Нові правила

Сторони легко доходять згоди в тому разі, якщо одна з них може пожертвувати інтересами свого союзника.

(Афоризм)

Розумна кобила неквапливо трусила дорогою, зрідка прядаючи вухами й озираючись на другий візок, запряжений двома жеребцями. Тільки б їм не спало на думку паруватися! — озирнувся і я. Цей фаетон небезпечно високий, здавалося, що ти на високому барному стільці, й крони дерев на дні прірви було видно дуже чітко.

Я поринув у свої думки, мій супутник також. Подорож минала в мовчанні. Думав я здебільшого про те, чи не надто я розпушився перед Гаспаром. Якщо він відчує небезпеку, що виходить від мене, то йому недовго й заходів ужити. З одним його виконавцем я вже познайомився зблизька.

Я згадав ката та його спокійну впевненість у своїй правоті, силі й правоті господаря. Важко боротися проти фанатиків, які не мають сумнівів. Важко вплинути на відданих до мозку кісток людей. Вони підуть на все до самої своєї смерті. А той кат точно один з особистої гвардії Гаспара. Як дівчата в загоні Марселетт з гвардії Аврори.

Біля струмка я зупинив коляску і, доторкнувшись до ножа на поясі, сходив відкопати кілька схованок із монетами. Раптом не вистачить грошей у банку розплатитися за будинок? Склав монети всі разом в один мішечок який прихопив заздалегідь. Знову заліз на сидіння і легенько поворушив віжками, даючи знак кобилі рухатися далі.

"А з іншого боку", — продовжував я розмірковувати, — "прогинаючись постійно під Гаспара... Так недовго й розбестити його. Якщо він не дурень, а він не був дурнем, то не стане доводити справу до відвертого протистояння. Так він може розлякати всіх, хто його підтримує, спираючись, своєю чергою, на його силу".

Тож іноді корисно й тим, хто оточує впливових людей показувати своє справжнє "я" цим впливовим особам. Щоб вони не забували, що крім їхніх інтересів є й інтереси "смердів". Хоча, а чи був потрібен Мендесам хтось іще? Вони цілком щасливі у своїй самоті, на своєму Олімпі. Тим більше, що не такі вони й самотні, як це здавалося спочатку.

Назустріч нам рухався великий обоз, що повертався до Герції. Я притримав кобилу, притиснувшись до скелі, поки ваговози з короткими товстими ногами тягли повз нас великі вози, криті матерією. Люди насторожено поглядали на нас. Кожен із них мав при собі зброю. Хтось привітно мені усміхнувся і помахав рукою. Я не знав його, але помахав у відповідь теж. І теж усміхнувся. А П'єр мав рацію, усмішка обеззброює.

Коли ми в'їхали в місто, кобила несподівано підняла хвіст і впустила на бруківку кілька "каштанів". Я вилаявся і зупинив візок.

Далі я діяв за інструкцією, недарма мені пощастило побачити це видовище в перший же день мого прибуття до цього міста. Я закинув совок і коцюбу в другий відділ "ящика для посліду", прикріпленого ззаду до низу фаетона, і знову заліз в екіпаж.

Гілберт глянув на мене.

— Цивілізація, — підняв я багатозначно палець угору.

І це було перше вимовлене мною слово за весь той час, поки ми добиралися до міста. Треба б не забути скинути смердючий вантаж у прірву на зворотному шляху. Ми неквапливо проїхали міст і зруйновану мною будівлю. Перед нею на тротуарі нагромаджувалися уламки балок і стін. Видно, служиві допізна порпалися в руїнах. Незабаром ми виїхали на ратушну площу й під'їхали до нових дверей банку. Біля банку я зупинив фаетон і помилувався на нові двері. Як тут і були.

Потім звернувся до Гілберта зі своїм дорученням.

— Вибачся за мене перед Гаспаром. Скажи, що я шкодую, що зірвався й накричав на нього. Нехай відрахує вартість ремонту дверей банку і за моральну шкоду, завдану мною, з моїх відсотків за депозитом. "Жучки" у тебе?

