Межа

Нацумі просто щезла. Не в прямому сенсі. У прямому сенсі — стояла переді мною, але то була вже не вона. Навіть колір її очей змінився. Хто ж тоді? Моє короткочасне видіння було попередженням?

Нова Нацумі посміхнулася до мене:

— Ходімо звідси. Тільки декілька речей потрібно прихопити.

Вона закрила вхід і впевненою ходою рушила вперед. Залишалося тільки не відставати, бо «цій» Нацумі, здається, вже й світло не потрібне. Хтозна, що в неї в голові. А якщо тут мене лишить?

Вона йшла лабіринтами ходів, наче за мапою. Звичайна людина й із мапою вже давно заблукала б. Мною знову оволоділи сумніви:

«Що як „ця“ Нацумі весь час вела „ту“ Нацумі? Не може такого бути, щоб звичайна людина навіть уваги не звертала на розкіш довкола неї. Хоча б заради цікавості. „Та“ Нацумі ніби нічого не бачила, а йшла туди, куди було потрібно „цій“ Нацумі, щоб вона прийшла. Бо як інакше пояснити те, що серед безлічі різних проходів обирала потрібні? Значить, бачила тільки те, що повинна була бачити.

Де вона тепер? Незнайомка з картини стала Нацумі, а справжня Нацумі — картиною? Маю її повернути, але як? Якщо моя магія не подіяла на справжню Нацумі, то як „цій“ вдалося, будучи за сімома замками, вплинути на неї?..»

«Ця» Нацумі знайшла й одягла кілька перстнів і ланцюжок із дивною підвіскою. Сховала ще якийсь шкіряний мішечок собі за пояс. Над кам’яним ножем у формі вовчого ікла ніби прошепотіла якесь закляття перед тим, як і його засунути за пояс.

Весь час не міг відвести від неї погляду. Хоча й посміхалася до мене, посмішка не торкалася її очей:

— Я виглядаю дивно?

Намагався вдавати із себе байдужого, хоча всередині все кипіло:

— Та ні. Я вже звик.

Вона знову посміхнулася:

— От і добре, що звик. Ходімо вже додому. Втомилась я.

Мовчки кивнув, погоджуючись, а про себе відзначив, що, вилізши з картини й оббігавши половину підземелля (якщо не все), я й сам втомився.

Кожна взята нею річ знаходилася окремо й далеченько одна від одної. Хто їх сховав, то унеможливив усі випадковості зібрати їх до купи. Це могла зробити тільки власниця.

Закривши вхід під жертовником, «ця» Нацумі мені підморгнула. Чи то мені так здалося? Моя уява підсовувала мені майже апокаліпсичні картини. Я не знав, чого від неї чекати й з якими намірами вона вилізла з тієї картини.

Переступивши поріг колишнього храму, вдихнула на повні груди, розвівши руки в сторони. Наче з в’язниці вийшла. Й упала, заснувши чи втративши свідомість. Мені нічого не залишалося, як віднести її додому.

Навіть те, що надворі була глупа ніч і я можу до світанку кудись податися, не втішало. Залишок ночі провів як на голках. На ранок заснув неспокійним сном.

Коли прокинувся, «цієї» Нацумі в кімнаті не було. Це мене більше стривожило, ніж здивувало. Вийшов і відчув її слід у саду.

Альтанка, в якій ми з «тією» Нацумі зустрілися з батьком, як і сад за нею, були його територією. «Ця» Нацумі спокійнісінько нюхала там квіточки, збираючи пишний букет, і ласувала з кущів улюбленими ягодами Райкана.

Колись давно якийсь лісовий дух не стримався й скуштував кілька ягідок. Миттю надувся, як величезна куля, й із шипінням полетів у невідомому напрямку. Чи то ягоди мали на нього таку дію, чи Райкан покарав нахабу, бо для лісового духа опинитися поза лісом — вірна смерть.

Я обережно став за декоративними кущами, наклавши на себе закляття непримітності. Бо окрім «цієї» Нацумі, й сам Райкан не забарився. Тільки вигляд він мав дивний, ніби захворів. Його волосся й одяг ледь посіріли, не різали очі своєю білосніжністю.

Здається, що «ця» Нацумі на нього й чекала. Не дала й словом обізтися:

— Чого схарапудився, діду? Невже такий скупий, що для невістки вже й ягід жалко? Смачні, до речі. Й квіточки гарно пахнуть, — вона занурила в букет обличчя, вдихаючи аромат. — Хай Юкіші порадіє, коли проснеться. Втомився він за ніч. А обов’язок дружини — підіймати настрій своєму чоловікові. Так, діду?

«Ця» Нацумі дзвінко засміялася й неспішно попрямувала в бік будинку. Мовчазний Райкан був ладен вибухнути від люті. Цього він точно не подарує.

Я безшумно зник із-за кущів за допомогою іншого закляття. Мав повернутися в кімнату раніше за «цю» Нацумі. Навіть те, що її ціль — не я, а Райкан, — не втішило.