Нові правила

Де знайти мені в журбі

її сміх, усмішку тиху

і очей зелених втіху

повернути як мені?

Як почути в тишині

срібний шовковий перлистий

голос ласкавий і чистий

наче в пташок навесні...

О.Моя

— Знайоме місце і знайома поза. Я теж часто тут сидів спочатку. Потім уже дійшов висновку, що на човні зручніше. Особливо коли приходять відвідувачі.

— Привіт, Брюсе, — похмуро кинув я, не озираючись і не підводячи голови.

Я все продовжував малювати на піску щось нескінченне, що не має пояснень. Вензелі та елементи орнаменту. Ось тут лінію підправити, тоді гарніше буде. Або не гарніше, а більш симетрично. Потихеньку я тут божеволів і втрачав глузд.

— Здрастуй. Ти не думай, що я прийшов тебе вмовляти. Можеш залишатися тут, скільки захочеш, хоч навіть назавжди. Світ великий і все вмістить. Радість і горе. Байдужість і діяльні натури. Але я тут подумав, що твоя Марселетт завжди була людиною дії, і вона не лежала б тут, як медуза, викинута штормом.

— Її вже немає.

— Вона переродиться і знову буде Марселетт. Нехай з іншим ім'ям і тілом, але така ж сама. Душу змінити важко.

— Вона в їхньому таборі.

— Дурниці, це вони так вважають. Вона така, яка вона є, і не потрібно чіпляти до неї ярлик. Наш табір, їхній... Хіба не все одно? Ми підтримуємо рівновагу. Ми — єдине ціле. Крім того, я не думаю, що вона погодиться прийняти їхнє безсмертя, щоб оцінювати минуле звисока як неважливе, щоб нічого не пам'ятати. Залишитися в цьому місці вона теж не погодиться. Так, тут можна зберегти пам'ять, але іноді пам'ятати — це надто боляче. Швидше вона обере переродження, щоб забути тебе.

Дивно, він стверджує, що святі не пам'ятають свого минулого? Тобто вони можуть дізнатися про нього від когось, але це будуть не їхні спогади?

— Чому ж я не можу зустрітися з нею? Щоб поговорити востаннє!

— Ти вчепився в минуле. Ось чому. Вона вже попрямувала в майбутнє, а ти — в минулому. Хочеш прожити в цьому місці з нею сотні років? Без дому, та навіть без кімнати, без занять бодай чимось, без знайомих? Думаєш, вона погодиться на таке? Це, по-твоєму, рішення, якого ти палко прагнеш? Бо я інших варіантів не бачу! Це правда й істина. Прийми їх. Навчися знову бути щасливим і радіти простому. І не потрібно накручувати себе скорботними думками на кшталт: "Що попереду, якщо немає її?" Попереду те, що обов'язково станеться. Тут для тебе мине хвилина, в яку, можливо, помістяться століття, але що ти скажеш про цю мить, коли опритомнієш? А колись ти таки опритомнієш! Скажеш, що мить була справжньою? Чи визнаєш, що ти впиваєшся своїм горем і штучно створеним розчаруванням? Ось все, про що я хотів сказати тобі, і більше мені нема чого додати. Я бажаю, щоб кожна твоя мить була справжньою, а не штучно створеною. Збирай у пам'яті добрі спогади, а не скорботи, і живи сьогоденням, дивлячись у майбутнє. А ти зараз старанно тягнеш за собою мішок із непотрібним минулим, яке тобі ніяк не допоможе.

— Це Марселетт — непотрібне минуле? — гнівно запитав його я, набичившись і не підводячи голови.

— Ні, твоя журба і туга за нею. Залиш це горе і не бери на свою слабку спину цей важкий тягар. Не карай себе, вигадуючи собі провину. Інакше буде важко йти далі. Недарма у святош є сповідь і відпущення гріхів.

— Мені вже не хочеться нікуди йти.

— А знищити тих, хто відібрав у тебе щось цінне, ти теж не хочеш? Чи думаєш, знайдеться хтось, хто все зробить за тебе? Дозволиш мерзотникам і далі насолоджуватися життям?

— Ти маєш рацію! Ніхто не повинен залишатися безкарним! І саме я зобов'язаний помститися за її смерть. Інакше порушиться рівновага цього світу, судячи із вашої з Пе теорії.