— Так.

— І скільки ти встиг поставити?

— Дванадцять.

— Що? І навіть у Аврори?

Він кивнув.

— Непогано. Ну, хай щастить тобі, — я простягнув йому долоню й потиснув його руку.

Від мене не убуде, я навіть кату руку тиснув. Та й сам нітрохи не кращий за інших.

— І до речі, за операцію Аннет та догляд у лікарні нехай теж звідти ж відрахує. Він зрозуміє, про що я. Щасти! — підняв я руку й поїхав у бік бібліотеки.

Там зіскочив з підніжки фаетона і прив'язав віжки біля конов'язі. Озирнувся навколо. Хлопці та Ді покинули свою карету. Всі по черзі обіймали Гільберта, прощаючись із ним. Я відвернувся і зайшов до редакції. Дінь-дон — тричі продзвонив дзвінок, і Юзеф підняв голову від столу. Та-ак, очі червоні, отже — не спав.

— А я вирішив дочекатися тебе й відправив Жана під ранок відпочивати. Щоб він мене підмінив вдень, коли повалить люд читати свіжу газету. Я почав піднімати непогані гроші, продаючи чай і час у читальній залі. Що нового? — поцікавився, як завжди, Юзеф.

— На мене вчора напали за триста метрів звідси, буквально за поворотом. Важко поранили Аннет. Мені довелося нагрубіянити Гаспару, я майже наказав йому врятувати покоївку, а сам вирушив громити негідників. Потовк їх, як у ступі мак, у тому будинку, куди вони забігли. На щастя, будинок продавався і там нікого не було з мешканців. Зараз іду до головного діда з міської варти, бо обіцяв до нього з'явитися о десятій ранку. Котра там година?

— Та годі! Справді? Чи ти мене розігруєш?

Я пошкрябав поголену щоку й подивився в його невиспані очі.

— Я не став би жартувати здоров'ям Аннет. Будинок біля моста, навпроти Лоренцо все ще в руїнах. Можеш сходити сфотографувати його, а заодно й той камінь, який був моїм "макогоном".

— І що думаєш тепер робити?

— Не знаю. Швидше за все, з мене вимагатимуть повну суму за зруйнований дім і меблі. А я навіть уявлення не маю, у скільки це мені обійдеться і чи вистачить моїх грошей. Крім того, я хоч і не почуваюся винним, але хочеться вибачитися перед Гаспаром. Двері в його банку я вибив даремно, та й працівників добряче налякав.

— А скільки там було поверхів? У тому будинку, який ти зруйнував. Я щось не пригадаю, хоч і проходив повз тисячу разів.

— Два й високий крутий дах із вікнами, отже, три поверхи.

— А-а, так це невеликий старий будинок ще перших забудов. Красна йому ціна на торгах — чотириста чи п'ятсот золотих, а якщо доведеш, що він мав підгнилі балки, поїдені жуками, то й до двохсот п'ятдесяти золотих опустишся. Меблі, напевно, не новіші за сам будинок, тобто взагалі нічого не коштують.

— Ти хочеш сказати, що я стану власником ділянки під будинок за двісті п'ятдесят золотих?

— Це не занадто дорого для тебе?

— Я очікував, що сума буде зо дві тисячі золотих, і тоді мені довелося б клянчити гроші в переходах метро у Гаспара, поклавши глибокий капелюх на підлогу й граючи на гітарі.

— Ти вмієш грати на гітарі? — усміхнувся Юзеф.

— Бринькав у сімнадцять років на шестиструнці, та й то здебільшого блатні акорди.

"А про метро він не перепитав", — зазначив я про себе.

— Ти кажеш за шансон?

— Типу того!

— Пропоную по чаю, — розщедрився редактор.

— Печиво твоїм коштом, мені ще за будинок платити.

— Тільки якщо напишеш статтю про вчорашній напад на вас!

— Експлуататор! — обурився я.

— Так! Я такий, — самовдоволено погладив себе по запалому животу Юзеф.

