Кінцуґі

Я увійшов у кімнату, де залишив Павловича востаннє, і вже продумував варіанти розвитку подій — що сказати йому. Але тільки-но я ступив за поріг, події почали розгортатися занадто стрімко й несподівано. Там був Каїн: він стояв над Павловичем, який задихався, жадібно хапаючи повітря ротом.

— Павловичу, тримайтеся! Не думайте так просто здаватися! — викрикнув Їжак на одному подиху.

Каїн озирнувся на мене й сказав:

— Чого стоїш як укопаний? Допоможи мені!

Я підбіг до нього й глянув на Павловича: той був увесь червоний чи, радше, синій, особливо це було помітно по його губах. Вони виглядали, як у дитини, що наїлася шовковиці на городі в бабусі.

Його трусило, і я спробував його чимось накрити. Оглянувши кімнату, яка скидалася на склад непотрібних речей, я побачив чорне худі й вирішив накрити його ним. Кофта видалася мені знайомою, але хід думок, що почали пробуджуватися в мені, був перерваний охриплим голосом Павловича:

— Ки...сс..ню...

— Кисень не повернувся разом зі світлом?! — викрикнув я.

Каїн глянув на мене озлоблено (так мені здалося) і промовив:

— Несемо його в сусідню кімнату. Там повинні бути маски з киснем на такий випадок.

Я глянув на Павловича: він щось хотів мені сказати, але не міг видавити з себе ні звуку.

Взявши його за плечі (Каїн у свою чергу схопив його за ноги), ми понесли його з кімнати. Побачивши перед собою перші ж двері, ми додали кроку. На наше щастя, кімната була відчинена. Каїн дихав, як старий пес; мій стан і без того був паршивий, а зараз я почувався так, наче після теплового удару вирішив відвідати сауну й зробити там кардіотренування. Не церемонячись, ми кинули його на ліжко. Зі стелі звисала одна маска, а посеред кімнати лежало два тіла. Ознаками смерті цього разу було не насильство — лише опуклі шиї та вирячені очі з полопаними капілярами.

На підлозі лежала дитина з цими ж ознаками, а її шию обіймала жінка — схоже, мати. Їхні життя обірвалися, та вони були разом до самого кінця.

Каїн схопив маску й начепив Павловичу на обличчя. Павлович опирався, та все ж Каїн виявився наполегливішим. Клапан, що пропускає повітря, був відкритим. Обличчя біолога почало наповнюватися життям, він жадібно поглинав кисень, наче воду після марафону в пекельну спеку.

Ми одночасно зітхнули з полегшенням. Каїн продовжував задихатися: схоже, гіпоксія не оминула й його.

— Тут... має бути... ще одна маска, — ледве видавив він із себе.

І почав нишпорити в її пошуках. Маска випала зі стелі над ліжком після його невправних натисків на панель.

Він жадібно притисся до неї, як немовля до грудей матері. Його обличчя почало рожевіти.

Я впав на підлогу знесилений. Біль накрив мене з ніг до голови, жар посилився по всьому тілу. «Мені також бракує кисню, і було б добре це виправити», — подумав я.

Каїн продовжував вдихати кисень із маски й при цьому дивився на мене з якимось відстороненим холодком. Його дихання за частотою ставало все коротшим і коротшим.

— Акха-кха-кха! — такі звуки почав видавати Павлович.

Перевівши погляд із Каїна на Павловича, я побачив, що той відкинув маску й почав дико кашляти.

Я спробував надягнути її назад. Але він опирався й дивився на мене очима, які благали зупинитися.

Його шия почала набрякати. Вени на ній збільшилися, наче їх надули зсередини. Він почав хапатися за горло й намагатися вдихнути, але виходив тільки свистячий звук. Та з великим зусиллям він видавив із себе:

— Мо..яя... сумк..а, а.а.адр...

Сумка залишилася в кімнаті, з якої ми його забрали. Я швидко вибіг і на ватних ногах, хитаючись, наче на палубі під час шторму, почав шукати сумку. Їх було дві (певно, Каїн приніс антибіотики й ліки, а друга повинна була бути Павловича).