— Я тобі ось що скажу! Деякий час душа Марселетт блукатиме цим світом, доки не звикне бути безтілесною, і вона відчує все, що в тебе на серці. Не засмучуй її й не змушуй чіплятися за цей туман.

— Порадив старий, який сам триста років чіплявся за минуле.

— У мене була і залишилася мета.

— Повернути кохану жінку? Не надто відрізняється від мого бажання.

— Але в мене є провідник для її душі, я встиг врятувати світло її душі, вона ніби спить, і я завдяки цій зачіпці можу викликати її назад до себе. А що є в тебе? Ми не зможемо повернути Марселетт. Так теж буває. І в моєї учениці, у тієї кого ти звеш Пенелопою, таке було. Вона теж не змогла врятувати тих, хто був для неї як весь світ. А що стосується мене, то, навіть воскресивши свою жінку, я не маю гарантії, що ми з нею вмить не розійдемось в різні сторони. Надто багато змінилося. Особливо змінився я.

— Навіщо ж тоді ти досі хочеш це зробити?

— Тому що я був молодий і нерозумний, обіцяв їй, і в мене є така можливість, шанс.

— А я навіть не пообіцяв нічого Марселетт. І жодного разу не пригостив печивом! Міг би принаймні збрехати їй що-небудь приємне. І взагалі, ти тут розводишся про обіцянки, але мені здається, ти просто намагаєшся чинити опір тому, що зветься Бог. Гарячково шукаєш лазівки, як вийти з під його влади, як робити те, що хочеш ти, всупереч Йому й неминучому. Усупереч усьому. Ти кайфуєш від цієї гри й готовий терпіти триста років, щоб здобути свою маленьку перемогу. Ти егоїст і нарцис!

Не варто було звинувачувати його. Але я все ж не стримався. Ми помовчали. Він не став відповідати на мої закиди. Він завжди такий терплячий. Але ось він все ж вирішив продовжити нашу розмову:

— Може, ти й маєш рацію. Я зараз говорю про своє колишнє кохання до Летисії і зі страхом уявляю нашу зустріч. Минуло триста років. Навіть ти охолов до Пенелопи за якихось пів року розлуки. У тебе з'явилася Марселетт...

— А хто в тому винен? Хіба це не до тебе так радісно кинулася Пе, забувши мене?

— Ти помиляєшся. Всі помиляються інколи. Але я не пам'ятаю, щоб вона робила помилки, може тому що тоді була ще малою. Нам, загартованим цинікам, які відчувають втому від всього і навіть від життя, теж іноді хочеться великого й чистого кохання, один раз і назавжди. З такою ілюзією нас створили, і нам доводиться з цією ілюзією якщо не боротися, то жити. Але в будь-якому разі люди оточують себе тими подорожніми, з якими їм комфортно й надійно. Саме тому Пенелопа вселила мене в це тіло. А зовсім не для занять банальним сексом чи в мріях про взаємну любов. До речі, я до неї жодного разу навіть не торкався, якщо тебе тривожить це питання. Їй цікавий ти, і її з тобою пов'язує укладений контракт. Саме тому ти в її команді, і вона тобі безмірно вірить, а може, й кохає своєю незрозумілою жіночою любов'ю. Як Марселетт, яка теж свог часу тебе кинула заради головного — її замку та Аврори. Думаєш, їй це було тоді легко зробити? Ти жодного разу не ставив себе на їхнє місце. На місце жінок. Ти тільки за себе переживав. І ти не знаєш, що було, є і буде на серці в Пенелопи.

Я повернувся в його бік. Обізвав його нарцисом, але це не думки егоїста. Чорнявий хлопець років тридцяти з родимкою на щоці. Чорні широкі й густі брови, що майже зрослися на переніссі, проникливі темно-карі очі й зріст під метр вісімдесят. Великий рот із повнуватими губами та ямочка на квадратному підборідді. Але підборіддя не масивне. Нічогеньке так йому тіло підібрали, зважаючи на м'язи на руках. Але і його колишній образ старого на човні теж був непоганий. Я сказав йому про це, і він досить швидко перетворився на того старого. Відволікає мене, ясна річ, — скривився я і запитав, щоб підіграти йому:

— А я теж так зможу?

— Зможеш, якщо пробудеш тут триста років. Коли зрозумієш, що форма не має значення.