Дінь-дон — тричі продзвонив дзвінок, і до редакції зайшли мої хлопці з похмурими обличчями. Тільки Макс — бадьорий.

— Статтю я напишу, але вони зі мною і теж люблять смаколики, — недбало вказав я пальцем за спину.

У Юзефа відвисла щелепа.

— Знову ти мене переграв! — обурився він.

— Давай, давай, діставай печиво із засіків! І поки ти носиш делікатеси хлопцям, дай нову газету почитати! — попросив я, сідаючи біля "журнального" столика.

— У-ух, як мені хочеться відповісти тобі відмовою, — стиснув кулаки Юзеф і недбало кинув мені на коліна газету зі свого столу, прямуючи вглиб бібліотеки.

— Денні, у вас залишилися старі випуски газет? — звернувся я до спритного малого хлопця.

— Зовсім небагато. Менше ніж тридцять першого випуску й два десятка не буде — другого. Там у багатьох газетах пошкоджено сторінки, ось я їх і не пропонував.

— Принеси їх, будь ласка.

Денні метнувся на вулицю й повернувся одночасно з Юзефом.

— Ось тобі газети старих випусків, і додай десяток нових для відправлення в Портове місто, — показавши пальцем на Денні, звернувся я до Юзефа.

— У мене є запас попередніх накладів, — знову самовдоволено усміхнувся редактор. — Я передбачав читацький бум і запасся газетами для великої кількості читачів. Тож можу поділитися й відправити в Портове місто три десятки газет по сорок вісім флоринів. По десять газет кожного випуску!

— Добре! — схвалив я його задум і запросив молодь присісти до столу. Іноді я забував, що мені самому ще тільки двадцять сім повних років. Здається, Юзеф щось бурмотів про скотч і про те, що він склеїть надірвані сторінки і якщо й не продасть ті газети, то даватиме їх читати.

Ді — ласунка, та й нічого дивного: умови в школах графа були, найімовірніше, спартанськими. І я розумію, що незважаючи на це, граф робив велику справу. Якби не школи в цьому світі панувала б суцільна неписьменність, і тоді Юзеф не зміг би заробити нічого! Діана націлилася на печиво з прозорим повидлом у центрі здоби, але Денні виявився спритнішим, і вона ледь помітно спохмурніла. "Коли вони повернуться з поїздки, куплю їй пакунок такого печива", — вирішив я, нишком спостерігаючи за ними.

— Ти розподілив газети для відправлення? — запитав я Юзефа.

— Угу, — з повним ротом відповідав мені Юзеф, — он ті — то твої пачки для Герції.

Він показав великим пальцем через плече кудись у куток, де я побачив штук вісім пакунків, що лежали один на одному. Це він не мене тільки но скопіював отим жестом?

— Минулого разу пакував великими стосами, і багато газет порвалося, — пробурмотів він.

— А загортати в картон не пробував? Утім, у багатих свої закони.

— Картон обходиться дорожче за газетний папір!

Я розгорнув, нарешті, газету, перейшов одразу на другу сторінку, потім на третю. "У четвер увечері від раптового ускладнення помер поранений під час нападу на його замок Маєр Модестайн", — свідчила стаття на третій сторінці. Я став читати далі. "Банк Мендесів висловив невдоволення графині Девіль, оскільки Маєр узяв велику позику незадовго до своєї смерті. Графиня запропонувала для покриття боргу Маєра фортецю, відібрану в барона. Представник банку Мендеса прийняв її пропозицію про переговори". На розвороті красувалася велика фотографія, де усміхнені Аврора й Гаспар простягають одне одному руки.

— Чудово! Юзефе, приготуй мені газети й плакати з Авророю, а якщо можна — дай фотоапарат, тільки не найгірший. У разі якщо все вдасться, підкину тобі матеріал для газети. Але це потім, а зараз я до начальника міської варти і, може, подарую йому одну газетку свіжого випуску. Раптом добрішим стане, і моє покарання не буде надто суворим.

Я підвівся і пішов до виходу, помахавши всім газетою, затиснутою в руці.

