Кінцуґі

Коридори змінювалися один за одним, наче автівки на автостраді. Сходи, коридори й знову сходи. Я брів цим шляхом досить довго. Навколо стояла тиша, мов серед мертвого лісу. Зрештою я дістався пункту призначення. Попереду була холодна металева дверна панель із вигравіюваним написом «Газорегуляторний пункт», а нижче — «Стороннім вхід заборонено». Я спробував потягнути двері на себе, і вони піддалися.

Картина всередині говорила сама за себе. Посеред кімнати лежали люди у спеціальних робочих комбінезонах. На тканині виднілися їхні імена та посади: «Інженер...». Вони лежали бездиханно на підлозі зі зв'язаними за спиною руками й... перерізаними горлянками.

Я придушив у собі блювотний позив та бажання втекти й продовжував оглядати приміщення. У кінці кімнати стояв великий металевий блок, схожий на холодильник. На ньому палали великі червоні літери: «ПОМИЛКУ УСУНУТО. ВИТІК ГАЗУ В НАВКОЛИШНЄ СЕРЕДОВИЩЕ ПРИПИНЕНО».

«Що тут, бляха, відбувається?» Отже, витік газу все-таки був. Але хто його зупинив? І хто вбив цих бідолах? Схоже, вони дійсно були місцевими інженерами.

Я оглянув тіла — їх було троє: двоє чоловіків середнього віку й один дідуган. На їхніх тілах залишилися сліди побиття. Схоже, хтось заманив їх сюди, зв'язав і зарізав, як худобу на бойні. Питання лише в тому, хто це зробив. І той витік... Він справді існував, але зараз система працювала в нормальному режимі. Чи залишається загроза, що в повітрі досі є газ? Не знаю...

Раптом ззовні лунає тупіт ніг. Це звуки не ходи, а справжнього бігу! У кімнату влетів чоловік із металевою трубою в руках. Він виглядав як дикий звір, що жадає крові. Хоча все відбувалося надто стрімко, я встиг помітити: його обличчя мені знайоме.

— Засранцю, я вб'ю тебе! — прогарчав нападник.

Часу на роздуми не було. Я жбурнув у нього планшет Павловича й почав задкувати. Озброїтися було нічим, тож я вихопив із кишені той другий планшет, від якого досі не було користі, і спробував змінити тактику. Чоловік, наче берсерк, підлетів до мене за одну мить і широким ударом труби розсік повітря. Я припав до землі в останній момент — металевий прут зачепив лише волосся. Зробивши різкий, замашистий удар знизу, я вгатив йому планшетом у підборіддя, мов боксер, який закінчує поєдинок аперкотом.

Проте це лише дезорієнтувало його на коротку мить. Скориставшись шансом, я вискочив із кімнати, зачинив за собою двері й помчав щодуху в невідомому напрямку. Позаду чувся шум металевих дверей, що з гуркотом розчинилися, прокльони й тупіт ніг.

Переслідування тривало довго. Нападник не відставав, а наближався, як вантажівка до пішохода, що не врахував гальмівний шлях важкого авто.

Коли він уже підібрався на відстань витягнутої руки, я спіткнувся й упав. У цю мить нізвідки з'явився Каїн і накинувся на чоловіка з криком:

— Тікай, малий!

Вони зчепилися у двобої, мов голодні пси.

— Каїне...

Я підвівся й спробував бігти, але зупинився. «Що я роблю?»

Я розвернувся й помчав на виручку людині, яку ще нещодавно підозрював у усіх бідах свого життя, а зараз ішов битися з нею пліч-о-пліч.

Їхні тіла качалися по підлозі, мов перекотиполе. Нападник завдавав Каїну ударів ножем, але я вправно перехопив його руку. Ми намагалися вгамувати цього звіра, наче у вольєрі зоопарку.

— Тримай його, хлопче! Зараз я наваляю цьому покидьку! — викрикнув Каїн. По його тілу стікала кров із рваних ножових ран.

Я вчепився в руку ворога з ножем, наче лещата, притиснувши її вагою всього тіла.

Каїн завдавав удару за ударом, але незнайомцю було байдуже. Тоді Каїн вихопив лазерний скальпель, який дав Павлович, і встромив його нападнику в живіт. Світлове лезо увійшло в тіло. Сили почали покидати незнайомця, і він осів на підлогу.

Я вибив ніж із його пальців і остаточно притиснув чоловіка до землі. Каїн уперто бив його по обличчю, як борець, що здобув перевагу над супротивником. Цей звір ричав і брикався, як навіжений — здавалося, він ось-ось вирветься. Та потроху життя в ньому згасало, і Каїн зупинив шквал ударів.

Захекані й збуджені, ми повільно підвелися й витріщилися на поваленого ворога, не вірячи власним очам.

— Це було жорстко, — промовив Каїн.

— Так... Ти якраз вчасно.

— Ваша гонитва кораблем і мертвого б розбудила, малий.

— Дякую... — промовив я ніяково. — Чесно кажучи, я не довіряв тобі, Каїне.

— Це взаємно, — хмикнув він. — Та все ж ти й справді нам допоміг. Так, годі, потрібно вшиватися звідси.

— А що робити з ним? Що як він ще живий?

— Він смертельно поранений. Скальпель застряг у ньому, як кіл у серці вампіра. Тому не бери гріх на душу, малий — він уже труп.

— У нього знайоме обличчя, — мовив я. — Точно! Планшет, який я знайшов!

Каїн запитально глянув на мене.

— Каїне, де ти був, коли шукав медикаменти?

— Що за дурне питання? Шукав у медвідсіку. А потім, коли вже повертався, зустрів цього психа, і він дав мені цього ножа, — ми обидва поглянули на гостре лезо, яке переслідувало нас, наче чорна хмара. — А далі ти знаєш, що було.

— Ти повертався на місце, де ви мене знайшли, після того?

— Ні, те місце було в протилежному боці. А що, бляха, сталося? Кажи прямо!

— Коли я пішов на пошуки кімнати зі світлом, то повернувся туди, де ви мене знайшли. У приміщення зайшов хтось із налобним ліхтариком. Я заховався й не зміг розгледіти, хто це був. Після цього зник ніж... А ще я знайшов там планшет. На жаль, я його втратив, бо врізав ним цьому чоловікові в обличчя задля самозахисту.

— Хо-хо, цікаве застосування сучасних технологій. І в чому сенс цієї історії?

— У тому, що на екрані було фото вбитої жінки й цього чоловіка на тлі космічного корабля.

— О-о-о, — протягнув Каїн, ніби набираючи повітря перед тим, як надути кульку. — Так ось у чому річ... Але чому він так хотів тебе вбити?

— Я не знаю, Каїне. Я просто не пам'ятаю...

— Хммм... Тільки-но я почав тобі довіряти, як ти знову все перевернув з ніг на голову.

— Пробач, але це правда. У мене пам'ять відшибло!

— Що?! Хрін з тобою, малий. Ходімо до Павловича в каюту капітана. А там проаналізуємо, що сталося, і кожен розкаже, що бачив.

— Добре...

Далі ми йшли мовчки крізь коридори й тунелі корабля в надії, що скоро це все скінчиться. Але мене не полишало відчуття, що все тільки починається. Тіло залишилося позаду, та передчуття, ніби воно зараз підведеться й помчить за нами, не зникало. Так ми й ішли — двоє незнайомців, які врятували один одного, але досі нічого не знали ні про супутника, ні про самих себе.