Нові правила

Дім — єдине місце, де я почуваюся впевнено.

(равлик)

— Вибач, я була трохи різкою з тобою, — промовила Корінн вранці, проводжаючи мене та Аннет.

— Ти красива жінка, Карін. Але в мене вже є людина, з якою мені хочеться бути, і тому я такий, як є. Вибач і ти мене за цю відвертість.

— Просто ти не такий, як інші чоловіки.

— Я такий самий, як і вони, і навіть думки в нас усіх однакові. Думаю, якби мене не лякала твоя напористість, то я б, зрештою, здався.

— Ти хочеш сказати, що ще не все втрачено між нами?

— Я хочу сказати, що всі в цьому світі самотні. Навіть заміжні й одружені. І часом самотня людина стає щасливою від єднання з будь-якою такою ж самотністю, що опиниться поруч у хвилину гострого розуміння свого сирітства.

— Ну, т-ти і заг-гнув! — подивилася з цікавістю на мене Аннет.

Карін змахнула сльозинку.

— Так, чогось сентиментальність накотила. Це ганьба! — відповів я Аннет і, закинувши рюкзак на плече, повернувся і покрокував геть.

— Твої слова влучили мені прямо в серце! — крикнула Карін нам у спину.

Я озирнувся. Вона махала нам услід рукою і витирала ліве око.

— Т-ти що хотів ска-азати цими сл-ловами? — крокуючи поряд зі мною, допитувалася Аннет.

Вона почала носити ту шпильку, яку ми купили в наш перший день подорожі, майстерно споруджуючи на своїй голові "гнізда" з волосся. Щоразу нової форми.

— Я хотів сказати, що часом чоловіки витрачають величезну кількість часу, щоб потім скористатися хвилинною слабкістю жінки. І у зворотний бік це правило теж працює. Важливо опинитися в потрібний час у потрібному місці за слушних обставин, і все! Успіх забезпечений. Ти досягнеш свого.

— Ти про с-справи чи про стос-сунки?

— Упевнений, це справедливо як для справ, так і для стосунків.

Аннет замислилася. Видно, мої слова про те, що я завжди розмірковую, на неї подіяли, і вона теж почала виділяти час на те, щоб думати. Ну, вона завжди була неговірка, мабуть, думала частіше, ніж говорила, але дія в неї завжди випереджала думки. Особливо випереджали мої неспішні роздуми: стріляти чи ні?

Ми встигли вчора продати зброю, відібрану у розбійників. Віддали за безцінь. Аннет відмовилася брати гроші, сказала, що нам треба за проїзд заплатити і взагалі я на неї багато витратив. А непогано виручили! Може, почати грабувати по лісах розбійників? Прибуткова, виявляється, справа.

Ми завантажилися у великий баркас із десятьма веслярами. Влаштувалися на носі та байдикували до Моуен-Віля. На другий день подорожі річкою Аннет до обіду дочитала книжку. Робити було нічого, і вона читала вголос майже весь перший день, а я валявся догори черевом у розстебнутій куртці. Тепло, як улітку.

Було приємно лежати і просто слухати. Але, чесно кажучи, я теж читав для неї вголос. Побоявся, що в неї зір впаде від такого колосального навантаження, от і підміняв її. Вона ж за тиждень таку велику книжку прочитала! Аннет була задоволена, коли просто слухала мене, і сказала, що зрозуміла, як треба читати виразно.

Як дивно, що я називаю її з двома літерами "н". Це тому, що вона, заїкаючись, назвалася так, коли я спав у садку при замку Аврори? Може, її звуть просто Анет? Але й вона звикла до того, як я її кличу. Навіть уточнювати не буду! Ще трохи — і вона не буде заїкатися. Вже з виразом сама читати намагалася. Такий прогрес за тиждень і кілька днів! Може, заїкання в неї — не вроджена вада?

Ми багато розмовляли з нею про різні речі й трохи вчилися магії. Треба б подарувати їй магічний предмет, на кшталт мого персня. Браслетик чи ще щось. Може, тоді справа зрушила б із мертвої точки? Поки що Аннет не могла підняти навіть перо, яке я виловив із річки. Попри те, що одягла мій перстень. Але, може, її сила в іншому? Або мій перстень їй просто не підходить, чи не визнає її як господаря? Вільно теліпається на її тонкому пальці. Що ж, спробуємо електрику і захист. Кажуть, граф був сильний у захисті й не визнавав атакуючої магії.

Мені страшенно кортіло розібратися, як маги викликають вогонь. Ось електрика — тут усе зрозуміло. Ми практично являємо собою електричні машини, і все в нашому тілі рухається й передає імпульси завдяки електриці. А вогонь? Хто його знає! Це вже якась хімія. Принаймні самостійно експериментувати я всерйоз побоювався. Так можна й згоріти зненацька. А я читав про випадки, коли люди згоряли зсередини. Розрізають таких, а там — попіл! Може, брехня? Це ж скільки спирту треба випити, щоб просякнути ним?

