Нові правила

Що більше місто — то більше самотність, що живе в ньому. І тим більше людей потребують ці незлічені будинки в яких безодня окремих, самотніх приміщень для одинаків.

О. Моя

До Герції я дістався пізно ввечері. Було вже темно, і добре, що Марселетт намалювала мені план, за яким я знайшов місце для ночівлі. Ліхтарі тут ніхто не засвічував. Принаймні у цій частині міста я бачив тільки їхні биті кістяки. Металобрухт мабуть не приймають, а то і їх остовів би не залишилось. Готель, який мені підказала Марселетт, був влаштований за типом заїжджого двору Корінн у Портовому місті. Із залом, у якому можна було поїсти на першому поверсі, а також круговим балкончиком, на який виходили двері спальних номерів другого поверху. Нагору вели похилі сходи, що складалися з двох маршів.

Мої попутники з майстерень висадилися раніше, і до місця ночівлі я дістався сам. Переді мною постала проблема найму розповсюджувачів газет, але я поки що тільки роздумував, як взятися за нову для мене справу. Дорога втомила, адже прокинувся разом із коменданткою ще вдосвіта, і мені додали тривоги її розповіді про пограбування самотніх екіпажів. Довелося бути в напрузі весь шлях, і це не сприяло гарному настрою. Кілька разів вмикав захист у підозрілих місцях дороги. Це виснажувало так само сильно, як і очікування нападу.

Готелем завідувало бездітне подружжя середніх років. Я б не назвав їх молодою парою, на вигляд близько тридцяти п'яти. Господар привітно зустрів мене і навіть допоміг підняти до мого номера пакунки з газетами.

— Будете розповсюджувати газети? — поцікавився він.

— Так, але я ще не вирішив, кого найняти для цієї мети.

— Тут є багато людей без постійних занять. Вони з радістю візьмуться за будь-яку можливість підробити. Та й я можу взяти штук п'ять, думаю, у мене вийде роздати клієнтам. Минулого разу газети спричинили переполох у нашому місті. Після них було багато розмов. Особисто я був просто в захваті від мужності юної графині! Скільки ж їй років?

— Скоро шістнадцять, і якщо ви ставитеся до неї з такою повагою, можу подарувати вам плакат із нею. Я захопив кілька штук.

— Ану, покажіть!

— Добре, добре, але дайте подбати про кобилу, дорога була нелегка, до того ж ближче до середини шляху було кілька крутих підйомів, я хочу як слід нагодувати її, напоїти й вичистити.

— Зараз я допоможу вам, ось тільки дружину попереджу, що буду в стайні.

Робота в чотири руки просувалася значно швидше, і за короткий час я встиг дізнатися головну проблему свого господаря. Він вже назбирав необхідну суму для подорожі на острів Мрій, і я навіть не втримався й поцікавився її розміром. Але ось заковика: він не знав, на кого залишити готель. Продавати підприємство він не хотів. Ціни на нерухомість у цьому районі міста трималися жалюгідно низькими вже кілька років. Попитом користувалися тільки нові будинки в бік узбережжя. У цьому напрямку і розвивалася тепер Герція.

— Якщо справа йтиме так і далі, то ми скоро можемо опинитися серед міських нетрів, як це траплялося й раніше з іншими районами міста, — нарікав він, прогладжуючи жорсткою овальною щіткою з ремінцем для долоні бік моєї кобили. Я займався тим самим з іншого боку.

— Міській владі невигідно приділяти увагу старим районам, їм цікавіше рухати місто на нові землі й опановувати нові території, — продовжував він.

— А скільки коштує нерухомість на острові Мрій? — повертався я до того, що мені було цікаве.

— О-о, там будівлі коштують стільки, що не кожен граф зможе дозволити собі купити невеличку хатину.

— А якщо конкретніше?

