Кінцуґі

Я прокинувся, на жаль...

Біль ущух, але краще мені від того не стало. Моє тіло палало, наче яєчня на розпеченій пательні.

— Вітаю в світі живих, якщо це місце можна так назвати, — якось натягнуто-весело промовив Павлович.

Я спробував піднятися, і цього разу мені вдалося сісти. Це вже успіх.

Обвів поглядом темну кімнату й помітив, що почав звикати до темряви.

— Де Їж... Каїн?

— Він пішов у медичний відсік на пошуки антибіотиків та жарознижувальних препаратів. А також ліків для зниження тиску. У мене гіпертонія, і нестача кисню не робить мене здоровішим. Брехати не буду, справи ваші кепські.

Я поглянув на свій живіт. Краї рани були яскраво-червоними, і на них навіть боляче було дивитися.

— У вас лихоманка. Але часу обмаль, ви проспали приблизно сім годин.

— Сім годин?! — скрикнув я.

— Так... Гадаю, двадцять чотири години — це дуже оптимістичне припущення щодо кисню. Я вже відчуваю ознаки гіпоксії. Дихати стає все важче. Серце калатає, наче після пробіжки. Не кожен організм протримається до повного закінчення кисню...

Я спробував згадати все, що розповідав цей чоловік, аби не сказати зайвого, але згадав, що й так наговорив багато дурниць... Підсумуємо: корабель «Аматерасу» залишив Землю й вийшов у відкритий космос два дні тому. Коли настала ніч, пролунала сирена, що повідомляла про витік газу, а люди почали помирати у своїх каютах від удушення чи колотих ран. Але я прокинувся з ножем у животі в кімнаті живлення, і поряд було ще одне тіло...

Мої роздуми перервав Павлович, коли я перевів на нього погляд. У темряві я міг роздивитися тільки його очі... Ці очі дивилися на мене так, наче щось зважували. У них читався інтерес і щось лисяче...

— Потрібно вирушати, Сергію. Я не зможу піти з вами, я дочекаюся Каїна. Оскільки ви інженер, я розповім, де знаходиться кімната резервного живлення, і ви зможете його відновити.

«Бляха, знову ці ігри», — подумав я.

— А чому не знайти інженерів, які працюють на кораблі, щоб вони усунули пошкодження?

— Тому що вони всі мертві... Я не закінчив історію, але вже немає на це ні сил, ні часу. Ви наша остання надія, Сергію. Можливо, на кораблі є ще вцілілі, і ви зможете їх урятувати.

— Для цього є капітан корабля. Він мусить мати план на випадок екстрених ситуацій.

— Капітан лежить у своїй каюті без свідомості, його поранено в голову. Схоже, у нього була сутичка зі зловмисником. Стан його тяжкий, і він перебуває в стані сплутаної свідомості. Час від часу він прокидався, та лиш для того, щоб знову провалитися у сон. Я надав йому першу допомогу, але цього недостатньо, аби він прийшов до тями.

«Довбаний сюр», — подумав я. І що мені робити? Сказати правду, що я нічого не пам'ятаю? Та що це дасть? Потрібно вибиратися звідси. До біса порятунок цього космічного гробу.

— Тут повинні бути евакуаційні капсули? — випалив я, наче це було щось, що могло змінити весь хід подій.

— Є, але без живлення ми не зможемо їх відчинити, а пароль знає тільки капітан. А він дещо не в настрої говорити.

Мене охопила апатія. Ситуація безвихідна. Я не те що не інженер, я навіть не знаю, хто я...

— Де та кімната, де ви мене знайшли?

— Ви не зможете там нічого зробити, техніка там пошкоджена.

— У мене свої методи роботи...

Якщо я не можу полагодити цей сраний корабель, значить, я сфокусуюся на тому, хто я є. Почнемо з самого початку — можливо, це допоможе мені згадати, хто я і що там робив.

