Нові правила

Краще заводити друзів, ніж ворогів.

(стара китайська мудрість)

— Пане Френсісе! Я принесла вам воду для гоління!

І слідом за цим вигуком пролунав вимогливий стукіт у двері. Знаючи безцеремонність Карін, я завбачливо підпер двері стільцем. Вона досі не спромоглася зробити засувку на дверях зсередини. Тільки зовні, прибита цвяхом, звичайна ромбічна клямка, як на вбиральні в селі. Повернута — господаря немає, заходити не треба. Добре, хоч двері відчинялися всередину, можна було їх якось підперти. Чи Карін спеціально заселила мене в тому ж номері без засува? Треба запитати в Аннет, як у неї в кімнаті справи з запорами.

Здається, я задрімав між криками господині готелю і своїми роздумами. Знову вимогливий стукіт у мої двері, і мене підкинуло на ліжку. Кошмар! Я встиг заснути за мить! Дідько б узяв цю діяльну й велелюбну Карін! Не дала поспати, зараза! Як і минулого разу. Буде галасувати й кричати, доки я двері не відчиню! Може, зачаїтися? Ні, за дверима юрба збереться, мешканці вже, мабуть, визирають у коридор. Що, мовляв, сталося? А сталося велике бажання Карін притулитися до моєї спини своїми чудовими грудьми!

Досі відчуваю їхнє тепло своєю спиною, хоч і минуло багато місяців. Я приречено зітхнув і, підвівшись із ліжка, почовгав босоніж до дверей. Відчинив. Карін залетіла, ніби й не кричала за дверима, як кішка в березні, останні кілька хвилин.

— У тебе тут сперте повітря! Треба провітрити, — повідомила вона мені й, як і минулого разу, підняла вгору стулку вікна.

Ну і що, що сперте? Це через низьку стелю. Зате тепло! — подумав я а вголос сказав:

— І хто ж його спер, чи пак поцупив, і скільки виручив за нього? — невдоволено запитав я. — Де цей негідник, що вкрав моє повітря?

— Ти як завжди жартуєш! Тобі злити на спину?

— Ні, я сам упораюся.

— Як і раніше, боїшся мене?

— Карін! Тільки-но ранок, а в мене вже болить від тебе голова!

Страшна жінка, коли я з нею наодинці й у самих лише трусах.

— Не залишиш мене самого? — змінив я гнівний тон на жалібний.

Карін обхопила мене міцними руками так, що я й поворухнутися не міг, потерлася носом і поцілувала в шию біля вуха. Вириватися і грубіянити не хотілося, так само як і відповідати взаємністю. Може, магію застосувати? Її груди ось-ось вистрибнуть із тісного ліфа сукні, так сильно вона мене притиснула. Я задихнуся між її пагорбів, і мене поховають у ложбинці між ними. Мороз по шкірі від цієї жінки! Вона підняла ногу між моїх розставлених і потерлася стегном об... Дежавю. Усе повторюється, як уперше.

— Ти, головне, не хвилюйся, Френсісе!

— А ти мене не чіпай! Там! І не тільки там, а всюди! Цього все одно буде недостатньо для того, щоб я почав хвилюватися.

Ні! Вже час кликати на допомогу! — спало мені на думку, бо вона все ще стискала мене в обіймах і не збиралася відпускати.

— Допоможіть! — жалібно скрикнув я.

Коли ж вона зрозуміє, що тіло — не спосіб і не інструмент, щоб закохати в себе. У цю мить у прочинені двері зазирнула Аннет. Моя рятівниця!

— Аннет! — зрадів я, підвівшись навшпиньки в кільцях удава.

— Так? — здивовано промовила вона, дивлячись на Карін, яка обіймала мене.

— Зайди, будь така ласкава, ти дуже мені потрібна! — сказав я таким голосом, ніби вона — останній промінь надії на порятунок.

— Молоденьких полюбляєш? — тихо запитала Карін, поштовхом притиснувши мене до себе.

Хек! — видавилося з мене повітря. Я мимоволі зазирнув у декольте. Як завжди — чарівне видовище. Пружна шкіра так і манила до себе мої блудливі очі й пальці. Аннет увійшла, і Карін, нарешті, розтиснула свої любовні лещата.

— Ха! — сказала вона і гордо вийшла за двері.

— Щ-що то було? — поцікавилася спантеличена Аннет.

— Перезбуджена самиця богомола ледь не відкусила мені голову!