— Двадцять п'ять золотих за квадратний метр. Щоправда, тут дехто все вимірює в туазах або ярдах, але в нас більш прийнятий метр. Отже, двадцять п'ять золотих хоч на першому, хоч на наступних поверхах, плюс податок на землю, а це два золотих за кожен квадратний метр, займаний будівлею та її господарськими спорудами. Будь це навіть просто дворик біля будинку. Ну й потім треба чотири рази на рік платити податок за ту площу землі, яка належить вам. Тобто за територію, яку займає будинок, дворик і город. Звісно той податок менший ніж при купівлі землі, однак і його потрібно враховувати. Тут усе простіше, і в нас немає таких податків. Ми платимо тільки з прибутку, але не нижче встановленого мінімуму.

— У скільки ж обійдеться перебування там протягом кількох місяців?

— Близько тридцяти п'яти золотих на місяць на одного, і це без харчування, — скрушно промовив господар, похитуючи головою з боку в бік.

Ми повернулися в будинок, і я прикріпив постер з Авророю до стіни на першому поверсі. Плакат із юною графинею сподобався не тільки господарю, а й його дружині, що починала повніти.

— От би нам таку доньку, — мрійливо зітхнула жінка і пішла обслуговувати пізнього клієнта.

Якось сумно пішла, похнюпившись. Мені так здалося. Аврора на плакаті виглядала чудово. Золота копа волосся на темно-синьому тлі, біла мереживна сукня, що відкриває її тендітні плечі, розкриті навстіж довірливі блакитні очі й несміливо усміхнені повні дівочі губи. Недбало впав на ключицю локон, довгі сережки з яскравими діамантовими відблисками. А ще пухнасті, трохи вигнуті вії, які підкреслювали красиві виразні очі під акуратною лінією брів. Юзеф постарався. Видно, не один вечір просидів у графічному редакторі, вимальовуючи кожну вію.

Я нашвидку повечеряв і пішов до себе. Замкнувши двері на засув, я нарешті впав на ліжко і зі стогоном блаженства витягнувся на всю його довжину. Думки віднесли мене до Пенелопи, до нашого недавнього побачення й розмови, і я непомітно для себе заснув, забувши роздягнутися.

Уранці мене розбудив господар стуком у двері. Йошкін кіт! Зарано вони тут встають, — спросоння подумав я, але потім зрозумів, що це я сьогодні заспався. Господар знайшов дюжину людей, охочих заробити на розповсюдженні газети. Він представив мені кожного, і я записав їхні імена і по скільки газет взяв кожен із них.

— Початкова ціна — п'ятнадцять флоринів, а там самі дивіться на покупця: якщо вирішите, що він може заплатити більше — просіть більше.

Після третьої години дня я збирався знизити ціну, а до вечора і зовсім віддаватиму по вісім флоринів. Є ще й завтрашній день, але це неділя, навряд чи буде багато містян, які гуляють. Говорити, однак, рознощикам газет про свої плани не буду. Нехай постараються продати більше за максимальною ціною. Залишуся в Герції включно до понеділка, а у вівторок відвідаю в госпіталі Аннет. Сподіваюся, у неї все гаразд. Треба буде прихопити із собою гостинців. Здається, вона, як і Ноел, любить рибу.

О дванадцятій повернувся один із розповсюджувачів із розбитим обличчям. У нього відібрали гроші та газети. Довелося піднятися і, прихопивши ножі й пістолет, вийти в місто. Він намагався відрадити мене від цього походу та залякував місцевими бандитами. Але я не послухав. Не хочу дарувати гроші Пенелопи абикому!

У цьому районі, що кепсько тхне, — а кепсько тхне він через купи побутових відходів, які не вивозять, — легко загубитися безвісти. Але я вдало вийшов на одного із місцевих королів. Якось так сталося, що розпитуючи нудьгуючих нероб які уважно придивлялися до перехожих я швидко знайшов їх ватажка. Усе обійшлося, як не дивно, мирно. І добре, що так. Мені могли б і наваляти, якби дуже захотіли.