Павлович якось хижо посміхнувся мені й промовив:

— Хмм... Добре. Ми зараз на другому поверсі. Вам потрібно спуститися на нульовий, а там вже зорієнтуєтеся за звуком сирени.

Я підвівся з ліжка, яке було радше камнем для торнур, і відчув слабкість у ногах. Спробував зробити крок — вийшло невпевнено, наче я крокував під водою. Ноги мов вата, координація порушена. Але я мав рішучість підняти себе з цього дна.

— Ви ще заслабкі, — сказав він так, наче йому бракувало кисню. — Візьміть мій скальпель і... оцю запальничку, її забув Каїн.

Павлович запалив запальничку, і його огорнув ореол слабкого світла. Обличчя його було сухим, наче пергамент старого паперу. Темні очі, глибоко посаджені — так, ніби все життя він провів за книжками. Його волосся було сивим, мов сніг, і прилипло до мокрої шкіри, наче в нього також була лихоманка. Важко дихаючи, він простягнув мені запальничку та скальпель.

Я узяв їх і попрямував до вхідних дверей. Коли я вже підійшов до них, він гукнув мене:

— Удачі вам! Бережіться...

Я мовчки вийшов і зачинив за собою двері.

Коридор був темним і мертвено тихим. «Певно, мертвим він був не тільки в плані звуків», — подумав я.

Запаливши запальничку, я рушив на пошуки місця, де все почалося для мене.

Шкандибаючи темними коридорам, я весь стікав потом. Біль не зник повністю, але ставало легше його переносити, перебуваючи в русі. Я спробував відчинити кімнати в коридорі й оцінити правдивість слів Павловича. Усі двері, що траплялися на моєму шляху, були зачинені зсередини. Але одна виявилася відчиненою. Всередині неї, на столі обличчям униз, лежало тіло з розбитою головою. Крім цього молодого чоловіка, в кімнаті нікого не було. Слідів боротьби не виявлено. Оскільки в кімнаті панувала темрява, а світло давала лише запальничка, я вирішив не затримуватися й не витрачати пальне. Що за звір це вчинив? Мене почало нудити від побаченого, і я поспіхом залишив приміщення. Виблювавши весь вміст шлунка (ціле нічого), я перевів подих. У вухах стукотіло биття мого серця, тіло вкрилося холодним потом і сиротами. Емоції вирували в мені, наче чайник, що закипів на вогні.

Не знаю, що тут відбувається, але пошук уцілілих, як і пошук відповідей про те, що із цими нещасними сталося, не увінчався успіхом.

Я побрів далі коридором і наштовхнувся на сходи. Повільно спускаючись у цілковитій темряві, ледве освітленій запальничкою, я дістався нульового поверху.

Там я почув звуки сирени й зрозумів, що на правильному шляху. Дійшовши до епіцентру звуку, я побачив відчинені металеві двері. Зупинившись перед ними, я зібрався з думками й зайшов усередину.

Кімната була невелика, заставлена металевим приладдям і різними трубками; на стелі висіла сирена, що продовжувала крутитися, наче білка в колесі, фарбуючи все навколо в червоний колір.

А на підлозі біля калюжі крові лежало тіло... Це була молода жінка, одягнена в обтислі джинси та сорочку, яка колись, імовірно, була білою. А зараз була просто залита кров'ю...

У неї було перерізане горло, на обличчі застигла гримаса... злості чи то пак ненависті. Її обличчя видалося мені знайомим, я спробував згадати щось із того, що кружляло в мене в голові. Але спогади були наче цукрова вата у воді: тільки-но я занурювався у свою підсвідомість, як вони зникали... Я спробував оглянути її речі. В одязі нічого не було, крім планшета, захищеного паролем... Я поглянув на екран планшета й побачив там молодого чоловіка, якого вона обіймала однією рукою, а іншою робила селфі на тлі космічного корабля. Її обличчя світилося від щастя. А обличчя чоловіка, що стояв біля неї, було якесь похмуре й знервоване...