Відкривши одну з них, я побачив у ній ліки, а також... ніж?! Це безумовно був ніж, яким мене проштрикнули.

Я схопив обидві сумки, часу на роздуми не було. Та факт був наявний: Каїн забрав ніж. Питання лише — навіщо...

Опинившись у кімнаті, я глянув на Павловича: він був багрового кольору, і на його тілі почали з'являтися червоні плями. Він видавлював із себе лише одне слово, б'ючись у конвульсіях:

— Аа...а.а.а.ддд..рее...а.ін...

— Адреналін?! — викрикнув я.

Я схопився за сумку Павловича й почав шукати адреналін. Знайшов ємність, яка нагадувала футляр для окулярів, на якому було написано: «Адреналін (ЕпіПен) 0,3 мг». Відкривши футляр, побачив усередині річ, що нагадувала фломастер.

Узявши його, я попрямував до Павловича, який нагадував рибу, викинуту на берег. Він крутився, мов принцеса на горошині, й дивився на мене благальними очима. Павлович намагався зняти штани, але в нього нічого не виходило. Після невдалих спроб він почав бити себе по стегну.

Намагаючись зрозуміти логіку його дій, я допоміг йому зняти штани. Він продовжував бити себе по стегну й мукати замість виразних слів. Оглянувши «фломастер», що тримав у руці, і швидко визначивши напрямок введення, я завдав розмашистого удару в стегно, наче колов дрова.

«Клац!» — почув я звук дії інжектора.

— Це все?

Та відповіді я не дочекався. Каїн різко підвівся й спритно рванув до рюкзака. Схопив ніж і застиг. Я тільки зараз зміг його роздивитися відколи з'явилося світло: без налобного ліхтарика він виглядав як водій вантажівки, що працює без сну, аби заробити на життя. У нього було темно-сиве сальне волосся, яке вже лізло в очі. Сива щетина, волоски якої стирчали в різні боки. А очі... Очі були темні — як у людини, яка тільки-но вийшла з наркозу або щойно прокинулася тілом, але ще не мозком.

— Я знаю, що ти зробив! — вимовив він голосом, наче після візиту до стоматолога, який обколов його анастезією.

— Про що ти...

Але я не встиг закінчити. Каїн підняв ніж, і я вже подумав, що мені глина. Але різкий змах не був спрямований на мене. Він почав різати себе. Удар за ударом він завдавав собі ножових поранень.

— Ввв...ряя.тууй.. його...

Це був голос Павловича. Життя поверталося до нього. Але я навіть не глянув на нього.

Різко рвонувши до Каїна, я спробував вибити ніж, але той був сильний, мов бик, і не реагував на мої спроби врятувати його від самого себе.

Каїн продовжував бубніти собі під ніс, наче мантру:

— Я знаю, що ти зробив... Я знаю, що ти зробив...

Недовго думаючи, я схопив рюкзак і зарядив йому по голові. З першого разу не вийшло — довелося завдати ще двох розмашистих ударів. І лише на третій ця гора зрушила з місця. Ніж випав з його рук.

Павлович гукнув мене. Я швидко озирнувся й побачив, як у мене летить щось чорне. Це була чорна кофта, якою я накрив Павловича. На ній була кров і дірка в районі кишень.

— Нащо? — глянув я на нього питально.

— Зв'яжи його! Не стій стовпом! — викрикнув він.

Уперше я бачив його таким запальним. Але обличчя його все ж залишалося як камінь.

Стягнувши Каїну руки кофтою за спиною, а шнурки на його взутті зв'язавши намертво, я відштовхнув ногою ніж, що лежав на підлозі, наче змій, який напився крові помираючого звіра.

Голова моя вибухала, світ плив навколо. Я впав на сідниці, наче невидимий каратист завдав мені підсічки. Опустивши голову донизу, я глянув на свій живіт: кровотеча відновилася. Шви почали розходитися. Я підняв голову до стелі й почав сміятися — чи то від болю, чи то від безглуздості всього, що відбувалося навколо. Останнє, що я бачив перед тим, як провалитися в темряву — це рух лопатей вентилятора, який висів на стелі.