Кінцуґі

— Як тебе звуть? — запитав Павлович.

«Якби ж я пам'ятав», — хотів сказати я. Та розуміючи, що ця відповідь породить більше дратувальних питань, сказав перше, що спало на думку:

— Еее, Сергій... — промовив я не дуже впевнено.

— О! То ми тезки! — посміхнувся Павлович якось саркастично, так, наче я сказав якусь дурницю на уроці біології.

«І як це, бляха, розуміти?» — подумав я.

— Та хоч Авраам Лінкольн! Нам із цієї інформації яка користь?! — гнівно викрикнув Каїн.

Павлович, не звертаючи на нього уваги, продовжив:

— Значить так, тезко, оскільки ти перебував у сонному марафоні дві доби, я розповім тобі коротко про стан справ.

«Нарешті щось проясниться, — подумав я. — Головне — не забути "своє" ім'я».

— Протягом двох днів на «Аматерасу» коїлися дивні речі: у своїх каютах почали помирати люди. У першій половині дня, коли корабель знаходився вже у відкритому космосі, все було напрочуд спокійно. Та варто було прийти ночі, як сон покинув усіх членів екіпажу. Я сидів із Каїном у своїй каюті і грав у голографічні шахи. Як зненацька залунав звук сирени по всьому кораблю, і через динаміки в кімнаті роздався голос капітана:

«УСІМ ЗБЕРІГАТИ СПОКІЙ, ЗАЛИШАЙТЕСЯ У СВОЇХ КАЮТАХ! Я КАПІТАН КОРАБЛЯ "АМАТЕРАСУ". ПОВТОРЮЮ: ЗАЛИШАЙТЕСЯ У СВОЇХ КАЮТАХ! НА КОРАБЛІ СТАЛАСЯ ПОЛОМКА ГАЗОВОГО БЛОКУ. НЕ КОРИСТУЙТЕСЯ ПРИЛАДАМИ, ЩО МІСТЯТЬ У СОБІ ВІДКРИТЕ ПОЛУМ'Я, А ПРИ ЗАПАМОРОЧЕННІ ЧИ ГОЛОВНИХ БОЛЯХ ОДЯГНІТЬ КИСНЕВІ МАСКИ, ЩО ЗНАХОДЯТЬСЯ У ВАС У КАЮТАХ НАД ЛІЖКОМ. НАШІ ІНЖЕНЕРИ ВЖЕ НАМАГАЮТЬСЯ ПОЛАГОДИТИ ЦЮ НЕСПРАВНІСТЬ. ПЕРЕПРОШУЄМО ЗА НЕЗРУЧНОСТІ!»

— Повідомлення лунало близько пів години і повторювалося знову й знову під звуки сирени.

Я спробував згадати ці події, але марно. Павлович продовжував:

— Оскільки мій старий друг Каїн — курець, перше, що він зробив — це закурив цигарку. На наше щастя, нічого не трапилося.

Каїн доповнив:

— Якщо вже помирати від витоку газу, то маленька цигарка не нашкодила б.

— Так, всього-на-всього ми могли б згоріти заживо. А так — нічого страшного, — спокійно промовив Павлович.

Каїн пирхнув, дістав запальничку з цигаркою й закурив. Тепер він був схожий на якогось монстра: ліхтарик приховував верхню частину обличчя, а червоний вогник сяяв навколо колючого рота, що випускав пару з пащі, наче дракон.

— Так як сон як рукою зняло, — продовжував Павлович свою розповідь, — ми не могли заснути довгий час. І близько опівночі почули, як щось біжить у бік нашої кімнати. Роздався стукіт у наші двері.

Бах-бах-бах!

Кожен удар був усе слабшим і слабшим, а останній звук був такий, наче щось упало. Ми зачекали хвилину і перетворилися на суцільний слух, але стукіт не повторювався.

— Хто там? Якщо це якийсь жарт, то він буде останнім у вашому житті! — гнівно промовив Каїн.

Але відповіді не було. Оскільки в кімнаті не було вічка, нам довелося відчинити двері. На підлозі валялося тіло старої жінки: її горло було розпухлим, а очі — вирячені, як у жаби, та залиті кров'ю.

— Що з нею, в біса, таке? — запитав Каїн.

— Здається, вона мертва.

— Та ви що! Ну тоді більше питань немає.

— Я перевірив пульс жінки на яремній вені — він був відсутній. Дихання також. Ми занесли її тіло в кімнату та оглянули. Шия роздерта, нігті в крові — здається, вона почала задихатися і вибігла в коридор у пошуках допомоги. Та ненадовго її вистачило.

— Чи таке буває від викиду газу? — запитав Каїн.

— Ні, її ротова порожнина цілком здорова, опіки відсутні, шкірні покриви не пошкоджені. А отже, це не отруєння газом. Це радше схоже на алергічне отруєння. Ми обдивилися з Каїном її речі й виявили ключ від кімнати 303. Це була кімната недалеко в західному крилі корабля, де ми жили — орієнтовно через дві кімнати, оскільки ми були в 300-й. Недовго думаючи, ми вирішили ризикнути і піти розвідати, що там трапилося.

У коридорі було пусто й тихо, наче на цвинтарі посеред ночі. Кімната 303 була відчинена навстіж — наче паща кита, яка чекає планктон, що запливе йому до рота. Увійшовши всередину, ми побачили тіло старого чоловіка. Його тулуб був наче швейцарський сир — увесь у дірах. Біля нього лежав столовий ніж, яким зазвичай розмащували масло на хліб. Ніж був укритий кров'ю.

Я відчув, як мене вкриває холодним потом і скручує шлунок. Ми поспіхом залишили приміщення й побігли до своєї кімнати. Замкнулися і поряд із трупом жінки з розпухлим горлом почали аналізувати, що тут відбувається. Було очевидно, що поломка газового блоку — це не єдина проблема, що нам загрожує.

Зібравшись із думками, ми вирішили покликати на допомогу сусідів із кімнат поруч і почали хаотично стукати в усі двері. Але відповіді не було. Корабель наче заснув. Голова почала боліти, як після похмілля. «Наслідки чадного газу?» — подумав тоді я. Але часу на скиглиння не було.

Ми вирішили навідати капітана «Аматерасу», але шлях до нього був неблизьким — потрібно було дійти до північної частини корабля. Мій старий друг Каїн озброївся тим, що було під рукою: виламав ніжку стільця, і вийшла імпровізована дубина. Я ж у свою чергу взяв дорожню аптечку, яку беру із собою куди б не їхав, і рюкзак з усіма документами. Так ми й вирушили у нашу вилазку через корабель, який ще пару годин тому кипів життям, а зараз почав нагадувати вечірку, що скінчилася, де ніхто вже не міг стояти на ногах.

Я перервав розповідь Павловича через раптовий напад болю.

— Аргх!..

Біль був такий нестерпний, що я не розумів, як не помічав його увесь цей час.

— Схоже, вам потрібен засіб посильніший, друже. Тримайтеся! — промовив Павлович і дістав зі своєї сумки річ, що нагадувала маркер.

Я спробував піднятися, але нічого з того не вийшло. Павлович схопив мене за плече і проштрихнув його «маркером», після чого попросив Каїна дістати якусь ампулу зі шприцом. Спритними рухами він відкрив ампулу й наповнив шприц її вмістом. Вістря голки встромилося мені у вену, наче куля. Рідина в шприці, мов у пісочному годиннику, стікала в моє тіло й наповнювала вени. Світ поплив перед очима, і темна кімната перетворилася на суцільну темряву, наче безмісячна ніч.