Я почув звук кроків із коридору. Чорт! Це ще, в біса, хто? Павлович чи Каїн? А можливо, це той хворий покидьок, що проштрикнув мене?..

Часу на роздуми не було. Заховавши планшет у штани й приготувавши скальпель, я спробував заховатися. Але місце для схованки було відсутнє. Тому я просто причаївся в кутку кімнати з боку дверей за якимось ящиком, що нагадував пральну машину.

У кімнату зайшов чоловік. У нього був налобний ліхтарик. Він зупинився перед дверима й почав розглядати кімнату. Я швидко заховався за своє укриття й затамував подих. Чоловік покрокував до центру кімнати, щось підняв і затримався, стоячи на місці. Здавалося, минула ціла вічність. Він видав звук чи то схлипування, чи то пак рику. Мене аж пересмикнуло від несподіванки. Після цього він попрямував до виходу. Я притисся до укриття й не висовував голови, щоб не видати свою присутність. Кроки стихали, а серце в грудях калатало в шаленому ритмі.

Це був Каїн? Небагато людей я зустрів на кораблі, тим паче з налобним ліхтариком.

Що він тут робив і що взяв? Я вийшов з укриття й почав шукати підказки. Дістав планшет і спробував увімкнути ліхтарик, та без введення пароля він був німий до моїх дій. Екран показував сорок чотири відсотки заряду й не давав достатньо світла. Тому довелося повернутися до запальнички. Оглянувши ще раз кімнату, я зрозумів, що тут не вистачає ножа, який був у моєму тілі. Що це могло б означати? Злочинець повернувся на місце злочину й вирішив забрати докази своїх злодіянь?

Оглянувши ще раз тіло дівчини, я не помітив нічого вартого уваги. Тільки ще один кишеньковий ніж розміром із виделку — рукоятка його була чорною, як безмісячна ніч, а лезо було в крові. Було два ножі? Напружуючи мізки, я спробував уявити, що тут сталося. Обличчя дівчини видалося мені знайомим — можливо, я її знав. Горло дівчини було перерізане, і біля неї лежав кишеньковий ніж із кров'ю на лезі. У кімнаті були пошкоджені дроти електроенергії та зламані щитки. Хмм... Цим ножем навряд чи можна було б завдати стільки шкоди цьому майну. Певно, їх пошкодили ножем, який проштрикнув мене. Так яка моя роль у цьому була? Що я тут забув?

Можливо, я просто опинився не в тому місці й не в той час? Але можна точно сказати, що нападників було двоє. І одну зброю забрали, чому ж не забрали цього ножика? Нічого не розумію.

Я вже попрямував до виходу, як раптом усю кімнату залило світлом!

Звуки сирени почали стихати. Очі наче випікало вогнем, я прижмурився й спробував їх розплющити. Потроху я звик до світла й побачив свій одяг, у якому був: старі поношені джинси, заляпані кров'ю; сірі кросівки, порвані по краях; і темна сорочка з розірваними ґудзиками та діркою, залишеною на пам'ять про ножове поранення (певно, коли мене латав Павлович, він не церемонився з тим, щоб зберегти мій одяг).

Але найголовнішим було те, що з'явилося світло! Світло! Це все полегшує. На кораблі ще є вцілілі інженери? Можливо, це означає, що ще є шанс вибратися живим із цієї ситуації.

Я озирнувся назад і востаннє поглянув на кімнату. Тіло продовжувало лежати бездиханно на підлозі, наче вросло в палубу корабля. Перерізані кабелі гойдалися взад-вперед, наче дитина на гойдалці, що ліниво гойдається у дворі будинку. Сирена затихла, а її рух сповільнювався, мов колесо, чия інерція руху доходила кінця.

Я вийшов із кімнати й попрямував до Павловича. Хто б це не увімкнув електроенергію, насправді мені це на руку.