Кінцуґі

Світло пробивалося крізь заплющені повіки. Голоси навколо лунали звідкись здалеку, за межами цього світу, і розібрати слова було так само важко, як прислухатися до музики в чужих навушниках.

Я перебував у місці, яке уособлювало собою саме слово «спокій». Здавалося, я шукав його все життя, адже там я почувався безпричинно щасливим.

Але голоси ставали дедалі чіткішими, а тіло почало трусити, ніби від переохолодження. Я розплющив очі. Світло боляче вдарило по сітківці, і переді мною постало обличчя з щетиною, колючою, як голки їжака. Від нього тхнуло алкоголем і повною зневагою до гігієни зубів.

Перше, що я почув: — Прокидайся, виродку! У нас немає часу грати в Білосніжку!

його гнівна репліка супроводжувалася безперервним струшуванням мого тіла, наче я був ганчір'яною іграшкою.

Перше слово, яке я зміг із себе вичавити, звучало як: — Агшрв...

Схоже, відповідь його не вразила, бо він продовжив мене тіпати.

Раптом пролунав ще один голос — спокійний і владний. Відчувалося, що надзвичайні ситуації для його власника не дивина. — Каїне, якщо ти й далі його труситимеш, то єдине, чого доб'єшся, — відновлення кровотечі. — Еее, та цей во, Павловичу... Я ж прискорюю процес одужання! Бачте, він уже опритомнів. Щоправда, вигляд має надто тупуватий, та й говорить відповідно. Може, він це... «сонячний»?

Чоловік, якого назвали Павловичем, поклав руку на плече Каїну (якого я подумки вже охрестив Їжаком). Їжак тут же вгамував своє бажання вибити з мене сонливість.

Я спробував перевести подих й роздивитися довкола. Кімната була темною, її освітлював хіба що налобний ліхтарик Їжака. У повітрі стояв стійкий запах спирту, марлі та крові.

Мою розвідку перервав той самий флегматичний голос: — Я розумію, що у вас багато питань, і в нас їх не менше. Але найголовніше, що вам потрібно знати: вашому життю наразі нічого не загрожує...

Їжак пирхнув і саркастично додав: — Ха! Крім масових жертв на космічному кораблі, який втратив контроль і несеться в невідомість. А так усе прекрасно, хоч вечірку влаштовуй...

Павлович подивився на нього як на дитину, що бовкнула дурницю, і спокійно продовжив: — Ви були поранені в черевну порожнину. Проте внутрішні органи не пошкоджені й магістральні судини не зачеплені, тож ви народилися в сорочці. Але стан ваш критичний: ми не маємо достатньо ліків, щоб надати повноцінну допомогу, та й, правду кажучи, бракує часу. Все ж я дістав із власних запасів сильний знеболювальний інжектор і люб'язно вколов його вам. Можливо, він ще не подіяв повністю, але невдовзі ви почуватиметеся так, ніби з животом усе гаразд.

Я спробував поглянути на свій живіт. Він був зашитий якимось нитками й скріплений скобами. Скобами?!

— Ви точно лікар? — вичавив я з себе після побаченого.

Павлович глянув на мене, як господар на пса, який хибно сприйняв рух до вхідних дверей і сподівається йти гуляти.

— Я й не казав, що я лікар, — мовив він своїм спокійним тембром. — Я вчитель біології. Звати мене Сергій Павлович.

Він відрекомендувався так природно, ніби я був учнем на його уроці. Я спробував оцінити ситуацію...

— Хто ви й що робили в кімнаті живлення? — перебив мої думки вчитель біології. — Я?

Чорт, а хто я?

Справи кепські, часу на роздуми немає. Я не пам'ятаю, хто я й що тут роблю. Мав ножове поранення в живіт і щось робив у кімнаті живлення космічного корабля... Космічного, бляха, корабля?! Це що, жарт?

— Чого замовк, сонячний? — агресивно вигукнув Їжак. — Здається мені, Павловичу, це він знеструмив корабель.

— І сам себе штрихнув ножем, ти хочеш сказати?

— Еее... Ну, може, щось не поділив зі своїм спільником!

— Можливо. А можливо, він намагався завадити зловмиснику й потрапив під гарячу руку.

Павлович оглянув мене з голови до ніг, ніби оцінюючи, чи вартий я його зусиль, і мовив: — То хто ви?

Сказати правду? Але яку, якщо я справді нічого не пам'ятаю?

— Емм... Я не пам'ятаю.

— Можу допомогти згадати! — вишкірився Їжак і різко подався в мій бік.

Він притиснув кісточки пальців до дилетантськи зашитої рани й втиснув їх із усією силою, на яку був здатен.