— Хай щастить! Після реалізації цього випуску в нас будуть цікавіші справи, — пообіцяв я хлопцям і Діані, що дивилися мені вслід.

Потім, крутнувшись навколо своєї осі, бо йшов до виходу спиною вперед, і вийшов на вулицю. У неї все такий самий "собачий погляд", — подумав я про Діану. Вона хоче бути корисною і вірною, але немає нікого поруч, кому вона могла б подарувати свою вірність. Трохи схоже на мене. А може, ми всі такі? Треба корчувати в собі стереотипи які нам вкладали в голову з дитинства. Ми мовляв створіння соціальні. Та чорта з два! Мені потрібна незалежність і самодостатність а не соціум. І можливо тоді буде не так боляче.

На вулиці роззирнувся і пішов навпростець через площу до будівлі міської варти. Це там де колись я бачив вартового. Власник зброярної крамниці стояв на вулиці й хитро мружився в мій бік, провівши мене уважним поглядом. У банк зайшов відвідувач. Виявляється, там і клієнти бувають. Треба б міській владі в центрі площі встановити скульптуру або пам'ятник кому-небудь. Ну, хоч якого завгодно вершника на коні або ще щось. Ось! Придумав! Фонтан!

Я підійшов до чергового біля будинку воєнізованої варти міста і сказав тільки два слова:

— Мені призначено.

— Другий поверх, — так само лаконічно відповів страж.

Двері розташовувалися якраз у нього за спиною. Він тупнув чоботищем сорок останнього розміру, відступаючи вбік, підтягнув іншу ногу, клацнувши підбором. Залишився стояти, втупивши погляд у хмаринки. Ну, у нього був час, щоб розгледіти мене, поки я йшов площею. Думаю, він мене впізнав.

Я потягнув на себе двері, вони відчинилися з несамовитим вереском. Почав підніматися скрипучими дерев'яними сходами нагору. Зрозуміло, чому вартовий не боявся, що його стукнуть дверима. Їх дуже добре чути на всю площу, до того ж відчиняються туго. Судячи з обличчя вартового та скрипу петель на дверях — сало для змащування вони їдять. Сходи починалися одразу за дверима. Посередині вони були добряче потерті. М-да, на бюджеті для варти економлять.

Казарма вона казарма і є. Повітря просякнуте міцним запахом тютюну й вакси. Цікаво, хто курить? Певно, не рядовий склад. Хоча, може, і тютюн у цьому світі вирощують. Навіть мій батько заради приколу посіяв якось грядку тютюну в своєї матері, тобто в моєї бабусі. Однак це було тільки раз. Я стукнув кілька разів у двері з латунною табличкою, яка свідчила: "Капітан міської варти Отто фон Шульц". Табличка мала химерні закарлюки й була багатою, як могильна плита фаворита королеви. Отже не генерал, але я недаремно підвищив його звання, він отримав від того задоволення.

— Доброго дня, — просунув я голову в кабінет, — дозволите увійти?

— Увійдіть! — радісно скомандував учорашній офіцер у помпезному мундирі.

Складки зморшкуватої шкіри висіли не тільки прогнутими гамаками в нього під очима, а й також навколо кадика та на щоках із гіпертонічним рум'янцем і червоними прожилками кровоносних судин. Руки були в рукавичках, але я не сумнівався, що вони з вузлуватими пальцями й шелесткою пергаментною шкірою на сухих долонях. Обов'язково в синіх прожилках здутих старечих вен. Але сиве, коротко підстрижене волосся не мало ні залисин на скронях, ні натяків на облисіння на маківці його невеликої й гордо випрямленої голови, що стирчала на в'ялій шиї з високого жорсткого коміра.

— Я з приводу вчорашнього нападу на мене і мою супутницю. Ви вже знайшли замовника?

Складний розумовий процес напружив обличчя капітана, і його відстовбурчені вуха стали того ж кольору, що й ніс. Потім процес перейшов вище, поорав його благородне чоло зморшками, яких вистачало й до цих роздумів.

— Тобто це як? — здивувався він, розчепіривши долоні в білих рукавичках.

