Нові правила

Королівство може впасти, але залишаться гори та річки

(висловлювання часів середньовіччя)

Три гранати були щільно скручені одна з одною, і на одній уже з'явилася тріщинка, крізь яку світилося пекельне полум'я, що намагалося вирватися назовні. Великі такі гранати, як протитанкові з Другої світової. Навіщо я ввімкнув "швидкий погляд", тут треба захист розтягувати на всіх, хто поруч. Але я не знав, де саме позаду мене перебувають дівчата охорони та Аврора і де зараз Марселетт, а озирнутися мені часу бракувало. Треба просто накрити гранати ковпаком мого захисту, щоб ніхто не постраждав.

Я дурень, який же я дурень, що переймався всілякими дрібницями, і мені навіть на думку жодного разу не спало, що треба навчитися накидати захист на якийсь предмет. Як зараз би це згодилося! — думав я, роблячи крок до гранат і створюючи навколо себе купол. Зелені лози лише почали переплітатися одна з одною і стануть стіною не відразу. Ні, це надто великий купол, він буде проникним і неміцним, треба пригнутися і ще наблизитися до гранат, щоб не захопити під захист когось із людей.

Ще більше магії, і всю її в купол! Мені магія більше не буде потрібна, нема чого її шкодувати! Усю без залишку — щоб утримати вибух. Стиснути стінки захисту щільніше і зробити міцніше, ще міцніше! І отвір угорі, щоб мій захисний купол сам не став бомбою, щоб уся сила вибуху пішла вгору. Ніхто не повинен опинитися поруч зі мною під цим ковпаком, і я не знав, що я ще можу зробити чи вигадати. Мабуть, нічого. Просто мені думати вже ніколи.

Вибух піде вгору, а уламки стримає зелена стіна захисту. Мої ноги повільно підгиналися, щоб тіло впало на ці кляті залізяки, старанно заповнені смертю. Я сподівався, що мій захист не зникне відразу, щойно мене розірве на сотню маленьких Френсісів. Сотню маленьких негідників, як там, у дірі порталу. Мої губи почали розтягуватися в усмішці, і в цю мить хтось із-за спини, по-зміїному обтікаючи моє застигле тіло, швидко ковзнув переді мною.

Це неможливо! Таку швидкість тільки Тіт міг розвинути. Адже він мені казав про щось швидше за "швидкий погляд". Мій захист уже став непроникно-зеленим панциром черепахи. Він продовжував стискатися, залишаючи клаптик блакитного безтурботного неба над головою, а перед моїм обличчям — очі Марселетт.

Це вона з надзвичайною швидкістю кинулася вперед між мною і смертю. Я повільно розтулив рота, щоб закричати їй: "Дурепо!" Мені ще не встиг пойняти розпач. Ні! Я маю врятувати її! Я зараз загальмую своє падіння в бік гранат і встигну викинути її за купол захисту, обійнявши її та різко розвернувши тулуб! — думав я, обхоплюючи її руки за передпліччя і напружуючись, щоб кинути її з розворотом за спину.

Вибух! Тіло Марселетт вдарило мене в груди, і ми полетіли в пружну сітку мого недосконалого захисту. Перекотившись і все ще стискаючи її в обіймах, я схопився на ноги й побіг, перекинувши її тіло через плече. Побіг у бік центральної цитаделі замку. На третій поверх. Її ваги я не відчував і своїх ран також.

Арман врятує її, і все буде гаразд. Ну, може, шрами залишаться, але я любитиму її шрами, як і ті, що залишилися після порятунку Аврори. Бічним зором я бачив клапті на її спині, з яких йшов дим. Це ніби не я біг, бо я не відчував свого тіла, і думок не було, окрім думки, що все буде добре!

Арман щось кричав широко відкритим ротом, але я його не чув. Чому немає звуків? Я теж кричав, повторюючи лише одну фразу: "Врятуйте її, лікарю!" Кричав знову і знову і не чув себе крізь вату у вухах. Чому він не рятував її, а щось кричав у свою чергу мені? Ніколи не бачив, щоб він кричав. Ніколи не бачив щоб його очі були такими чужими і широко розплющеними. Хтось намагався схопити мене за руки, але я відштовхував ці чіпкі руки й повторював лише одну фразу: "Лікарю! Врятуйте її!"

— Вона мертва! Вона померла миттєво й без мук! — долинало до мене здалеку крізь бридкий дзвін у вухах, і я впізнав голос лікаря Армана.

Вона мертва? Не може бути! Адже я так швидко біг сюди з нею. Швидше, ніж тоді з Аннет! Я впав на коліна і, підвівши до стелі свою вовчу морду, завив, перетворюючись на вовкулаку і все ще не вірячи, що Марселетт мертва. Зараз із моїх розчепірених і скручених судомою пальців полізуть пазурі, і я вб’ю всіх, а потім і собі розірву груди, де зі смертю Марселетт зупинилося серце. Уб’ю всіх, хто винен і не винен. Чому всі мають жити, якщо немає її?

Чому мої долоні ще не вкрила чорна шерсть і не виросли ікла, розсуваючи мою спраглу до крові пащу? Я вдарив кулаками по підлозі, викладеній світлими квадратними плитками, забризкавши їх кров'ю, і завив вголос, не стримуючись. Навіть цього я не міг, навіть така дрібниця мені не під силу. Я слабкий. Завжди був слабшим за Марселетт і навіть зараз не наблизився до неї. Її більше немає. Ні!

