Межа

У світі людей у Нацумі певно просили б автограф або дозволу на спільне фото. Цей одяг їй дуже личить і пасує до кольору її очей. Після тої сцени з Райканом рум’янець ще не зійшов з її щік.

Дивлячись на Нацумі, в уяві на мить серед хвиль постала інша темноволоса жінка… Русалка?.. Видіння щезло. Жінки в ньому не розгледів, але певен — ніколи її не зустрічав.

Щоб трохи розвіятися, запропонував Нацумі прогулятися лісом. Вона погодилась. Лише згодом усвідомив, що досі тримаю її за руку. Духів лісу вона не бачила.

«Але ж уночі побачила мою первинну сутність!? Те місце тому причина? Чи бачить лише мене? Може, й Райкана бачила, бо що б його так розлютило? Чи вся справа тільки в перстні, про який він знає більше за мене?..»

Я губився у власних здогадах. Короткі розповіді про рослини й мешканців лісу, як і відповіді на запитання, не відволікали мене від цих думок. Непомітно вийшли до руїн древнього храму. Так далеко заходити я не планував. Полюбляв тут малим гратися. Почало сутеніти. Ніч до лісу приходить рано.

До всіх моїх «чому» додалося ще одне: «Чому Нацумі, будучи людиною, не відчувала голоду?»

Хто вона насправді? Тепер я більш ніж упевнений — наша зустріч не випадкова. Пропозиція шлюбу й прохання надягти перстень — теж.

Жінка з цікавістю роззиралася навкруги. Поросла мохом груда каміння не викликала в мені ні захвату, ні зацікавленості. Навіть без застосування магічних навичок пройду тут скрізь із зав’язаними очима.

Обережно торкнув Нацумі за плече:

— Давай повернемось.

Вона скорчила невдоволену гримаску:

— Можна ще трошки? Не хотіла б знову того козла побачити.

«Козел? Це про Райкана? Його первинна сутність — козел? Я її ніколи не бачив, а вона — отак, відразу?.. Тоді чому він вдає із себе…»

Я не витримав і голосно засміявся. Нацумі здивно поглянула на мене і, обминаючи й перестрибуючи каміння, переступила поріг святилища.

Щось відбулося. Ні, вона нікуди не зникла, й ніякі магічні артефакти не з’явилися, але щось таки сталося. Пішов слідом, щоб упевнитися, що з нею все гаразд і я не помилився.

Вона щось роздивлялася біля жертовного каменю. Поки підходив, пальцями очистила від моху. Вона виглядала щиро здивованою. В мене навіть рот відкривсь і я нахилився — чи не померещилось, бо скільки тут не був — нічого ніколи не бачив.

Очищений кам’яний відбиток нагадував моє обі: знак безкінечності, який з права на ліво всередині має три лінії, а з ліва на право — дві. Поки я мовчки дивувався, Нацумі приклала прикрасу до відбитку. З гучним скреготом, повільно, жертовний камінь від’їхав убік. З темного отвору виднілися перші кам’яні східці.

Нацумі підскочила від захвату й, засміявшись, заплескала в долоні. Повернулася посміхаючись:

— Нічний готель? Ну що — йдемо?

У мене ж склалося враження, що саме вона привела мене в руїни цього храму. Вона швидко знайшла вхід. Не злякалася. Щось не віриться, що завдяки моїй присутності. Певен — вона знала. Так само як знає, що саме знайде в підземеллі, бо за цим і прийшла. Якось забагато «збігів» на короткий проміжок часу.