Кінцуґі

Чоловік у темному худі дивився з дзеркала в туалетній кімнаті. Його обличчя було важко розгледіти через погане освітлення й натягнутий каптур.

— Ти зможеш... нічого важкого. Головне — не дрижи, ти ж чекав цього все своє жалюгідне життя. І тепер ще маєш зухвалість роздумувати? Зберися, покидьку!

Удар по склу — і по руці стікали цівки крові, а уламки дзеркала спадали в раковину, наче опале листя з дерева...

Картинка розплилася, події, як у калейдоскопі, змінювали одна одну без логіки й чіткості.

...І наче виринаючи з дна річки на поверхню, я прокинувся. Знову. Легені наповнилися киснем. На обличчі була маска... Маска?! Та сама, після якої з ними обома почали відбуватися ці дивні речі?

Я спробував її зняти, але Павлович зупинив мене:

— Заспокойся. Це не та маска. Каїн знайшов її у медичному відсіку, як і інші ліки та медичне приладдя.

Я озирнувся довкола. Я лежав на ліжку, під'єднаний до якогось апарата, герметична подушечка якого піднімалася в такт моєму диханню. До моїх вен було під'єднано дві трубки: через одну сочилася жовтувата речовина, а через другу — щось червоне.

— Не бійтеся, Сергію. Це кров із плазмою. Ви втратили дуже багато крові. І на ваше нещастя, більшість ліків розбили об голову Каїна.

Я поглянув ліворуч і побачив, що на матраці посеред кімнати лежить Каїн. Його рани були перев'язані, а ножові порізи — припечені, наче якимось лазером. Він був непритомний.

— Вашу рану я також припік лазерною ручкою. Метод, звісно, варварський для нашого часу, але після скоб із ниткою ви отримали першокласну допомогу. Та шрам на згадку вам залишиться.

Я оглянув свій живіт. На ньому вимальовувався вертикальний рубець довжиною приблизно п'ять сантиметрів.

«І це вчитель біології? Схоже, не один я тут баки заливаю».

Знявши маску, я спробував вдихнути на повні груди — повітря здалося солодким, наче ковток води вранці. Біль зник.

— Моє тіло більше не болить!

— Ще б пак, я дав вам кінську дозу знеболювального з інжектора. Його зазвичай використовують військові під час поранень, коли потрібно продовжувати виконання завдання попри серйозні травми.

— Ви військовий? — запитав я напряму.

— Я біолог, як вам і казав. Це просто пам'ятка від старого друга, яку я беру із собою в подорож.

— Ага, а знання з медицини ви отримали на онлайн-курсах?

Він поглянув на мене спокійним, флегматичним поглядом і відповів таким самим рівним голосом:

— Колись я навчався в медичному й мав трохи практики на своєму шляху. Але вирішив стати вчителем біології... Знеболювального вам вистачить на дванадцять годин точно. Хоча загалом його дія триває близько двадцяти годин.

— Не зрозумів?

— Ви проспали вісім годин.

— Що?! — вигукнув я. — Але як? Чому ви ще не задихнулися?

— У мене є спеціальні інгалятори з киснем, що покращують його надходження до крові. І час від часу я користувався апаратом штучного дихання, який був на вас. Ну й під'єднував його до Каїна, звісно. До речі, у мене був ще один балончик із киснем при собі, але ви з Каїном не звикли довго думати... Ну, принаймні тепер ми знаємо, чому люди почали помирати на кораблі.

— У мене стільки питань...

— У мене також, — промовив він холодним тоном, — але потім. Потрібно відновити подачу кисню на кораблі. Я ще не впевнений чим, але маски отруєні. Одна маска викликала в мене анафілактичну реакцію, а друга — параноу в Каїна, після чого він почал завдавати собі шкоди... Пазл потроху складається. Але це змушує зробити сумний висновок: на кораблі, скоріш за все, мало хто зумів вижити. Якщо не від вдихання отруйних речовин із маски, то від нестачі кисню точно.

Я був приголомшений. Хто, в біса, додумався отруїти маски з подачею кисню й перекрити заодно систему життєзабезпечення на кораблі?!

У цей момент Каїн прокинувся. Він виглядав наче вампір, якого розбудили серед білого дня: волосся розтріпане, чорні провалля під очима й блідість, як у мерця.