В очах замиготіли вогні, наче від феєрверку. Різкий біль накрив мене, мов ковдра в холодну ніч, тільки замість тепла й комфорту це був гострий, бляха біль.

— Аргх! Я не знаю, що там сталося! — викрикнув я. Схоже, інжектор Павловича ще й не думав діяти.

Павлович стояв непорушно, як Стоунгендж, — безпристрасно й суворо, що повністю суперечило моєму першому враженню про нього.

— А що ти скажеш про труп із перерізаним горлом, який ми знайшли біля тебе? І про пошкоджені кабелі живлення, які явно не миші погризли? — гнівно проричав Їжак, продовжуючи тиснути на рану. З-під ниток і скоб знову проступила кров.

Нічого кращого я вигадати не зміг, а терпіти цей біль далі було несила, не кажучи вже про те, щоб дати відсіч.

— Там був третій! — крикнув я.

Натиск послабшав, але руку Їжак не прибрав — просто тиснув уже без попереднього ентузіазму.

— Ти нас за дурнів маєш?

Павлович відвів руку Їжака й знову повернувся до ролі «доброго дідуся». Голосом педіатра, який запитує в дитини дозволу на процедуру, він уточнив:

— Хто ще був у кімнаті? — Очі Павловича спалахнули, як у пса, що натрапив на слід.

Мій мозок запрацював, мов двигун вантажівки, яка тягне важкий причіп під гору.

— Я не встиг його розгледіти... Коли зайшов у кімнату, побачив лише тіло на підлозі, а наступної миті отримав удар у живіт.

Натиск знову посилився.

— Хрінь собача! Чому він хотів тебе вбити і що ти взагалі робив у тій кімнаті? Та й, дідька лисого, хто ти такий?!

Питання сипалися як град, часу обмірковувати кожне не було. Ще й цей засранець тиснув на живіт, як на кнопку автомата з кавою, який проковтнув монети й не видає склянку.

— Я учень інженера... аргх! — скрикнув я від болю. — На стажуванні! Почув крики з кімнати живлення, а коли увійшов... ну, отримав удар ножем замість уроку.

Павлович підійшов до мене, наче був стурбований, на обличчі з'явилася паніка, але він тихо промовив мені на вухо:

— Я знаю всіх інженерів на цьому борту. У кого ви стажувалися? І де ваша форма?

Справа кепська, здається, я схибив. Старий загнав мене в кут одним питанням.

— Емм... Я його ще не бачив. Саме йшов знайомитися.

— Тобто ви не помітили хаосу, що відбувався на кораблі? І як узагалі могли потрапити в стажисти без контакту з наставником?

— Я спав від самого моменту відльоту. Я не числюся офіційно: мені пообіцяли, що можу набратися досвіду в цьому рейсі.

— Дві доби ви просто спали?

— У житті так добре не спав.

— Хто обіцяв?

— Я не знаю його особисто. Мені зателефонували з невідомого номера — відгукнулися на резюме, яке я залишав на сайті пошуку роботи. Сказали, що зайві руки їм не завадять. Ви ж знаєте, як важко влаштуватися кудись без досвіду.

— Добре, — мовив Павлович таким тоном, що зрозуміти, добре це чи бляха ніяк не добре, було неможливо.

— Пиздить, — резюмовав Їжак.

— Можливо. Але якщо ні, то інженер нам зараз не завадить.

— Та ти глянь на нього! Я б йому кавоварку не довірив, не те що відновлення живлення космічного корабля! Тим паче досвіду в нього нуль, — сказав Їжак так, ніби мене й не було в кімнаті.

Він починав мене дратувати, як ярлик на футболці ззаду: його не бачиш (бо цей покидьок постійно засліплював мене своїм ліхтарем), але шкіру він подразнює все дужче й дужче.

Павлович уперше проявив емоції й стримано, але гнівно випалив:

— Через 24 години на кораблі закінчиться кисень, не кажучи вже про те, що ми несемося в невідомому напрямку через неможливість зупинити судно! Тому, навіть якщо він бреше, я готовий ризикнути. З-поміж твоєї версії про те, що він сам себе штрикнув ножем, і його історії, я схиляюся до останньої. Вона принаймні дає нам бодай якусь надію. І не забуваймо: на кораблі, ймовірно, є вбивця, мотиви якого нам невідомі, але загроза цілком реальна.

Він замовк і важко задихав, як пес після тривалого забігу.

А мені стало трохи ніяково: тепер на мене поклали сподівання щодо порятунку космічного корабля, а я навіть не пам'ятаю, хто я такий. Але халепа... Судячи з того, що я прокинувся з ножем у животі поруч із трупом, у смерті якого звинувачують мене, брак кисню — це далеко не єдина моя проблема. Схоже, я вляпався в лайно поверх лайна.