Настав черговий день нашої подорожі, і веслярі налягали на весла без колишнього ентузіазму — втомилися. Ну, нічого. Назад повертатимуться з попутним баркасом, якщо цей човняр не набере швидко вантаж на зворотний шлях до моря, і веслувати їм назад не доведеться. Шкода, вітру майже не було. Вітерець міг би їм трохи допомогти, якби поставити вітрило. Їм ще пощастило, що річка широка і течія не сильна. Але хлопці міцні! Он які м’язи! І це друга зміна. Перша вже висадилася посеред шляху. Відпочинуть кілька днів і наймуться на наступну шлюпку — веслувати до Середнього міста.

Я попросив у господаря нашої галери підзорну трубу і пошукав наш замок на горі. Труба належала, найімовірніше, його дідусеві. Подряпана, з блискучими бронзовими кільцями на краях і на зчленуваннях. Оптика погана, замок було видно ледь-ледь, наче в мареві. Маленький такий, просто іграшковий. Дав Аннет теж подивитися. Вона була в захваті. Не стримався й пообіцяв їй купити бінокль. Колись, можливо. Вона відповіла, що в Марселетт є, у зброярні, тож не треба. Скоро поворот річки і Середнє місто. Зайдемо до Лоренцо, а потім до друкарні, — мудрував я над планами на сьогодні.

— Селесто! Ти богиня, і твоя солянка незрівнянна! — говорив я за три години, насолоджуючись забутим смаком.

Аннет кайфувала мовчки.

— Рада, що тобі подобається, Френсісе. Ми почали варити більшу каструлю. Оладки з ваніллю?

— О-о, так!

Не дивно, що до Юзефа ми заледве дійшли.

— Чаю? — запропонував Юзеф.

— Ні-і-і! — заперечив я, і він здивовано підняв брови.

— У мене гарний чай, не той, що для читачів!

— Усе одно ні! Ми тільки-но від Лоренцо.

— Об'їдалися без мене всякими смаколиками? — осудливо похитав головою Юзеф.

— Якщо хочеш, можеш зайти до нього і поїсти за мій рахунок, але боюся, солянки вже не залишилося.

— Ось так завжди!

— Ти краще розкажи новини.

— Алейна поїхала до Герції давати виставу для тамтешніх аристократів. У мене є відомості, що ще кілька багатіїв Герції запросили її театр до своїх маєтків. Я забезпечив її афішами, і вона обіцяла заплатити за них після вистави. До нас у редакцію почали надходити листи від "грошових мішків" із запитанням: "Як можна зв’язатися з директором театру?". Чутки про прийом у графині вже поширилися країною. Всі хочуть побачити виставу, яку, за чутками, дивився навіть Гаспар. А Гаспар, до речі, цікавився, куди ти подівся. У мене склалося враження, що йому потрібно було з тобою про щось поговорити.

— А що його замок?

Юзеф ляснув себе по лобі.

— Головну новину забув. Гаспар одружується, і скоро буде весілля в його замку!

— Я очікував цього.

— І нічого не сказав мені?!

— Це були мої здогадки. Упевнений, що тепер в обід ти ніколи не застанеш Гаспара на роботі. Він тепер обідатиме вдома з коханою жінкою.

— Тобі відомо, де його дім? — тупувато посміхаючись, запитав Юзеф.

— У замку Маєра! Де ж іще, — сварливо відповіла Аннет.

— Вона розмовляє?! — трохи присівши від переляку, Юзеф показав обома вказівними пальцями на Аннет.

— Так, непередбачене ускладнення, спричинене тяжким пораненням, — підтвердив я.

— А я-які новини в н-нашому замку? — запитала Аннет.

Юзеф усе ще стояв із відкритим ротом. Закрив його, ковтнув слину і нарешті відповів.

— За чутками з моїх джерел, Марселетт обіцяла вбити Френсіса за його несподіване зникнення і похвалялася, що особисто його закопає.

— "У попа була собака, він його любив, той украв шматочок м’яса, він його убив, в землю закопав і напис написав: У попа була собака..." — продекламував я забутий віршик із дитячого садка, що не має кінця й початку.

Аннет оцінила — усміхнулася.

— А хто такий піп? — запитала вона.

— Це до Жана, він більш обізнаний, — відмахнувся я від неї. — До речі, як там Жан?

— Має скоро повернутися. Сьогодні помічники Марселетт закуповують на ринку припаси для замку, і, знаючи це, всі торговці задеруть ціни. Він приїде з постачальниками Аврори.

"Ясна річ, що ціни задеруть! Тому ми й займаємося городами та живністю!" — подумав я, а вголос мовив:

— Гаразд, пішки до замку я вже не дійду.

— Ти розслабився, — сперлася випростаною рукою на стіл біля мене Аннет.

— Є трохи, але я швидко повернуся у форму.

— Я тобі розповів найважливіші новини, а тепер твоя черга, — сів Юзеф у своє крісло, що обертається, і рішуче поправив окуляри."

