Межа

Двері безшумно розсунулися, впускаючи білого красеня в кімнату. Дивлячись зараз на нього, моє серце вже не мліло.

Він мав серйозний і стурбований вигляд:

— Нацумі, маю тебе познайомити зі своїм батьком.

Пильно поглянула в його очі:

— Так серйозно?

Він мовчки кивнув, а я перевела погляд на свою нічну сорочку: «Не найкращий «лук» для знайомства зі своїм свекром».

Посмішка білого красеня не приховала занепокоєння в голозі:

— Про твій одяг подбають, Нацумі. Нічому тільки не дивуйся, хоч як би дивно воно не виглядало. До речі, я — Юкіші. Вибач, що раніше не назвався.

Махнула рукою:

— Пусте.

Юкіші мовчки легенько вклонився. Його біле волосся, виявляється, біля коренів має темніший відтінок: чи то синій, чи то зелений колір — ніби «змилася» фарба.

Він тихо вийшов. Натомість з’явилися якісь дивні зеленувато-прозорі створіння, які почали мене одягати. Довга біла сукня з вузькими рукавами, розшита чимось на кшталт зеленого бісеру по низу рукавів і спереду по всій довжині. Зверху — щось із зав’язками на талії, «обрізане» спереду з обох боків так, що видно вишивку на сукні. Цей одяг мав невибагливі зелені орнаменти. Зав’язки закрили зеленим поясом. Взули в якісь білі «тапки». Мабуть, тут окрім білого, зеленого й можливо синюватого не було інших кольорів.

Прозорі створіння зробили мені зачіску, прикрасивши її аксесуарами. Вперше такі бачила, не те що знала, як вони називаються. Захотілося поглянути на себе в дзеркало. На жаль, у кімнаті його не було.

Переді мною розсунули двері. Вийшла й, не роздивляючись особливо будинок, бо ще буде час, через уже відкриті двері переступила поріг у бік саду.

Охайні клумби з яскравими квітами, декоративними кущами й карликовими деревами. Між клумбами посипані піском доріжки. Пішла по доріжці прямо, роззираючись навсебіч. Стало зрозуміло, що це помешкання знаходиться десь у лісі. Зеленою стіною височіли крони дерев.

Десь із боку почулося дзюркотіння води. Звернула туди. Складений із білого каменю фонтан, у якому квітли рожеві лотоси, замилував очі.

Пройшовши ще трохи, зупинилася, вражена побаченим. Далеко внизу виднілися пагорби, які колись, мільйони років тому, можливо, були горами. Від пагорбів, ніби з вулканічних кратерів, підіймався білий туман. Вони самі здавалися синіми з такої відстані. Простір між ними був покритий яскравою, майже салатовою, зеленню. Вдалині, за хмарами білого туману, темніли обриси лісу. «Драконів, що ширяють у небі, тільки не вистачає». Помилувавшись трохи прекрасним краєвидом, пішла далі.

Вгледівши увиту плющем альтанку, вирішила зайти й зібрати свої думки до купи. Не відпускало відчуття нереальності — наче сплю й усе це мені сниться.

Усередині альтанки на кам’яній лаві, за кам’яним столом, якийсь чоловік спокійно насолоджувався чаєм. Був дуже схожим на Юкіші, тільки трохи старшим на вигляд. Єдина відмінність — білосніжний одяг.

«Схожий на старшого брата. Чому ж тоді Юкіші тільки за батька говорив? Не в курсі, що брат явився?»

Помітивши мене, незнайомець похлинувся чаєм і закашлявся. У блакитних очах зблиснув недобрий вогник. У мене душа похолола, але відреагувала я зовсім по-дитячому — показала йому кінчик язика. Той ще раз похлинувся.

Прохолодні пальці торкнулися моєї долоні, легенько стискаючи:

— Знайомтеся! Це, — Юкіші кивнув у бік незнайомця, — Райкан — мій батько, а це, — подивився на мене, — Нацумі — моя дружина.

При слові «батько» мої очі стали завбільшки як те блюдце, на яке Райкан ставив чашку, відсьорбнувши з неї чаю. При слові «дружина» та чашка в пальцях Райкана розлетілася на друзки. На білосніжному одязі лишилися темні плями.

Тільки встигла подумати: «За тобою не одна клініка для душевнохворих плаче, козел!» — як від удару кулака Райкана об стіл весь посуд на ньому став череп’ям.

Засвербіло перенісся. Підняла руку, щоб почухати. Перстень на пальці піймав сонячний промінчик, і камінець почав набувати бірюзового забарвлення. Це привернуло не тільки мою увагу. Очі Райкана звузилися в льодяні щілини. Він одним ударом залишив від кам’яного столу лише жменю пороху.