— Озброєні бандити відкрили вчора ввечері стрілянину по мені й моїй супутниці. Стрілянину в центрі міста. Моя подруга була небезпечно поранена, а нападники забарикадувалися в будинку навпроти трактиру, що біля мосту. Чи були знайдені замовники цього кричущого злочину? — запитав я холодним тоном, настільки ж холодно усміхаючись, або, точніше, шкірячись капітану.

— Тобто ви хочете сказати...

— Я сказав усе, що хотів сказати, і змушений додати до сказаного, що досі, як то кажуть сказуни, що розповідають казки, я не почув сказане вами на сказане мною! — усміхнувся я вже м'якше.

Бравий вояка думав, що я почну виправдовуватися щодо зруйнованого будинку? О-о, так! Так! Ось просто зараз, тільки бляху начищу! Він своєю чергою розуміюче усміхнувся, націлив блискучий монокль на згаслий олійний світильник під стелею кімнати і, прочистивши горло, відповів:

— Кгхм-м. Звісно ж, призвідників було знайдено! Знайдено в трохи розчавленому вигляді в руїнах будинку, який ви самі ж і зволили зруйнувати!

— Он як! Тобто ви стверджуєте, що невідомі мені молоді люди ні сіло ні впало відкрили по мені вогонь у центрі міста і самі були організаторами цього злочину? І за ними ніхто не стояв?

— Так! — вирячивши очі так, що аж випав монокль, запевнив він і дрібно затряс головою на підтвердження своєму "Так".

— Що ж. Тепер перейдімо до розподілу ступеня відповідальності за те, що сталося.

— Давайте, — погодився Отто, — тобто дозвольте, до якого розподілу відповідальності?

— Але ж я не винен, що абсолютно незнайомі мені люди намагаються мене вбити біля самих казарм міської варти! І я маю право на захист свого життя й життя моїх супутників!

— Маєте, — підтвердив Отто і знову встромив монокль в око, — Хоча правила й забороняють застосовувати в місті зброю.

— Я не застосовував зброю і не нападав! Я захищався, до того ж голими руками! А отже, міська варта зобов'язана взяти на себе частину відповідальності за те, що сталося, і компенсувати власникам будівлі частку вартості...

— Ні-і! — категорично замахав випрямленими долонями в рукавичках незговірливий Отто.

— Чому? — вкрадливо запитав я.

— Тому що! — безапеляційно заявив Отто й заклав руку за борт мундира.

Мені довелося визнати, що його аргумент переконливий. Патова ситуація. Хочеш не хочеш, а потрібно переходити до головного.

— Гаразд, — зітхнувши, підбив я підсумок нашій битві, — і скільки господарі будинку хочуть за той клаптик землі?

— П'ятсот шістдесят золотих! — гордо заявив капітан.

— Та що ви таке кажете, пане капітане! П'ятсот шістдесят золотих за будинок, який був готовий розсипатися від старості чи від першого пориву вітру? Та він ледве витримував вагу черепиці на гнилому даху! І взагалі! Таких цін не буває за таку старезну халупу!

— П'ятсот п'ятдесят, — значно поступився капітан, втупившись своїми вицвілими очима в мої.

— Слухайте, я зараз підключу мого друга Гаспара Мендеса до оцінки споруди, і ми обов’язково виявимо, що дошки й балки поїли шашіль і жуки-деревоточці. Ціна впаде до двохсот п'ятдесяти золотих, і це буде диво, якщо я захочу заплатити ці гроші за трухляве дерево, не придатне навіть на розпал.

— П'ятсот двадцять, — знову поступився капітан.

— Від дохлого коня копита і вуха, а не п'ятсот двадцять золотих! Я вам уже назвав крайню ціну, і якщо ви не погодитеся зі мною протягом хвилини, я не заплачу ні сантима за ті запліснявілі руїни з привидами. Тим паче там учора, здається, страшною смертю загинули люди? Навіщо мені таке погане місце з лихою славою? Адже це напевно один із перших будинків цього міста, і власники мають бути мені вдячні, що я викуплю місце під забудову й сам вивезу за межі міста цей розсадник тарганів, що просмердівся старістю.