— Скільки ж я тут сиджу?

— Теж триста років, які вмістилися в три дні, і Марселетт уже поховали, без тебе.

— Багато люду було? — опустив я голову і стер долонею малюнок хитромудрого орнаменту на піску, який так довго малював.

— Усі. Майже чотириста людей із приїжджими, і від Гаспара прислали кошики квітів, якими посипали дорогу до цвинтаря. Він виділив військових для охорони процесії й хвилюється за тебе. Усі хвилюються. Тебе люблять. І це не просто так. Таку любов треба заробляти вчинками. А це означає, що ти досі все правильно робив.

Я скривився: мене не заспокоїть його чи чиєсь визнання.

— Дядько Рудольф теж був?

— Був. Довго розмовляв із Пенелопою. Вжé поїхав до Герції.

— Говорив із Пенелопою?

— Вона побуде замість Марселетт. Поки що.

— А як же її заняття в університеті?

— Взяла відпустку в навчанні. Це не перший її диплом. Не турбуйся.

— Допитали призвідників?

— Троє померли, не здалися. А четвертий поранений — той, якого зупинив ти. І який впустив вибиті тобою гранати. Він якраз висмикував кільце, коли ти його вдарив по руках. Ти це пам'ятаєш?

Я заперечливо похитав головою.

— Його доглядають із великою увагою. У нього під твій купол потрапили ноги, ось він і дістав кілька металевих уламків. Йому було боляче, і він не зміг ані втекти, ані відбиватися. Він розповідає казки, але вже добу йому не дають спати, і сьогодні вночі він буде балакучішим. Пенелопа разом зі мною занурить його в магічний сон, і ми дізнаємося все, навіть інтонації голосу замовника.

— Хтось постраждав ще, внаслідок нападу тих терористів?

— Усього кілька людей і кілька подряпин, отриманих у паніці. Навіть на легке поранення не тягне. Все завдяки тобі. Але мешканців фортеці згуртувала ця пригода. Твоя самопожертва та смерть Марселетт. Надійшло багато прохань записатися в охорону замку. Ти не запитаєш про себе?

— А що питати. Мені що, яйця відірвало?

— Це для тебе так важливо?

Я змовчав. Звісно — ні. Це я так намагався повернутися до свого образу трохи цинічного та невразливого хлопця якого важко вивести з рівноваги чи вразити чимось незвичним. Але голос яким я це запитав був ще не відповідний, от і не пройшло. Він зітхнув і продовжив.

— Ні. Не відірвало. Але лікар дивується, як ти добіг із тілом Марселетт на третій поверх. У тебе всі ноги посічені. Кілька тріщин у кістках ніг, порізів; диво, що немає переломів. Місяць на реабілітацію в найкращому разі. І рукам трохи дісталося, але палець пришили, може, навіть рухатися буде.

— А слух?

— Барабанні перетинки цілі. Трохи ввігнута в правому вусі, але вона стане на місце.

— Так, я збирався їй крикнути, що вона... — я перервав сам себе і вперся лобом у долоню, — одне слово, у мене був розтулений рот. Я десь читав, що це рятує вуха під час вибуху.

— Вибухнула одна граната, дві не здетонували. Якби вони теж... Ну що, ходімо додому?

Я скоса поглянув на нього. У мене повільно почала закипати лють. Лють на тих, хто влаштував замах. І бажання дізнатися, хто це.

— Гаразд, старий, ходімо, відновимо рівновагу!

Я повернувся в бік серпанку, звідки зазвичай приходив до цих човнів, і на мить мені здалося, що там промайнула постать жінки з таким самим силуетом стегон. Але вона швидко відступила в туман, я не побачив обличчя під подобою білого капюшона. Чи мені хотілося побачити цей силует? "Усе добре, Френсісе!" — прошепотів туман чи моя уява голосом Марселетт. Брюс уважно подивився на мене і полетів, як Пе, вгору й убік. І я теж повернувся зі світу снів.