Перші його слова після безлічі ножових поранень були:

— Де мої цигарки?

— Не поспішайте, мій друже, — зупинив його пошуки по кишенях Павлович. — Я, звісно, тільки припускаю, але мені здається, що курити зараз — погана ідея.

— І чому це? — із втомою, але з притаманною йому нетерплячістю й різкістю запитав той.

— Тому що є ймовірність, що ми всі отруюємося чадним газом, і ніякого перекриття кисню не було.

— З чого б такий здогад і як нам, у біса, це перевірити?

— Можете запалити вогник запальнички, але я б не радив вам цього робити. А здогадуюся я тому, що кисень на кораблі ще не зник, але ознаки гіпоксії почали наростати задовго до його вичерпання.

— Але, — втрутився я у розмову, — чому газ не спалахнув, коли я користувався запальничкою?

— Імовірно, його концентрація в повітрі ще не була такою високою, або його випустили не одразу після сирени.

— Так багато питань і так мало відповідей, — промовив Каїн і зиркнув на мене. — Правильно кажу, сонячний?

Я глянув на нього. Лежачи кожен на своєму спальному місці, ми схрестили погляди, наче дуелянти.

— Що ти маєш на увазі?

— Це ти мені скажи!

Я вирішив діяти на випередження:

— Звідки в тебе ніж?

— Дав твій старий товариш.

«Срака. Про кого йде мова і чи не бреше він мені часом?» Я ж бачив постать усередині кімнати, коли той чоловік зайшов із налобним ліхтариком. А чи був це він? Але ніж у його рюкзаку — вагомий доказ: він його взяв...

— Він сказав мені, — перервав мої роздуми Каїн, — якщо я побачу хлопця з діркою в животі й у чорній кофті з каптуром, то щоб повернув йому цей ніж туди, де йому й місце. У його нутрощі.

Мене пересмикнуло. Пам'ять не поверталася, але я мусив щось сказати на свій захист:

— Тобто ти бачив мого нападника й відпустив його?

— Я був завантажений медичним оснащенням, а він виглядав як голодний вовк, що вистежує здобич. І, чесно кажучи, я не довіряю тобі, малий.

Павлович втрутився в розмову:

— Малий казав нам правду. Він повернув нам світло, врятував моє й твоє життя і ризикував померти від відновлення кровотечі. А ти кажеш, що він не той, за кого себе видає?

Каїн замовк, втупившись у підлогу.

А Павлович продовжив:

— Дякую тобі, Сергію. Якби не ти, ми були б уже мертві.

— Я взагалі-то теж уніс свій вклад, — втрутився Каїн. — Якби не медикаменти й кисень, які я приніс, користі від його зусиль було б як з козла молока.

— Звісно, те саме можу сказати й про себе, — втомлено посміхнувся біолог. — Але ми тут не змагаємося, хто більше доклав зусиль для нашого порятунку. Ми повинні сфокусувати увагу на виживанні. Гадаю, ви з цим згодні, панове?

Ми з Каїном переглянулися й подумки уклали тимчасове перемир'я.

— Що ж, шановні, оскільки я стабілізував ваш стан, а сильнодіючий знеболювальний інжектор тимчасово заблокував рецептори болю у ваших тілах, ви будете здатні виконати поставлені перед нами завдання. Як я бачу, у нас дві основні задачі. Перша — перевірити, чи немає витоку газу на кораблі, та поновити подачу кисню. А друга — навідатися до капітана. Я спробую стабілізувати його стан, і, можливо, нам вдасться повернути контроль над кораблем.

— Ви гадаєте, що капітан ще живий? — запитав я.

— Це малоймовірно, якщо є викид газу. Але ми повинні перевірити таку можливість. Якщо ж він не вижив... будемо думати про евакуацію. Але перед цим потрібно впіймати вбивцю.

— Що?! — в один голос вигукнули ми з Каїном.

— Навіщо нам це? Якщо це справа рук того психа, я не бажаю з ним перетинатися! Та й ви б його бачили: це були очі людини, яка жадає крові! — скоромовкою проговорив Каїн.

— Навіть якщо так, ця людина може знати спосіб втечі з корабля, оскільки вона дуже хитро все спланувала.