— Ні-чо-го!

— Як нічого?! "Нічого" — це ж порожнє місце!

— Рівним рахунком нічого. Ось тобі фотоапарат і моє прохання вислати ось на цю адресу людині, чиє ім'я вказано там же на бланку, світлини, які знайдеш усередині фотика. Але тільки ті світлини, де є ця людина. Фото з Аннет і зі мною надрукуєш окремо. Все оплачу.

Юзеф подивився на адресу та ім'я на м'ятому бланку прийому в шпиталь. Хмикнув.

— І чому я не здивований? Знову жінка, і напевно, симпатична. Ти не можеш втриматися, щоб не поповнити свій гарем красунями, що живуть у нашому світі.

— Це інсинуації, що ганьблять моє чесне ім'я! — запротестував я.

— Марселетт усе ж вб'є тебе за твої зради і матиме на те повне право.

— А з чого ти вирішив, що вона знову зі мною?

— Бачив би ти її лють, коли вона дізналася, що ти несподівано поїхав! Так гніваються тільки на людей, які надто близькі та дорогі.

— Звідки ти знаєш, що вона лютувала саме на мене? Я просив Адель повідомити їй про мою поїздку без свідків.

— Вона мовила кілька разів, що вб'є і закопає тебе. Видно, вона не вважає мене зовсім вже чужим, якщо сказала це в моїй присутності!

— Ти теж гнівався на Алейну, що вона поїхала?

— Не пересмикуй, у нас інша історія.

— Невже їй так і не вдалося затягти цей могутній дуб до свого ліжка?

— Ну, не такий я й могутній, — хвалькувато поправив чуба Юзеф...

— Але дуб — точно! — закінчив я за нього.

Його плечі поникли. Він розвів руки і безсило опустив їх. Не варто було, мабуть, під'юджувати його далі. Тим паче, що він, напевно, ревнує її до гастролей і до всіх аристократів, які звертаються до нього так, ніби він імпресаріо театру Алейни. Або звідник.

— Знаєш, Юзефе, я ось думаю, що тобі треба буде з'їздити до Портового міста особисто. Там відбуватимуться цікаві події. Буде закладено перший залізний корабель в історії цього світу. Заодно передаси мій лист господині готелю Карін і розвієшся. Візьми тільки перепустку в Гаспара на нову верф.

— Карін — це та, з якою ти проводив усі ночі без сну у свою минулу подорож? Пригадую, я ж її світлини друкував.

— Говори що хочеш, — відмахнувся я, — але нічого не було. Я тебе тоді просто лякав своїми вигаданими історіями.

Я підморгнув Аннет. Її очі заблищали. Вона миттю зрозуміла мій підступний задум щодо Юзефа."

— Я надрукую їй листа? — запитав я Юзефа, вказуючи на сусідній комп’ютер.

— Друкуй, — махнув рукою Юзеф і піднявся, бо зайшов відвідувач. — От тільки я не знаю, чи зможу туди з'їздити. Адже це цілий тиждень!

Я не обговорював із Юзефом можливу наявність ліній метро, що належать Гаспару. Але мені здається — він знав. Виходить, що він туди не вхожий.

— За кілька років безперервної праці ти заслужив право зробити репортаж, особисто з'їздивши у відрядження. Це буде твоя перша відпустка! — відповів я, прямуючи до столу.

Юзеф відійшов із клієнтом до читального залу. Аннет із цікавістю стала позаду мене.

"Здрастуй, Корінн. Цей лист тобі покаже мій хороший приятель, що працює в газеті. Не шокуй його своїми витівками, він невинний і боїться жінок. Будь із ним м'якшою. Утім, якщо він тобі сподобається, зможеш легко приручити його, але тільки коли відріжеш йому всі шляхи до втечі і замість прелюдії візьмешся до головного. Упевнений, він буде без тями від тебе і твоєї фігури. Вдруге та втретє рятуватися втечею доведеться вже тобі. Цілую, Френсіс", — закінчив я писати листа і, відправивши його на друк. Одразу ж видалив файл і стер його в кошику.

— Та ти просто д-демон! — проворкувала мені у вухо Аннет.

— Чого тільки не зробиш заради друга, — скорботно погодився я, заклеюючи конверт, який взяв у шухляді столу.

Повернувся Юзеф, а за кілька хвилин і Жан зайшов до редакції.

— Привіт, Жане! А вози із замку вже від'їхали від редакції? — запитав я його, підписуючи конверт і поклавши на нього флорин. Це Юзефу за папір та інше.

— Так, вони вирушили на ринок, — відповів він, вклонившись.

— Нічого не вдієш, доведеться йти туди, інакше ми з ними розминемося. Ти зі мною підеш чи тут побудеш? — звернувся я до Аннет.

— З-звісно, піду!

Я показав Юзефу на конверт, ми попрощалися з хлопцями й вийшли на вулицю. Погода була лагідною. Справжня тепла весна. Дощику б ще для наших городів, тих, що на горі за стінами замку.!