— НІ! — закричав я, притискаючи закривавлені руки до грудей. Вони обпалені й у крові, і я з подивом дивлюся на них. Вони не встигли врятувати її! Слабкі руки!

— Не чіпайте його, — донісся далекий голос лікаря, і підлога, перекинувшись, кинулася назустріч моїм очам. Здається, я вичерпав усі свої сили. Ось чому...

— Давно тут стоїш? — запитує мене Пенелопа, притуляючись до перевернутого човна.

— Не знаю. Нікуди йти, от і прийшов сюди.

— Розповідай, яке лихо трапилося.

— Чесно кажучи, я й не знаю достеменно. Повернувся до замку з аеродрому, де Тіт тренує пілотів, і все наче було нормально, але я відчув напруженість, що зависла в повітрі, немов це зависло неминуче лихо. У підсвідомості зародилася тривога, але я її відігнав і не замислився над причинами. Займався дрібницями. Перед від'їздом на курси пілотів я поставив брагу і попросив, коли перестане шуміти — заліпити кришку тістом і перенести в холодильну камеру. Тож по приїзду одразу вигнав самогон, відцідивши обережно осад і шматок льоду, який знайшов у тій діжці. Усе наче було нормально, і я збирався показати, як п’яні квочки приймають чужих курчат. Втім, навіщо я тобі кажу про такі дрібниці... Ми йшли головною площею замку в бік дворика, де збудували басейн, тоді-то все й сталося. Аврора та дівчата охорони затрималися, коли раптом до Аврори звернулася якась жінка. А я пішов уперед і встиг вибити гранати з рук вишкіреного чоловіка. Вони впали просто переді мною, відкотилися назад на кілька метрів, і я знав, що за кілька кроків позаду дівчата. Розтягнув купол над гранатами, а Марселетт, якої і не було поруч, встигла, сам не знаю як, опинитися переді мною. Вибух. І вона загинула, відразу, і мені сказали, без мук. Це повідомив лікар Арман.

Пенелопа мовчала. Підвелася й підійшла до мене. Обійняла, і я відчув у цьому ілюзорному світі її дотик. Може, це уява, але все одно її обійми були теплими.

— Я прибуду в твій світ сьогодні, з учителем. Ми впевнені, що знайшли останній портал, і Грим із надійними людьми подбає про лазівки переходу. Він підбирає працівників з якими забетонуємо портали. Ти не сильно поранений?

— Я не знаю, Пенелопо, — відвернувся я, щоб вона не бачила, як скривилося моє обличчя, — я відтоді, як Арман сказав, що вона померла, — увесь час тут. Я не знаю і нічого не відчуваю, крім втоми. Напевно, сили закінчилися. Я всього себе вклав у захист. До кінчиків нігтів. А вона все одно загинула.

— Важко втрачати близьких. Може, тому я й вирішила не мати більше дітей, — промовила Пе.

Ми помовчали. Наче трохи легше стало. Так буває, коли ти розумієш, що не самотній у своїх бідах. Ми самотні в житті, а в бідах бачимо, що ми не одні такі, і нам стає легше. Ми відчуваємо спільність лише під час біди. Парадокс.

— Ти можеш зустрітися з нею тут. Якщо ці, — вона показала пальцем угору, — не заборонять ваші побачення.

Ця несподівана думка не приходила в мою пусту голову, і я вмить оживився.

— Я попрошу Миколу. Він не може мені відмовити! — загорівся я надією зустрітися з Марселетт знову.

— Успіху, — сумно відповіла Пе й віддалилася, як завжди, вгору й убік.

Я, хоч і квапився, але пішов від цих човнів у туман. Зробив кілька глибоких вдихів і, заплющивши очі, уявив собі Марселетт. В її бойовій екіпіровці, з її сяючими зеленими очима. Похитав головою й уявив знову в костюмі покоївки, потім ту, що спокусливо вигинається в мене в ліжку, і ще сотні образів. І жоден не допоміг і не викликав її з туманної імли, що безупинно шепоче і огортає мене звідусіль. Тоді я рішуче уявив собі Миколу. Таким, яким бачив його на іконі своєї бабусі. Він прийшов.

— Покаянням від тебе не пахне, — зауважив він. — Зате пахне смертю і порохом.

— Дозвольте мені побачитися з нею! Усе що завгодно віддам за побачення!

— Не можна! Вона наша людина і буде з нами.

— Чому?

— Тому що "життя віддала за інших". Немає любові, вищої за цю.

— Але я теж був готовий...

— Ти був готовий, а вона віддала. Розмову закінчено, — повернувся він до мене спиною.

— Не можна бути таким жорстоким! — промовив я, не стримуючи люті.

— Чи тобі говорити про жорстокість? Прощавай.

Він розчинився майже так само стрімко, як і Пенелопа. А я залишився стояти на місці. Навіть не кинувся на нього. Вистачило клепки зрозуміти, що він сильніший. Я маленький і безпорадний, і жити мені більше не хотілося. Уперше я зрозумів вислів "переситився життям". Безцільно покружлявши, я пішов до човнів на березі Стіксу і сів на пісок, притулившись до одного з них. Буду сидіти, поки не сконаю. Світ розбився на друзки, і мені байдуже до його руїн. Може, пірнути в цю чорну, липку воду й загубитися навіки? У ній можна втопитися?