— Ну хоча б триста шістдесят? — прохально скривився Отто.

— Ні, ні і ще раз ні! — підвівся я. — Двісті п'ятдесят, або я йду. І якщо мене спробують затримати, у нас у місті з'явиться ще одне місце під забудову! І воно розташоване на цій площі! — ткнув я вказівним пальцем собі під ноги.

— Ну що мені з вами робити?! — з душевними муками в голосі притиснув руки в рукавичках до грудей Отто. — Сестра з'їсть мене з тельбухами!

"Так це будинок його сестри!" — зметикував я.

— У вас є сестра? Вітаю! Мабуть, ваші батьки були вельми заможними громадянами цього міста, якщо могли собі дозволити кількох дітей.

— Ми близнюки, — вийняв монокль Отто і взявся полірувати його величезною носовою хусткою, яку витягнув із-за обшлагу рукава, розшитого золотом.

— Пропоную випити з приводу укладення полюбовної угоди й вирішення всіх спірних питань! Пом'янемо старий будинок, де минуло ваше щасливе дитинство!

— Воно минуло в інтернаті, — махнув безнадійно рукою Отто і пішов до комода, на якому сяяв його начищений латунний шолом.

Мою увагу привернула світлина, що стояла поруч із шоломом, і я ступив кілька кроків до комода. Я ще жодного разу не бачив у цьому світі старих фотографій, і тому був здивований, розглядаючи чорно-білий знімок. Молодий хлопець із кучерявим чубом світлого волосся й вусиками та негарна дівчина з ямочкою на квадратному масивному підборідді й такими ж, як у брата, світлими кучерями. Уявляю, який вона має вигляд зараз. Приблизно як беззубий старий сивий бульдог. Капітан узяв шаблю, що стояла в кутку, і навіщось причепив її до пояса.

Коли ми вийшли на площу, я перепросив Отто, що залишу його на хвилину, і швидко повернувся до чергового. У міську варту підбирали кремезних чоловіків по зросту та комплекції. Я це помітив ще коли по мою душу прийшли в готель "Три коти".

— Ми тут із капітаном сходимо в трактир до Лоренцо. Відправ туди, брате, патруль за годинку, забрати капітана. Візок із конем я забезпечу, — додав я.

— Зро-озумів, — протяжно й неголосно прогудів суворий страж і знову став вдивлятися в хмаринки поверх дахів.

Те, що капітан міської варти був пристрасним шанувальником Бахуса, я чув, але на які гроші він пив — особисто мені було незрозуміло. Він — така ж загадка, як і господар взуттєвої майстерні. Той теж завжди у Лоренцо і завжди п'яний. Коли ж він заробляв на випивку?

— Я говорив Берті, щоб вона продала батьківський будинок ще років двадцять тому, але вона вперлася й відмовилася, а тим часом будівля занепадала. Почав протікати дах, і ночами він постогнував та поскрипував.

"А також покректував і попердував", — додав я подумки, згадавши Пeтрa.

— Вона стала боятися бувати там, щоб не провалитися крізь підлогу на нижні поверхи. Якби вона продала його ще тоді, коли я їй казав, і поклала гроші під відсоток у банк Гаспара, могла б, як і я, мати невелику підтримку на старість.

Ага! Так ось за які гроші він п'є!

— Скільки тіл ви знайшли в тому будинку?

— П'ятьох.

— При них щось виявили?

— Тіла одразу забрали військові, які під'їхали на великій зеленій машині. Показали документи від Мендеса. Я не став із ними сперечатися. З того що виявили, була тільки пом'ята зброя й одна магічна рушниця.

— Усе, що не стається, Отто, — на краще, вже ви мені повірте.

— Легко вам, молодим, про це міркувати. А я перебуваю на посаді капітана міської варти беззмінно сорок чотири роки і маю тільки подяки від мерів нашого міста, тому що розумі-ію, як маю поводитися в тих чи інших обставинах!