— Ну... — скосила очі вниз Аннет.

— Та не ту голову! І якби тебе так немилосердно м'яли, то і в тебе все стояло б сторчма! І взагалі зараз ранок! Має стояти!

— То на-авіщо т-ти мене покликав? Я посп-пішала до в-вбиральні, і тут почу-ула т-твої жалібні крики.

— Слухай! У тебе є засув на дверях зсередини?

— С-само собою.

— Тоді я ночую в тебе!

— Я н-не можу б-більше базі-зікати тут! — розсердилася Аннет.

— Ти зайдеш, коли впораєшся зі своїми справами? — майже запобігливо попросив я.

— Уп-перше бачу, щоб ти був т-таким р-розгубленим.

— Та цей монстр Карін позбавить цноти в усіх місцях, навчить поганого! І хто тоді погодиться зі мною одружитися? Зайди на зворотному шляху, будь ласочка!

— З-зайду! — серйозно відповіла вона, уже прямуючи до дверей.

Я поголився і помив голову. Уклін до землі Аннет, що не залишила без своєї підтримки. Карін знайшла час, щоб забігти до мене ще кілька разів. Окинула поглядом мене, що пирхав під цівкою води з глека, який тримала Аннет, і вискочила в коридор дуже невдоволена.

Коли водні процедури закінчилися і я трохи підсушив волосся, ми спустилися вниз поснідати. Двоє якихось постояльців весь час витріщалися на мене й мою супутницю в обтислому спорядженні.

— Свіжу газету? — запитала мене несподівано ласкава Карін, підійшовши до нашого столика і виставляючи кухлі й миски з таці.

А я думав, вона буде як гнівний буревій. Отрути чи проносного в їжу хоч не підсипала?

— Скільки коштує почитати?

— Для тебе — два флорини.

Ну, як і казав Юзеф.

— А з відвідувачів скільки береш? — продовжую цікавитися я.

— Два з половиною.

— Неси, — погодився я.

— М-мені теж! — несподівано відгукнулася мовчазна Аннет.

Я здивовано підняв брову. Втім, має право. Заробила ж на розбійниках.

Карін підняла кругле плече, що вислизнуло з сукні через великий виріз біля коміра, потім, хмикнувши, натягла на нього рукав і, поводячи плечима на ходу, пішла по газети. Вміє ж справити враження. А "навідниці" я сьогодні щось не бачу. Зате знайома кухарка з похмурим кінським обличчям — на місці.

Кумедне видовище. Середньовічна корчма, і подорожній із супутницею, розгорнувши газети, часом кидають читати і колупають дерев'яними двозубими виделками в грубих керамічних тарілках. Я не читав усе підряд. Ясна річ, що Юзеф налив "води" у своїх статтях. Мені головне — свіжі новини, яким уже є кілька днів а коментарі непотрібні.

Як і слід було очікувати, на першому розвороті стаття про виставу і прийом у замку графині Девіль. Несподівана фотографія Аврори та її дядька в повний зріст. Аврора в білих панчохах або гольфах і таких же білих туфельках. Навіть сукня не до підлоги, і протез ступні непомітний! Чудова фотка.

Ну так! Юзеф же теж був запрошений, а я ховався і прийшов на виставу вже після початку, а потім одразу втік у сад. Потім обід, на який я теж з'явився із запізненням, і моя ганебна втеча від танців і потенційних уявних наречених. Може, там ніхто й не думав свататися до такого дрібного засранця як я? Юзефа я не бачив. Чи просто не помітив.

Він захоплено писав про фурор, який справила Джульєтта і її гра. Дядько Аврори запросив акторів до себе. Ну, це я знаю. Ось воно! Невелика замітка про те, що банк Мендесів встановив першу електричну опору в бік Моуен-ла-Віля.

Дорогувате задоволення. Але в нього вже запущені сталеливарні печі. Тож наробити кутника він може в будь-якій кількості. Видно, збирали і ставили опори свого виробництва, а не з порталів. Мене почав пробирати легкий мандраж, і я відчув наростаюче нетерпіння. Час настав, треба поспішати! Відпочинок закінчено, думки приведено до ладу, плани набули форми, і потрібно вже сьогодні домовлятися про транспорт у Середнє місто. Настав час повертатися додому і включатися в битву за блискучі монетки. Я згорнув газету і поклав на край столу. Аннет скосила очі на мене і продовжила читати, часом відволікаючись на кухоль із чаєм.