Боляче! Ну, не так, щоб зовсім несила, але боляче! На знеболювальному економлять чи що? Я розплющив око і в щілину між бинтами побачив Адель. Значить, світ ще не остаточно зруйнований, якщо Адель поруч. А чому в мене голова замотана? Права рука ворушиться, ліва в бинтах і теж болить. Ноги б ще побачити. Але Брюс би не став обманювати, якби їх відтяли. Тріщини, кажеш? Ну, так не відкриті ж переломи. Загоїться швидко. Що там я читав про те, як раніше зрощували кістки? Здається, треба напиляти міді зі старого п'ятака і випити. А з холодильних трубок теж мідь згодиться чи це взагалі не той рецепт?

Наді мною нахилилася Адель, і я скосив очі в виріз на її сукні. Усе наче на місці.

— Пити будеш?

Я поплямкав губами. Рот не замотаний, тільки лоб і перенісся.

— Давай, — скомандував я тихим голосом.

Вона сунула мені трубочку в рот, і я потягнув солодку рідину. На компот схоже.

— А пі-пі хочеш?

Я відпустив трубочку.

— Нє-є. Не хочу. Допоможи встати.

— Зараз, — заметушилася вона і підкотила інвалідне крісло.

Я скосив погляд. Не те крісло, яке було в Аврори, — нове, складане. В Аврори не складалося. Та й його вже Люку віддали. Отже купили для мене нове. Піднявся з її допомогою, і вона насунула рукав халата на мій "пістолет" на лівій руці. Боляче. Але терпимо. Потім допомогла з правою.

— А тепер давай дружно повернемося.

Я зосередився і, піднявши себе магією, обережно посадив сам себе в крісло. Не все ще втрачено, якщо вистачає магії підняти майже вісімдесят кілограмів. А з гіпсом на ногах, може, й більше.

— Лікар заборонив… — почала була Адель.

— Не ний.

— Гаразд, що з тобою вдієш. Куди попрямуємо?

— Де вона лежить?

— Це далеко, треба екіпаж запрягати.

— Допоможеш?

— Мені перепаде, якщо без охорони виїдемо.

— Я не зможу там з охороною.

— Добре, допоможу. Але як нам сходами?

— Так само, як і в крісло сів. Я підіймаю, ти тягнеш.

— Гаразд, тільки зброю прихоплю.

Вона звалила мені на коліна пістолет, магазини, два ножі й одну гранату. Мимоволі скривився від болю, але промовчав. Не така граната, як були ті: ця овальна, з бортиком посередині й набагато менша. Сумне видовище, весь у бинтах, і навіть на відкритих ділянках рук — чорні плями опіків. Я підняв зусиллям волі пістолет, не торкаючись до нього забинтованими руками, і спробував подумки натиснути спуск, як дзвонила Діана в дзвіночок на болоті.

Спусковий гачок, як мені здалося, трохи піддався, чи це я так сильно хочу, щоб він мене послухав. Але я зрозумів, що ще треба тренуватися. Це тобі не дзвіночок. І пістолет хитався з боку в бік, коли я намагався натиснути спуск. Не можу я дві магії водночас. Адель підвезла мене до сходів і озирнулася назад у коридор.

— Їх зупинити? — запитав Андре-молодший у Пенелопи, яка дивилася в монітор спостереження, де відбивався коридор другого поверху.

— Не треба. Відправ Софі зі снайперською гвинтівкою і ще кількох людей на цвинтар для страховки, але щоб не виказували себе і їх не помітили. Нехай їде.

Біля воріт на нас не звернули уваги. Відчинили ворота, випустили візок, запряжений кобилою, і зачинили за нами. Наче в колясці не сиділа мумія в халаті зі мною всередині. Ця зараза Марселетт усе вже прорахувала і знала, що я їду на цвинтар до... Стоп, яка Марселетт?! Що це я?

Моє обличчя саме скривилося, і я тихо заплакав. Бинти швидко ввібрали мою слабкість. Ну, не те щоб заплакав, а так — зронив кілька сльозинок. Очі їх самі видавили з мене. Надто багато разів я придушував свої почуття, звик. І зараз теж схопив залізним зусиллям волі справжнього "себе" за горлянку й здавив ридання, які рвалися назовні. Бо боявся, що Адель помітить, якщо зазирне в щілинки бинтів на моєму обличчі. Став дивитися довкола, придушуючи схлипи й відчуваючи, що все це неправильно і треба голосно завити як в кабінеті Армана й поплакати від душі. А потім схлипувати з полегкістю як Юзеф, коли спускався з вежі. Здригаючись всім тілом.