Він угвинтив вказівний палець під час останньої фрази просто в небо й переможно глянув на мене. Так, старій лисиці добряче довелося покрутити хвостом, щоб нікого не образити в цьому місті й бути для всіх догідливим. Але це не головне зараз. Як мені його напоїти й при цьому залишитися тверезим самому? Адже в мене ще довга подорож попереду, а в нього, судячи з усього, багатий досвід пияка. Мені його не перепити! Ну, щось та придумаю.

— Агов, Лоренцо! Привіт! Накрий нам столик у затишному куточку, он за тією колоною, і поклич до нас господаря взуттєвої майстерні. Нема чого йому напиватися на самоті.

Я уточнив, що хочу бачити на столі, і Лоренцо приніс повний глечик вина, два керамічні кухлі й щось на закуску. За наш стіл важко присів старий чоботар зі своїм кухлем і втупився поглядом у солідний ніс капітана поверх глечика. Він не став довго мовчати і тільки но присів, як одразу знайшов важливе питання.

— Ось скажи мені, — звертаючись до носа капітана, промовив він і тицьнув у його бік пальцем, — чому всіх грошей заробити неможливо, а пропити можна? Га?

Ніс капітана кольором майже точно повторював забарвлення носа керівника спеціалістів шкіряних черевиків та підборів. Тільки в капітана ніс був худий, довгий і з горбинкою, а у шевця — картоплею, хоча й схожого бурякового кольору. Старий майстер був під добрячим градусом, і я не здивуюся, якщо він не впізнав у тому, хто сидів навпроти, командира варти. Адже той одразу після приходу в трактир зняв свій шолом і поставив його на дальньому краю столу. Так само кинув біля нього свої білі рукавички.

Погляд творця чобіт і пантофлів наступної миті прикипів до глечика, і він не побачив за ним ні мундира товариша по чарці, ні відповіді на своє запитання. Його рука автоматично опустилася на горло глиняної посудини, щоб плеснути чарівного зілля у свій кухоль. Капітан був налаштований на філософський лад. Він серйозно замислився над складним питанням про гроші, але не знайшов відповіді, тому мовчки налив собі.

— За що вип'ємо? — діловито поцікавився швець.

— За те, щоб завжди було! — запропонував капітан, піднімаючи кухоль, і чоботар його підтримав.

Я вдав, що пригубив зі свого кухля, і коли питання, порушене господарем взуттєвої майстерні, цілком заволоділо їхніми умами, а для його вирішення вони налили по другому разу, я тихенько зник.

— Хоч би вистачило мого кредиту. Мені здається, що вони — страшна сила і п'яти глечиків не вистачить, щоб капітан просякнув вином як губка, — сказав я, нишком озираючись у бік де два діда вирішували складне філософське питання.

Лоренцо задумливо почухав за вухом і, крикнувши на кухню Селесті, що спуститься в льох, попросив мене допомогти йому. Ми викотили з підвалу невелике барильце в пилу та павутинні й затягли його за стійку, де зазвичай стояв Лоренцо, приймаючи замовлення від відвідувачів, які бажали промочити горло.

— Спровадити їх буде нелегко, — знову почухав Лоренцо голову, зсунувши білий берет на вухо.

Я бачив його в цьому береті вперше. Можливо це придумка Селести.

— За годину підійде патруль варти, і ми передамо капітана їм, — спробував я заспокоїти Лоренцо.

— Тоді все гаразд. Із шевцем проблем не буде. Він, ведений непізнаною силою, піде спати в сарайчик позаду трактиру і продрихне там до вечора, поки свіжий напад спраги не поставить його на ноги.

— Господарю, нам ще глечик! — крикнув чоботар. Капітан на підтвердження стукнув сухим кулачком по міцній стільниці з товстої дошки.

"Не вином єдиним жива людина!" — зрозумів я, — "а й кожним словом що виходить з вуст брата по чарці". Пенелопа б додала, що біблійний Матвій у четвертому розділі, четвертому вірші написав практично те саме.