Чого це я так схвилювався? Вони поки що тільки поставили першу опору, навіть дротів ще не тягнули. Та й чи була в Гаспара потрібна кількість мідних дротів необхідного перерізу? І чи таке важливе Середнє місто? Напевно, вони ставлять опори і в стратегічних, більш важливих за наше місто напрямках, які забезпечать швидкий розвиток цього світу. Треба сходити до нових верфей і подивитися, що там свіжого.

Важкувато, напевно, тягнути цілком зібрану опору в лісі без дороги? Просіки потрібно прорубувати. Чи ажурні конструкції збирають прямо на місці? Але це зварювання пересувне чи на заклепках ставлять? Ні, це навряд чи. А основи таких аркових стовпів ще й бетонувати потрібно. І якщо опори невисокі, то просіки просто необхідні, щоб дроти за гілки не чіплялися. Утім Гаспар ще й заробить на продажу деревини. Місяць тому запустили прокатний стан, а вже й опор із кутника наклепали! Молодець Гаспар! Його люди працюють у три зміни. Отже, і мені треба починати працювати в три зміни, щоб не відстати.

— О-о, у тебе очі заблищали, — прибираючи посуд зі столу, зауважила Карін. — Невже цікаві новини?

— Новини бомбові. Думав пробути тут кілька днів, але звістки такі, що треба квапитися. Тож, найімовірніше, завтра вранці ми вирушаємо додому.

— Шкода, але принаймні попрощаємося, а не так, як минулого разу, коли ти боягузливо втік! — промовила Карін і, забравши брудний посуд, пішла.

— А я н-нічого не помі-ітила, — з-за газети відгукнулася Аннет, — хіба ось т-тут, про альянс Лур'є і Дев-віллів.

— Де? — розгорнув я знову газету.

— На т-третій сторі-інці.

— Ага! Ну що тут дивного? Аврора почне заробляти великі гроші. Вона домовилася з дядьком. Буде в них мир, дружба, кукурудза і Талліннська жуйка.

— А т-тебе що схвилю-увало?

— На другій сторінці внизу, замітка про опори високовольтних ліній.

— Не ро-озумію.

— Це означає, що скоро наш світ зробить лише один крок, і цей крок буде гігантським стрибком на сто років уперед!

— І що?

— Можна заробити і стати як Гаспар.

— Си-идіти в-взаперті в б-банку?

— Та ні, — засміявся я, — просто мати багато золотих монеток і вільно подорожувати та купувати, що хочеш. Тобі сподобалося подорожувати та купувати?

— Так!

— Ну от!

— Н-навчи!

— Я сам слабко вмію.

Вона недовірливо подивилася мені в очі.

— Ти мене обманюєш! — промовила вона абсолютно чітко, і її очі сердито звузилися.

Зараз вони були скоріше сірими. Я зітхнув і, барабанячи пальцями по столу, підвів очі до стелі.

— Ну що з тобою поробиш! Але для початку потрібно дикцію відпрацювати й перестати заїкатися, — я скосив на неї очі, хитро усміхаючись. — А ще трохи магією займемося, напевно. Ти ж мені казала, що бачиш мій зелений захист?

— З-звісно б-бачу! Ти в лісі м-мене і в-візника прик-крив!"

— Ага, то ось чому ти така ласкава того вечора була, — засміявся я. — Турботлива така: "Чи не треба тобі чогось, Френсісе?!" — перекривив я її, склавши губи трубочкою.

— Якби я т-тебе не пов-важала... — грізно почала Аннет.

— Та годі тобі, жартую я. Подобається мені дивитися, як ти сердишся. Ти гарна тоді дуже. Ну от, усміхнулася! Усмішка тобі теж личить, губи в тебе незрівнянні, і ти, нарешті, зовсім перестала їх кривити.

— Я т-тренувалася. Як Дем-мосфен із м-мечем.

— І очі в тебе блакитні, як в Аврори, коли усміхаєшся.

— А М-марселетт т-теж гарна?

— Ззовні начебто нічого особливого. Але вона душею гарна, всередині. Розумієш? — Аннет кивнула. — А ще вона сильна і вільна, ні під кого не прогнеться.

— П-прогне-еться?

