа не дізнається про цей маленький гріх — мою причетність до молитов.

— Вірите в Бога? — запитав я його.

Дід знову озирнувся на всі боки.

— Тут надто багато ворогів у Господа. Про віру краще мовчати.

— Друзям Всевишнього теж нелегко, стількох треба вбити! — посміхнувся я.

Він сховав монети в кишеню, попередньо вивернувши її навиворіт, щоб перевірити, чи немає дірок. Потім попрощався зі мною квапливо. Швидким кроком пішов геть, щохвилини озираючись довкола й не виймаючи руки з кишені. Мабуть, доходи в нього мізерні. Не сильно його сини балують. Просторі штани й сорочка ще з того разу мені запам'яталися. І рушник на плечі, пошарпаний по краю, по-моєму, той самий, що й минулого разу. Немає жінки і нікому за дідом доглянути: труси йому купити чи пошити.

Я пройшов на територію верфі за перепусткою, що виручила мене вже разів п'ять за сьогодні, і невдовзі був у Середньому місті.

— Як все минуло? — обережно виявив інтерес Гаспар, і я здивувався, що він досі в банку.

Можливо, спеціально на мене чекав, але вигляду не подавав.

— Знайшов старого, від якого почув цікаві відомості якось давно, коли їздив у Портове місто. І ось що він мені розповів цього разу.

— Дуже цікаво! — тільки й сказав банкір, уважно вислухавши мою розповідь.

Він побарабанив пальцями по столу.

— Отже, все ж таки думка намити острови була слушною. І ми можемо сміливо вимагати з перших відвідувачів трохи грошей для покриття наших витрат!

— А чи потрапляють наші гіпотетичні острови в цю п'ятдесятимильну зону? Ти ж уже знаєш, де вони будуть?

Гаспар дістав карту й циркуль, окреслив навколо архіпелагу островів коло, потім поставив голку циркуля на окреслену лінію і ще раз окреслив коло в бік півдня.

— Потрапляють!

— Ти помітив, що старий кілька разів повертався, щоб поповнити запаси, і це не позначилося на зачатті?

— Так, це спонукає до роздумів. Безперервно там бути не обов'язково. Але ми не знаємо, на який час можна переривати перебування там. І, може, можна безпечно віддалятися комусь одному на триваліший час, тоді як другий член родини має залишатися на острові. Хто це може бути? Чоловік чи жінка? Швидше, жінка. Хоча...

— Я теж думаю, що жінка повинна залишатися на островах. До речі. Тебе Олівія не вижене з дому? Вже пізно.

— Так, ти маєш рацію, але я вибачуся і зверну всю провину на тебе.

— Це несправедливо! — заперечив я мляво й без емоцій.

— Що вдієш, цей світ наскрізь несправедливий! — посміхнувшись, відповів Гаспар і, увімкнувши мікрофон на гнучкій ніжці, попросив провести мене на вулицю.

Я став чекати свого провідника.

— Тебе виведуть через чорний хід, щоб ти на площі не вештався. Крім того, центральний вхід вже зачинений.

Він не попросив провести мене одного зі своїх таємних охоронців, які напевно є в цій кімнаті. Він не хоче, щоб я бачив їхні обличчя? Можна ж маску надіти. Втім, у них інші функції, і масок вони не носять. Про портал він не допитувався. Може, не хотів змушувати мене йому брехати?

Юзеф відчинив мені лише через п'ять хвилин безперервних дзвінків у двері.

— Що це тебе принесло в таку пізню годину? — насторожено витріщився він на мене крізь свої круглі окуляри.

Я не відповів. Він замкнув за мною двері, і ми пройшли всередину. Сіли в крісла, трохи помовчали, не знаючи, з чого почати розмову. А може, я замислився, а він просто виявив такт і мовчав, помітивши це?

— Привіт, Френсісе, — як ні в чому не бувало привіталася Алейна, входячи в центральний офіс редакції з глибин будинку.

— Ти теж тут? — трохи здивовано промовив я, побачивши її одяг.

Вона була в домашньому коротенькому і дуже відвертому халатику й капцях на босу ногу. У руці — келих із рубіновою рідиною на дні. Вона сіла майже поряд і закинула ногу на ногу, ще й не стала прикривати оголене стегно.

— Зайшов по свою кобилу, — мовив я, втупившись у тугу шкіру її стегон.

Світ залишився колишнім. Але я зараз не відчував краси жіночого тіла. Та що там тіла! Навіть краса і смак їжі мені недоступні.

— Якось же треба повернутися до замку, — розвернувся я до Юзефа, запізніло відповідаючи на його запитання про мету візиту.