Я встиг перекусити до приходу варти й сходити до редакції по екіпаж. Браві молодці в шоломах завантажили в мій фаетон тіло капітана, що слабко пручалося, і стали на підніжках по обидва боки. Його шолом і рукавички кинули на сидіння. Я заліз на місце кучера й тихо вимовив: "Но-о" щоб дати кобилі розуміння що вже можна чалапати.

— П-пані! — розпалився капітан, приймаючи вусатого стража, який стояв на підніжці, за когось іншого. Тут він подивився в бік другої підніжки, де стояв не менш вусатий підлеглий.

— То ви одружені? І це ваш чоловік? — у подиві він повернувся до першого стража. — У вас занадто сумне обличчя! Ваш чоловік ображає вас? У такому разі я викличу цього негідника на дуель і заколю його заради ваших прекрасних очей!

Як на мене, вартові були схожі як близнюки. Незрозуміло, чому йому сподобався той, що їхав праворуч. Можливо, він був ближче, і командир варти зміг зосередити розфокусований погляд на ньому? Було цікаво також, чому вони не сіли з ним поруч. Ну, може, вони занадто добре знали свого капітана? Раптом у нього шлунок недостатньо міцний або він нерозбірливо і постійно залицяється до оточення?

Начальник варти спробував дістати довгу шаблю з піхов, що змушувало мене часто озиратися на нього, але піхви переплелися з його ногами ще тоді, коли його пхали у фаетон. Зараз руків'я ефеса стирчало майже назад, під правим стегном. Він буквально сидів на своїй зброї, а переплести ноги так, як він, я не зміг би, навіть якби захотів.

Крім того, його руки були коротші за саму шаблю. Він просто не міг витягти її. Вартовий, що стояв на підніжці, кілька разів потягнув за темляк, засуваючи шаблю назад, і намагався робити це непомітно для капітана. Швидше за все, він не перешкоджав зусиллям командира, а хотів, щоб капітан не порізався. Трохи помучившись і так і не діставши шаблю (на моє полегшення), капітан упав боком на сидіння і, напівлежачи, байдуже почав розкручувати за шнурок пенсне, яке давно випало з ока.

— А-а, нехай живе! — змирився він і тихо засумував про щось, наспівуючи жалісну пісню, половину слів якої я не міг розібрати.

Наскільки я зміг розчути, пісня була про квіти, що засихають завжди, і про те, що їх не треба зривати, а треба милуватися здалеку. Здається, це була алегорія. До під'їзду будівлі, де розташувався штаб вартових, я під'їхав якомога ближче, щоб за екіпажем не було видно розвантаження високого начальства. Біля казарми мене зустрів його заступник.

Капітана звично витягли з коляски, хоча він відбивався як лев, і потягли сходами вгору. Зрозуміло, чому військові носять шпори на чоботях у вигляді коліщаток, жорстко прикріплених на підборі. Так легше тіло транспортувати: коли такого бравого вояку тягнуть спиною вперед. Крім того він не губить взуття. Я підійшов до заступника і пояснив, з якої нагоди в нас траур.

— Я хотів би залишити двісті п'ятдесят золотих як відшкодування за зруйнований будинок його сестри. Але тепер не знаю, як мені це краще зробити.

— Я не був присутній під час вашої зустрічі й тому не можу взяти на себе відповідальність, тим паче не можу прийняти ці гроші. Вам краще віднести їх у банк і передати мені розписку про нарахування всієї суми його сестрі.

— Її звуть Берта фон Шульц? — уточнив я.

— Так точно! Стара діва так і не вийшла заміж і живе в будинку своєї подруги. Дві самотні сиві ворони.

— Як зворушливо! Тоді я миттю. Зачекайте трохи, і я принесу квитанцію з банку.

Мені не хотілося з'являтися в банку після вчорашнього, та й сьогодні вранці я дозволив собі деяку вільність, але що поробиш? Зроблю морду цеглиною й зайду, ніби нічого не сталося. Ніби стадо злих гномів не хотіло всім гуртом накинутися на мене. Та й до Гаспара в кабінет через таку дрібницю йти не обов'язково. Думаю, він ще сердиться на мене.