На вулиці гарно, навіть трохи парко, чи це мені так від емоцій. Сонце гріло й сліпило. Мені було гаряче і боляче. Краще б панувала прохолода, і я змерз. Вуха чомусь пашіли вогнем. Звідусіль боляче: і зсередини, і зовні. Але в соковитій весняній траві дзвінко стрекотали коники. Наче не існувало ані втрат, ані смерті. Квіти в траві, напевно, пахнуть, але я чую лише запах бинтів і ще чогось медичного. Це не запах життя, це запах медицини і намагання видужати.

Якщо знову не буде дощів, то зелена трава на схилах вигорить. Тобто помре, і за нею теж ніхто не сумуватиме. У цьому світі зовсім недовго журяться за тими, хто пішов. Усі йдуть, усе минає. Розпадаються імперії, вмирають герої й залишаються легенди про них. Навіть легенди забуваються і зникають також. Що вже казати про звичайних смертних?

Я з натугою, крізь біль повернув голову і побачив тераси з городами та плодовими деревами, що зеленіли на схилі вище замку. Життя йшло своєю чергою, і все створене руками й енергією рудої Марселетт слугуватиме замку. Селянин помирає, але жито сіє. Так і треба жити, а я тут соплі розпустив.

Ми їхали неквапливим кроком, і поступово схили стали не такими крутими й уривистими, як біля замку. В одному місці йшло відгалуження від дороги. Ми звернули й серпантином спустилися вниз пологим тут схилом у бік ущелини праворуч, тобто в бік поселення. Саме його жителі прийшли нам на допомогу після нападу на замок, і там же мешкали кілька наших вартових з охорони. Здається, і Андре-старший був звідси родом.

Не доїжджаючи до селища, ми знову звернули, але вже ліворуч, на ледь помітну й зарослу травою дорогу, заглибилися в гай і за кілька хвилин виїхали на широку галявину. Можливо, це була не галявина, а місце, розкорчоване від дерев. Але все одно — тут сонячно. Найімовірніше, дощі століттями змивали зі скель пил і землю, і тут, на дні ущелини, утворився поверх каміння солідний шар ґрунту. Добре, що її тіло не спочиває в похмурій і сирій тіні під деревами. Руда як сонечко Марселетт лежить на сонячній галявині, — подумав я.

Адель розклала моє крісло. Я перебрався в нього, допомагаючи собі магією. Мені боляче, але цей біль як спокута за те, що я живий, а ВОНА — НІ! До болю навіть трохи звик. Готовий терпіти й сильніший біль! Як це безглуздо звучить! Кому потрібна ця поза?!

Покоївка покотила мене широкою стежкою й зупинилася біля невеликого, заввишки по коліно каменя, на якому було викарбувано: "Марселетт Девіль — вихованка графа Девіля і головна покоївка". Навколо каменя чорна земля, а на могилі — грудки червоної глини. Шари ґрунту перемішалися, і це було неправильно. Не могли акуратніше закопати? Стоп! Це не мало значення.

Стояли дати, і я почав рахувати, скільки їй було років. На вісім років старша за мене, але це теж неважливо. Особливо тепер. Могила зі свіжою, подекуди рудуватою землею, засипана зів'ялими квітами. На могилі дрібні грудочки ґрунту... Ні! Її тут немає! Навіщо я сюди приїхав? Тут тільки її пошкоджена недовговічна оболонка душі.

Крихка й ненадійна, здатна зламатися будь-якої миті. Але я так любив усю її. А тепер до неї мене не пускають: ані до душі, ані до тіла. І те, що залишилося від моєї руденької, лежить на глибині двох метрів. Уже розпадається, щоб стати землею, з якої виростуть трава й квіти.

Я перевів погляд на дорогу, де стояв візок. Кобила, пирхаючи, скубла свіжу й ще рідку тут траву в густій тіні дерев на узліссі. Насправді тінь не густа і це просто контраст – сонце і тінь. Смерть і життя. Зів'ялі квіти лежали уздовж дороги аж до каменя-пам'ятника. Навкруги витоптали траву, і вона ще не знайшла сил випростатися. Гаспар розмахнувся щодо квітів. Я йому вдячний.