— Можеш переночувати в нас, — запропонувала Алейна, і я відзначив це "у нас" і те, що вона розпоряджається в домі мого друга.

— Ні, дякую, у замку хвилюватимуться. Як там у вас справи в театрі?

— Усе чудово, але потрібно підготувати ще якусь виставу. "Ромео і Джульєтта" скоро всім набридне.

— А Ноел, як і раніше, грає няню?

— Ти взагалі звідки випав, Френсісе?! Вона повернулася після Герції до своїх каструль, і хоч як я її не вмовляла, навідріз відмовилася від гастролей. Навіть на гроші не спокусилася.

— Так, якось я зовсім відірвався від життя, — зніяковіло пробурмотів я.

— Я ж тобі казав, — розсердився Юзеф, і вона злякано прикрила рот долонею.

— Ой, вибач, зовсім із голови вилетіло. Прийми мої співчуття. Це така трагедія!

— Гаразд, піду я, — легенько ляснув я долонею по пластиковому підлокітнику крісла і встав. — Радий, що у вас усе гаразд. До зустрічі.

— Я тебе проведу до стайні. Ти ж жодного разу там не був, — підхопився Юзеф, — та й замкнено скрізь.

Ми мовчки пройшли лабіринтом його будинку і, відімкнувши численні засуви, вийшли у двір.

— Ти її вибач, вона вся у своїх проблемах.

— Не варто тобі вибачатися. Я бачу, подорож у Портове місто пішла тобі на користь.

— А я туди не їздив, відіслав Жана. Він, щоправда, повернувся звідти сам не свій. Веселий такий. Але мені з ним тепер зате легше спілкуватися. Простішим став.

"То ось хто потрапив під нещадний каток палкого тіла Карін", — подумав я. Ну, й гаразд, не замордувала хлопця на смерть, і добре, більше досвіду буде в парубка у спілкуванні з дівчатами. Вона, звичайно, не Венера Мілоська, але щось венеричне в ній було, і це мене в ній лякало. Проте жінка вона все ж таки симпатична, з якого боку не глянь.

— До побачення, Юзефе.

— Я тебе зовсім не розпитав про новини для моєї газети. Ця безцеремонна Алейна все перебила, але сподіваюся, ми ще поговоримо. Зв'яжися зі мною завтра по електронці. Побалакаємо. Розповіси, що нового. І щасливої тобі дороги, щоб дістався до замку без проблем.

Я подякував і вивів за могутні ворота з дашком над ними кобилу, яку ми запрягали у візок удвох із цим рудим очкариком. Судячи з гуркоту, Юзеф дуже ретельно замкнув за мною важкі й високі ворота. Я стояв ошелешений, не знаючи, що мені робити й куди йти. Я ніби загубився. Вулицею неквапливо йшов патруль міської варти. Капрал відсалютував мені кулаком під шолом, і я, випроставши спину й зібравшись, відповів йому і двом стражам тим же. Три з гаком години діставався до замку. До Портового міста доїхав швидше.

Щоправда, я не гнав кобилу, і вона неквапливо то тюпала по світлій стрічці дороги, то робила короткі пробіжки, нагостривши вуха, коли в тиші ночі на дорогу сипалося каміння зі скелі ліворуч. То зупинялася ущипнути трави біля самого краю провалля, пирхаючи ніздрями, ніби принюхувалася і за запахом визначала — чи їстівна трава.

У дорозі я розмірковував про різні речі, зокрема про Юзефа з Алейною. І про те, як спокійно й буденно вони сприйняли смерть Марселетт. Ні, не буду я з ним зв'язуватися, щоб "побалакати" по електронці. Не те, щоб він перестав бути моїм другом, але мені не хотілося. Нудотно якось стало. Треба поцікавитися в Ді фінансовими справами театру і скільки вони нам винні. Театр уже став на ноги, треба лише грамотно ним керувати, і прибуток піде. Нехай одноока допоможе їм повернути нам борг. Недарма ж я давав на їхній розвиток двадцять золотих, не рахуючи обладнання.

Я блукав думками невідомо де, і лише після останнього повороту, коли захрипіла рація і з неї почувся голос Пе, я вдарив віжками по крупу розумної, але норовливої кобили. Треба ж! Гаспар уже повідомив Пе, як зі мною зв'язатися по рації! Тісно вони співпрацюють! Ми швидко домчали до воріт замку. І мені стало шкода, що тут не видно Місяця. Як би він прикрасив цю тиху темну ніч із цвіркунами, що не знають проблем із народженням та смертю!