— Ну, не робитиме того, чого не хоче. Розумієш, Аннет. Зазвичай люди намагаються жити серед таких, як і вони самі. Вони не виходять за своє коло спілкування. А я не боюся жити серед тих, хто кращий за мене. Адже ми — це ті, кого ми маємо перевершити. Якщо хочемо стати кращими. Тому буде розумним вчитися в тих, хто сильніший і кращий за тебе самого. У подібних до себе нічому не навчишся і не виростеш. Зістаришся маленьким кострубатим деревцем.

— Ти в-вчишся у М-марселетт?

— Я безперервно вчуся в усіх, хто сильніший за мене хоч у чомусь. І багато про це роздумую.

— Н-навчи мене! Бу-удь ласка!

— Ти теж вчишся і багато чого досягла. Подумай про мої слова і зрозумієш, що я маю рацію. Уже те, що ти не вважаєш себе неперевершено розумною і просиш чогось навчити, говорить багато про що. А зараз переодягайся в спідницю і жакет, ходімо в місто. Треба дещо перевірити.

— А т-туфельки?

— І черевички, звісно, теж! Але одягни тонкі шкарпетки, які ми купили спеціально під туфлі, інакше натреш ноги. Взуття ж нове.

Я взяв фотоапарат, виклав із рюкзака зайвий мотлох і зайшов до Аннет. Постукав кілька разів у двері її номера. Вона відчинила. Вигляд у неї був розгублений.

— Проблеми? — запитав я, переступаючи поріг. — Туфлі тиснуть?

— Нік-куди п-пістолет із гранатами...

Я голосно заіржав, не дослухавши до кінця, і, відвівши назад руку, зачинив двері за спиною. Відсміявшись від душі й витерши сльозу, подивився на її сердите обличчя і обережно хихикнув ще раз.

— Для цього всі жінки сумочки носять. Повір, там цілий склад необхідних їм речей! У тому числі гранати. А пістолет поки можеш за спину запхнути.

Вона засунула, я подивився. Сміятися не наважився.

— Гм-м. Мабуть, краще мені в рюкзак поклади. Зайдемо зараз у крамницю і купимо тобі сумочку.

— Я с-сама собі к-куплю, у мене є гр-гроші.

— Як хочеш, — погодився я і, склавши в рюкзак її арсенал, вийшов слідом за нею.

Коли ми проходили через залу на першому поверсі, Карін окинула Аннет ревнивим поглядом. На мене вона навіть не зиркнула. Тільки жінки звертають увагу на те, як одягнені інші жінки, особливо якщо вони поруч із симпатичним чоловіком. А я симпатичний? Для Карін, напевно, так! Як тут не відчути себе павичем?

Я скосив очі на Аннет. Вона аналізувала мене, але губ не кривила. Під її пильним поглядом мої плечі мимоволі опустилися, і груди провалилися в зігнуту спину, кудись між випнутих уперед плечей. Що це я? Ну, приємно, звісно, коли жінка рве на тобі одяг, намагаючись дістатися до твого тіла. Але іноді таке й лякає. Коли без взаємності.

Щастя ще, що вихованки Марселетт та інші жінки замку адекватні або бояться комендантку. Інакше я б уже давно загинув у тому жіночому царстві.

— Ти ч-чого нах-хмурився?

— Запишався самим собою, коли побачив, як Карін тебе до мене ревнує, а потім соромно стало, коли побачив, що ти це зрозуміла, — зізнався я.

— Не зрозуміла я ніч-чого, — спокійно відповіла Аннет, — сам з-зізнався.

Ну от, мало того що сам себе видав, так тепер ще більш ніяково почуваюся.

— Х-хочеш мене п-поцілувати? — несподівано запитала вона.

Я навіть зупинився. Вона озирнулася назад на мене.

— Ч-чого став?

— Ти щойно запитала...

— П-поцілунок — це ж не зрада? Чи ти з-зрадив М-Марселетт, коли поц-поцілував мене?

— Хм-м, складне питання, — відповів я.

Згадався той поцілунок біля моїх дверей. Після Марселетт. У шпиталі там і не поцілунок був зовсім. Так, братерський цьом. І вона теж говорила про той, перший поцілунок. Я це розумів і мав вигляд повного ідіота.

— Х-ходімо вже, он к-крамниця із с-сумками, — виручила мене вона.

Верфі мали такий вигляд, як і завжди. Паркан із колючого дроту, ангари і вишки з кулеметами. Але дещо незвичайне для цього світу з'явилося і тут. Додалися високовольтні опори, і під однією з них поралися люди біля щойно збудованої з однакових блоків квадратної споруди. На даху цієї коробки монтували потужні ізолятори. "Трансформаторна підстанція," — здогадався я.