Грошей у них не було, судячи із зовнішнього вигляду, але зброї вистачало, і якби почали стріляти з усіх боків, то мій захист довго не протримався б. Та й чи встиг би я поставити його? Коли був з Аннет — не встиг.

Однак безкоштовні школи й лікарні графа послужили мені добру службу. Бідні люди цінували те, що для них робили. Я не побачив жодного непристойного напису на стінах лікарні, повз яку проходив, хоча будинки навколо були добряче розмальовані, попри те що штукатурка місцями відпала і було видно цеглу. Дізнавшись, що я від юної графині Девіль, мене не чіпали й провели до ватажка.

Король цього району розслідував мою справу за пару хвилин. Мій розповсюджувач спробував мене обдурити. Умовив приятеля дати йому в пику для більшої правдоподібності й прибіг до мене весь у сльозах і шмарклях, розмазуючи кров із носа по обличчю.

Завдяки моєму новому знайомству газети були розібрані з блискавичною швидкістю. Крім того, я віддавав флорин із кожної десятої газети моїм працівникам. Парочка міцних хлопців зголосилася мене провести до готелю ввечері, і вони самі несли важкі мішечки з монетами.

— Звертайся, якщо що, — попрощався зі мною король нетрів, покритий татуюваннями і шрамами, які було видно в розрізі розстебнутої на грудях куртки.

— Добре, Родрігесе, мені пощастило, що я познайомився з тобою, і я не забуду твоє добре до мене ставлення, — міцно потиснув я його руку, — і до речі, завтра ще сподіваюся на допомогу твоїх людей.

— Їм сподобалася робота, вони прийдуть, — запевнив він мене, поблискуючи в посмішці залізною коронкою.

Міцний хлопець. Врукопашну я б напевно з ним не впорався. Руки як у Гріма, — скосив я око на закочені рукави його легкої куртки. Наступного дня всі газети були реалізовані, і я віддав два мішечки з флоринами підручним Родрігеса. Так би мовити, у спільну касу банди. Треба ж йому мати і свій власний фонд для управління цими людьми. Втім, я сильно помилявся щодо них і скоро це усвідомив.

Навідався в лікарню — ту саму, що стояла, вражаючи чистенькими стінами серед старого кварталу поруч із будівлями, які потребують ремонту і вкриті графіті. Малювали тут не фарбами, а найчастіше просто видряпували написи гострими предметами на кшталт цвяха.

У цій лікарні я дізнався, як дістатися до військового госпіталю, з яким співпрацювала адміністрація закладу, і залишив у них плакат з Авророю, який прикріпили внизу у вестибюлі. Коли йшов, помітив, що на плакаті внизу, просто на білій сукні Аврори, хтось зробив кривий допис "Аврора Девіль". Нічого, скоро це обличчя буде найбільш упізнаваним у цьому світі, і підписи стануть не потрібні.

Зазирнув на місцевий ринок із помічником Родрігеса, де купив для гостинця найсвіжішу копчену рибу за приємною ціною. Потішу Аннет. І до речі, як я й казав раніше, не такі вони вже й нещасні, ці місцеві мешканці. Ловили рибу, мабуть, самі. Родрігес правив залізною рукою, і більшу частину копченої риби на ринки постачали з коптилень, розташованих на його території. Податків, зрозуміло, не платили. Дуже вже були злі на міську владу. І тому вартові порядку не з'являлися в їхньому районі, та й на цей ринок, де я робив покупки, зазирали з побоюванням.

Я завантажив виторг від продажу трьох тисяч трьохсот тридцяти газет і поїхав у місцеве відділення банку, щоб обміняти громіздкі й важкі мішки на кілька блискучих золотих монет. Я втратив не дуже багато на третьому накладі. А завтра — понеділок, і я побачу Аннет на день раніше.