Кінцуґі

Я прокинувся. Так ось хто я. Убивця...

Хлопець розплющив очі. Його руки були міцно зв'язані за спиною. Тіло нило й пекло, наче його проштрикнули сотнею розпечених голок. Поруч лежали два тіла. Їхні горлянки були перерізані, і кров поволі розтікалася підлогою, мов темна змія.

Це були тіла Каїна та капітана...

Згори на нього дивився Павлович.

— Вітаю вас, Вікторе. Нарешті ви прокинулися.

— Павловичу?!

— Чесно кажучи, цей цирк мене вже втомив. Те, що ти втратив пам'ять, поставило під загрозу всю операцію. Я думав, ти просто дав задню. Та в процесі зрозумів, що ти не жартуєш...

— Я нічого не розумію...

— Ти ще не відновив пам'ять? Я гадав, якщо наштовхнути тебе на пережиті події, це допоможе згадати, — посміхнувся Павлович на всі тридцять два зуби.

— Я... згадав. Це був мій план...

— Не перебільшуй — лише перший етап плану. А тепер настав час другого.

— Навіщо ти вбив Каїна й капітана?

— Дивне питання від людини твого фаху. Цей дурень Каїн виявився надміру живучим і тупим. Потрібно було позбутися його раніше, але ситуація трішки ускладнилася через твою амнезію та того психопата, дівчину якого ти вбив. Це ти ловко, до речі. А за інженерів — респект, ніколи не бачив, щоб так легко вбивали людей. Але навіщо ти почав лупцювати їх, коли вони були вже мертві? А, неважливо, ви, творчі натури, маєте свої примхи. Щоправда, капітан почав вмикати совість на цьому етапі, та я нагадав йому, що наша організація знає, де живе його рідня. Тому він слухняно виконував усе, що йому наказували.

— Я отруїв усіх на кораблі...

— Закінчуй нити! Ти ж знаєш, хто були ці люди!

— Так. Вони — брехливі покидьки, які заслуговують на смерть.

— О-о-о... Впізнаю старого психопата. Їхні дії проти людей призвели до наслідків, які вони самі й посіяли. Продажні судді, прокурори, лікарі, держслужбовці, корумповані військові... Усі вони вбили стільки народу, що ти — просто ягня порівняно з ними.

— Ти увімкнув світло й перекрив витік газу?

— Ти геть тупий? Це зробив ти!

Це прада...Резервне живлення повинно було рано чи пізно ввімкнутися, я лише поцікавився в інженерів, як відкласти цей процес, щоб нажахати людей.

— Але газ...

— Ти довго спав, тому довелося повернути його в норму самотужки. На щастя, бути інженером для цього не потрібно, — підморгнув Павлович.

— Який другий етап?..

Павлович широко розплився в посмішці:

— Скоро дізнаєшся. — Він обернувся до комп'ютера й вставив у нього флешку. — Скоро всі відеоматеріали будуть відредаговані так, щоб винним у цій історії залишився тільки ти. А я буду лише однією з жертв, які вижили. І повір, це, бляха, дуже непросто, адже ти кожного разу однією ногою в могилі — навіть зараз. Добре, що я до роботи в організації працював військовим хірургом.

— Сука... — Віктор спробував піднятися, але нічого не вийшло: знеболювальне перестало діяти.

— Пробач, малий, але я зменшив дозу. Ти ж розумієш: бізнес.

— Ти думаєш, я просто так у всьому зізнаюся, їбучий виродок?!

— Мені наплювати. Живим ти не входив у плани на другому етапі. Я лише даю тобі можливість довше пожити, щоб до прибуття евакуаційного шатлу твоє тіло не перетворилося в колоду й усе збігалося з часовими показниками та свідченнями. Ліньки редагувати код, сам розумієш — та ще морока. Та й мушу визнати: якби не накази організації, я б не рятував тебе. Але в них своє бачення, і я мушу йому підкорятися. Бачиш? — Павлович увімкнув голографічний запис. — На ньому видно, що рівно через п'ять хвилин ти йдеш знищувати систему подачі кисню. Звісно, поки ти спав, я вже вимкнув кисень, тож, за розрахунками організації, він почне закінчуватися якраз до прибуття евакуації.

— Хто ти в цій організації, Павловичу? Ти думаєш, вони залишать тебе в живих?! — прокректав Віктор.

— Тобі цього знати не потрібно, на тому світі інформація не знадобиться... Люди з організації всюди, і скоро вони посядуть місця цих засранців. Але тебе в цій історії вже не буде.

— Але навіщо все це? Чому просто не залишив мене помирати?..

— На жаль, твій «геній» не вбив усіх одразу, як планувалося, тому довелося трішки зімпровізувати. Але загалом організація це врахувала. Ти ж розумієш, що твоя амнезія — не випадковість, а експерементальний варіант зброї, який...

У цю мить до каюти ввірвався чоловік із ножем у животі. Наче оскаженілий бик, він накинувся на Павловича й повалив його на підлогу. Ніж випав із рук біолога. Незнайомець завдавав удару за ударом по обличчю Павловича. Коли ж швидкість його рухів сповільнилася, цей берсерк, що втілював саму лють, почав душити негідника.

Павлович вихопив ніж із живота нападника й з усієї сили встромив його йому в шию.

Важке тіло накрило його, наче валун. Павлович довго борсався під мертвою вагою. Проте в цьому старому тілі ховалася неймовірна сила: він скинув труп із себе й попрямував до Віктора.

— Пора прощатися. Було приємно працювати з майстром своєї справи. Та ніхто й не бажав, щоб ти вижив із самого початку.

Він зігнувся над хлопцем, як орел, готовий схопити жертву. Ніж у його руці був укритий кров'ю, яка повільно стікала на підлогу. Він схопив Віктора за волосся й приставив лезо до горла.

Та Віктор випередив його: він завдав удару в око Павловича тим самим ножем, який той упустив під час боротьби зі «звіром». Лезо ввійшло по саму рукоятку. Павлович корчився від болю, але його судоми тривали ненадовго. Життя покинуло його — так само, як і тих, кого він позбавив подиху.

Хлопець на ім'я Віктор перевернувся на спину й крізь пекельний біль поповз до стіни. Обіпершись об неї, він закашлявся й зітхнув із полегшенням.

У кімнаті було чотири трупи й один напівживий хлопець, який і став першопричиною всіх цих смертей. Кисень залишав корабель, як і життя, що вирувало тут раніше. За ілюмінатором виднівся лише безкрайній космос... і червона крапка, яка невпинно наближалася.

— Схоже, це кінець...