На опорах ще не було дротів, але це не важливо. Якщо є матеріали, то щонайбільше за місяць можна буде подати напругу на верф, а до того часу і листовий метал для кораблів надійде. Ще трохи — і перший корабель спустять на воду. Не думаю, що почнуть із суперлайнера. Спочатку зроблять щось невелике, на кшталт буксира або катера. Мені треба квапитися.

— Ти все п-подивився? — підняла руку, прикриваючи очі від сонця, Аннет. — Давай до м-моря сходимо. Воно т-таке тихе сьогодні.

Ну так, минулого разу море пристойно штормило. Вітер тоді був, а зараз тихо. Треба сходити. Поведу її туди, де з дідом із Польщі познайомився. Може, і старого знову побачу. Хоча навряд чи. Вода прохолодна для купання. Хіба що він моржує. Думки перемкнулися, і я подивився уважніше на Аннет.

Вона стала ще гарнішою. Чи я до неї звик? Тепер ось ще звичайний жіночий одяг і сумочка біля стегна теліпалася. У колір туфель — і чудово виглядала на тлі жакета і спідниці у велику клітинку. Її нове вбрання, судячи з ціни, було пошите не з місцевої тканини. Але головне навіть не матеріал, а крій.

Цей костюм вигідно підкреслював її привабливу постать, перетворюючи Аннет на справжню красуню. Я знову перемкнув думки на менш небезпечні. А то почнеш помічати більше, ніж потрібно, і потім усі думки будуть тільки про це.

Ледве переконав її не купувати занадто велику сумку. Довелося поблукати крамницями, доки знайшли нехай і дорогу, але симпатичну шкіряну сумочку на довгому ремені. Мала сучасний вигляд, попри цей феодальний світ. Ми ще зайшли до майстерні, де над сумкою близько години чаклували майстри.

Звузили і підігнали за довжиною ремінець. Зробили з солдатського ременя цілком жіночну річ. Пришили ззовні на сумку шкіряну торочку в колір шкіри, і сумка стала витонченішою. Усе ж таки, коли щось теліпається і ворушиться, то привертає погляд і прикрашає.

Усередині розділили сумку на три відділи і пришили кишеньку для дрібних речей. Ті ж гроші можна туди покласти, і кишенька з боку тіла. До неї непросто буде дістати якщо розрізати сумку ззовні. Закруглили на кутах і зменшили клапан, що прикривав сумку зверху. Якщо не зважати на те, що зсередини не було тканинної підкладки, то цілком двадцяте століття.

— Т-ти відкрив їм б-багато секретів. Вони н-на тобі з-зароб-блять, — зауважила Аннет.

— Навряд чи. Така річ дорого коштуватиме. Не кожен її зможе придбати. І для покупок на ринку вона не годиться. Ось хоча б подивись на ремінець. Вони його склали вдвоє і прошили. І надійно і не так грубо виглядає. І що не могли самі здогадатися?

— Це так! — погодилася вона, любовно перекладаючи у свою сумку гранати і пістолет із мого рюкзака.

Старого біля моря не виявилося. Я ж казав — вода холодна. Зате ми з Аннет чудово розважилися, сміючись і кидаючи у воду камінці. Аннет перемогла: у неї вийшло сім "млинців" або відскоків від води. Мені не щастило, мої камінці заривалися в хвилі. Хоча ці брижі й хвилями назвати було не можна. Просто плавні вигини на воді, що відбивали блакитне небо. Я показав їй на хмари на обрії.

— Правда, вони схожі на гори далеко за морем, вершини яких покриває рожевий сніг?

Аннет уважно подивилася на мене. Аналізує знову?

— Якби не п-подорож, я б не пом-мітила, як тонко ти відчуваєш.

— Я маю вигляд грубого і неотесаного цурпалка?

— Н-ні, ти багато приховуєш у с-собі.

Я потупився. Гарна нотка, на якій варто було зупинитися. Інакше знову почну пишатися собою. Я простягнув до неї долоню.

— Ходімо додому, Аннет.

Вона вклала свою долоню в мою. Так ми і йшли містом. І я при цьому думав про те, яке багатозначне слово — "дім". Я навіть на французьке "люжі" переносив свої почуття до дому. Дім — це не просто холодна коробка, це рідна і затишна оселя, гніздечко, прихисток і він твій. Твоя суха і тепла нірка. "хоум". Тепле слово.