Я вже втомився від усіх цих подій: втрата пам'яті, убивця, якого, можливо, вигадав Каїн, щоб відвести від себе підозри... А якщо той справді існує, то як бути з його бажанням мене добити?

— Фу-у-х... — зітхнув я. — То який план, «капітане»?

Павлович подивився на мене, як на слухняне цуценя, і сказав:

— Ми розділимося, щоб швидко розв'язати проблеми, які загрожують нашому життю. Сергію, ти підеш у газовий блок і перевіриш, чи не пошкоджена система газопостачання. Каїн піде перевіряти систему подачі кисню. А я, як і казав, навідаюся до капітана, якщо ще не пізно.

— А що робити, якщо зустрінемо того кровожерливого пса? — подав голос Каїн.

— Один ніж віддай Сергію. Не знаю, що там сталося, але його ціль — саме він. А тебе він не чіпав, тому маю надію, що він не нашкодить нам. Але про всяк випадок візьмемо лазерні скальпелі.

— Чудово ви піднімаєте бойовий дух... — хмикнув Каїн.

— Гайда до роботи, хлопці, час працює проти нас, — сказав Павлович і видав нам балончики з киснем. — Коли відчуєте ознаки на кшталт запаморочення, головного болю чи утрудненого дихання — без вагань використайте їх.

— Емм... А як знайти потрібні нам кімнати? — запитав я.

— Точно, перепрошую. У кожного члена екіпажу є планшет, на якому завантажена карта корабля. У вас його не було при собі, коли ми вас знайшли. Я дам вам свій.

Я згадав про планшет у кишені, який знайшов на місці злочину, але вирішив мовчати. Я не знав, чи можу довіряти Каїну, адже той міг бути в тій кімнаті й просто вигадати всю історію. Узагалі варто триматися від нього подалі — його мотиви мені невідомі...

— Тримайте, — Павлович простягнув мені свій планшет. — Пароль — чотири сімки. У розділі карт ви побачите своє місцезнаходження та назви приміщень навколо.

Я взяв пристрій і ввів пароль. На головному екрані замиготіло зображення якоїсь міфічної істоти з щупальцями восьминога на обличчі. Воно стояло в повний зріст з тілом людини й відкритою пащею, а всередині рота виблискували гострі, як леза, зуби, що спіраллю йшли аж до горла. У центрі цієї темряви, оточений зубами, розміщувався додаток із назвою «Карти».

Я відкрив його.

— Ну й смак у вас...

— Люблю жахи, — якось невправно посміхнувся Павлович.

— Правду кажуть: у тихому болоті чорти водяться, — вставив шпильку Каїн.

На екрані спалахнуло 3D-зображення карти. Чорт, корабель виявився не таким уже й маленьким! Його розміри можна було порівняти зі схрещеними торговим центром та хмарочосом.

На карті спалахнула зелена крапка з моїм розташуванням: 2-й поверх, каюта 297.

— Натисніть на значок лупи й введіть «Кімната газопостачання».

Я зробив, як він казав, і мій маршрут проклався сотнею маленьких крапок до самого місця призначення. Каїн зробив те саме зі своїм завданням на своєму планшеті.

— Ви знайдете дорогу до капітана? — запитав я.

— Звісно, адже я там уже був. Усе, не гаймо часу. Місце зустрічі — каюта капітана. Щасти вам, шановні!

Каїн вирушив першим, наче пролунав сигнал на старті забігу.

Павлович стиснув моє плече й глянув на мене так, ніби не мав сумнівів, що я впораюся.

Я залишився один у кімнаті.

«Що я тут роблю? Куди йду?.. Я нічого не розумію. Як же я, бляха, втомився... Наче я зможу полагодити витік газу, якщо він і справді є... Хто той загадковий псих? І чи не караулить Каїн мене десь за рогом, чекаючи, поки я залишу каюту?.. Я мушу рухатися далі, навіть якщо нічого не розумію. Я хочу жити й повернути свої спогади».

Переступивши поріг кімнати, я вирвався з лещат сумнівів і рушив за крапками на планшеті. Корабель був тихим і холодним — на відміну від голосу в моїй голові, який намагався повернути спогади, але безнадійно наштовхувався на невидиму стіну.