Що я очікував відчути, коли приїхав сюди? Її прощення, її кохання чи, може, хотів почути її голос у шелесті вітру? Відчути її присутність і запах? Даремно приїхав. Сліз уже не було, і я не знав, що б я їй сказав, якби вона з'явилася зараз переді мною. Можливо, впав би на коліна просто з цього крісла і гіпсом об землю, обличчям у грудки глини, і благав би пробачити.

Пробачити за те, що так мало казав їй ласкавих слів і так рідко дякував. За те, що не робив подарунків. Ніколи не думав, що її боляче кольне те, що я подарував Діані печиво. Завжди вважав мою кохану вищою за ці дрібниці. Вона ж господиня замку, усе могла собі дозволити! Який я дурень!

На мої плечі лягли долоні, і я здригнувся. Точнісінько як теплі долоні Марселетт. Ті самі відчуття.

— Будемо повертатися? — запитала Адель.

Я нахилився вбік, пересиливши біль і стримавши стогін, і зірвав забинтованою рукою польову квітку. Таку саму руду, як ВОНА! Поцілував її, не відчувши дотику пелюсток до розбитих губ в амбразурі марлевої пов'язки, і, потягнувшись, поклав цю простеньку, тонку й ніжну квітку зверху на камінь. Квіточка на короткому стебельці вціліла навіть після похорону, а я її вбив, як вбили Марселетт.

— Так, їдемо додому, — прошелестів я, відчуваючи запах бинтів і якихось мазей чи інших ліків.

Марселетт не передала мені таємним знаком жодного наказу. Жодного натяку. Навіть там, у світі снів, не підійшла. Упевнений, що то була вона. Я її постать із тисячі впізнав би в будь-якому балахоні. Вона мене відпустила, і мені треба відпустити її. Але як відпустити? Просто сказати: "Прощавай, Марселетт!" і "Дякую тобі за твоє кохання. Дякую?!"

Хіба цього достатньо? У мене навіть слів зараз немає! І це не ті слова, які я хочу сказати! Я хотів би несамовито кричати: "Не залишай мене! Я хочу бути з тобою! Забери мене з собою! Я спокутую свою дурість! Навчуся бути тим чоловіком, за якого тобі не буде соромно! І ти більше не сумніватимешся в мені!" Згорбився, схилив голову, щоб сховати обличчя, а Адель розвернула моє крісло і покотила до візка з кобилою. Так, Марселетт більше не матиме сумнівів щодо мене. Фізично не зможе!

— Повертаємося! — відірвалася від оптичного прицілу Софі.

І хтось із озброєної групи супроводу квапливо розвернув візок на широкій у цьому місці дорозі, тримаючи коня під самою мордою. Це відбувалося високо на схилі, там, де від головного шляху спускалася серпантином дорога до селища й цвинтаря. А я в цей час трясся у візку, морщачись від болю, і продовжував беззвучно говорити з Марселетт, хоча й не чув її відповіді. Я казав страшні речі, але мені хотілося сказати правду, яку я усвідомлював. Усвідомлював і ненавидів себе зараз за цю правду. А може я хотів все ж таки зректися минулого, щоб було легше в майбутньому? Все як говорив мені Брюс?

— Марселетт, моя руденька Марселетт! Пробач мені, що я тільки після твоєї зради зрозумів що ти для мене не партнерка по сексу, а людина з якою я хочу бути постійно. Усе як у прислів'ї: що маємо — не бережемо, а втративши — плачемо. Дуже пізно я набрався розуму і змінив своє відношення до тебе. Надто пізно прозрів і почав бачити справжнє. Так. Я колись знову оживу і, напевно, закохаюся. Закохаюся в іншу й по-справжньому. Не так, як це вийшло в мене з тобою. Але хоч би якою сильною була моя нова любов, я все одно буду з тугою озиратися в минуле, на той щасливий час, коли ти була поряд. Коли я був щасливий. Сподіваюся, мене не здолають Альцгеймер із Паркінсоном, і я пам'ятатиму до самого кінця те золоте сяйво, що огортало мене коли я був з тобою. Маю надію, що не зникнуть у цьому світі почуття, які ти пробудила в мені, і вони не зміняться, залишившись такими, як були. Навіть із моєю смертю не зникнуть, а блукатимуть Землею завжди, іноді потрапляючи в серця чоловіків і жінок. У серця, що прагнуть бути разом, у серця що відчувають те, що відчували ми, те, що ми називаємо "кохання".