Мармурова вежа

У той час як Її Світлість Алейна намагалася дізнатися хоча б щось про свого чоловіка, Її Високість Равелія стала почуватися зовсім погано. Від'їзд до Норвейлу було відкладено до одужання дружини принца.

Час повільно спливав. Леді Равелії ставало то краще, то її стан знову погіршувався. Вона тільки те й робила, що постійно плакала. Ніколи нічого не просила: дадуть їсти — трохи поїсть, піднесуть води — зробить кілька ковтків.

Інколи до дружини приходив Його Високість. Плачі стихали. Подружжя сиділо по різних кутках однієї кімнати, де кожен мовчав про своє. Від цього мовчання слугам робилося моторошно.

Згодом, погожої осінньої днини, на світ з'явився Адріель Валлеріан, Його Світлість граф Норвейл.

Підтвердженням власних здогадів для леді Алейни стали випадки «тяжкої і невідомої хвороби» її чоловіка. Повідомлення з королівського палацу про «застуду» чи «сильну мігрень» перевірити вона не могла, але коли той «зліг» удома — не втрималася.

Наче злодійка, перебралася вночі у чоловічий одяг і залізла в покої герцога через вікно. Відсутність там Люсьєна її мало здивувала. Вдруге непомітно підсипала варті сонного порошку. Його Світлості знову не було в покоях.

У паперах Естравена Алейна не виявила нічого «зайвого». Тільки нижня шухляда столу ховала якісь таємниці, бо ключа Її Світлість так і не знайшла. Більше ніяких сумнівів не залишалося: Люсьєн Естравен і Привид Астервалю — одна й та сама людина. Як і те, що, крім покійного короля і Даміана, про це ніхто не знав.

Під час ранкового вбирання леді Алейні пригадалося, як колись давно вона довго не могла заснути. Накинула на себе такий-сякий одяг і темний плащ, вийшла надвір. Ноги самі понесли до стаєнь. Зупинилася в тіні, прислухаючись до нічних звуків і фиркання коней. Насолодившись моментом, уже зібралася повертатися, як помітила три темні постаті. Одна тоді спіткнулася, і її підхопили дві інші. Найвища тихим голосом промовила:

— Обережно, Ваша Високосте.

Тоді Алейна сприйняла це за звичайну хлопчачу витівку кронпринца: вшитися непомітно з палацу, щоб погасати верхи посеред ночі. Зараз у її голові почала вимальовуватися зовсім інша картина.

Даміан нудився на заняттях, і коли Люсі випередила його в навчанні — обклався книгами. Потім виканючив у батька крокодилів. «Домашні улюбленці» виросли й почали «відригувати» людські кістки, чи десь біля їхньої водойми знаходився шматок чийогось тіла. Територія миттю обросла жахливими чутками і високим густим частоколом. Можна тільки уявити, як Даміан із Люсьєном сиділи в хатинці на дереві й сперечалися, рештки якого вельможі застрягли в зубах тієї чи іншої рептилії.

Згодом кронпринц зробився невразливим до отрути. Вдаючи з себе п'яного, міг, сміючись, запропонувати випити першим тому, хто підносив кубок. Або випивав і запрошував лорда на полювання, де того знаходили зі стрілою в грудях. Чи взагалі споював вельможу й тягнув до себе в покої, а потім варта ловила вбивцю, який залазив через вікно.

Сайлер вихвалявся, що вправніший за Даміана з книгами доходів і витрат, і що навіть після кронпринца знаходив помилки. Але ці книги мали відношення до королівської армії. Видать, Їхні Високості знайшли там багато цікавого — полетіли голови і чини, а Даміан офіційно очолив військо.

По всьому королівству почали підбирати жебраків на військову службу. Знать тільки посміювалася, коли принци особисто навчали тих вояк. Згодом їм стало не до сміху: власні служаки почали тихо тікати в лави королівської армії. Даміан роздавав чини не за титули, а за реальні досягнення. Згодом Алейна дізналася, що знать почала напівшепотом називати Даміана Демоном Астервальської Корони.

Після делегації до богом забутого Рекмару туди потяглися нескінченні каравани з деревиною. Звідти привозили потовчене каміння, яке змішували з піском і висипали на головні шляхи королівства.

«Що ж ти задумав, Люсьєне?»

Сорана, особиста служниця леді Алейни, яка переїхала з королівського палацу разом зі своєю господинею до замку Естравен, тривожно поглядала на молоду леді. Та явно була чимось стурбована.

— Сорано, — промовила герцогиня якимось дивним тоном, — а ти точно жінка?

Коштовна прикраса, яку служниця зібралася вдягнути на шию міледі, вислизнувши з її рук, упала з глухим стуком на підлогу. Лице дівчини видовжилося, а відкритий рот не знаходив відповіді. Не чекаючи, доки коштовність буде піднята, Алейна пішла з своїх покоїв, на ходу заспокоюючи спантеличену дівчину:

— Я пожартувала, Сорано.

Але нижня замкнена шухляда чоловікового столу не давала Її Світлості повного спокою.

По дорозі додому Люсьєн навідався до Ренара. Його дружина саме зібралася за покупками й вичитувала чоловіка за лінощі. Той цілував жінку після кожної її «шпильки», перетворюючи все на жарт:

— Селіно, серденько моє, змилуйся ради Бога! Який же я лінивець? — він погладив дружину по доволі округлому животику. — Визнай нарешті, що, крім мене, більше не існує чоловіка, спроможного витримати твій «золотий» норов.

Жінка, стиснувши губи, мовчки пішла, а Люсьєн, посміхаючись, показався господареві на очі.

Колишній королівський візник отримав у нагороду доволі пристойний будиночок і невеличкий шматок землі, тож Селіні не довелося гнути спину в королівському палаці. Хоча про справжні статки Ренара не знав навіть герцог Естравен. Ренар, будучи ще молодим і в особистій охороні Його Високості кронпринца, став одним із перших, хто допоміг прикласти руки до «таємничих» зникнень декого із вельмож. Якщо він при цьому й оббирав знать — цим ніхто не цікавився. Йому платили за допомогу.

— Люсьєне! — Ренар щиро зрадів, запримітивши гостя, і чоловіки обнялися.

Герцог поплескав колишнього палацового служку по животу:

— Роздобрів ти.

Той засміявся:

— Так дружина смачно готує. Заходь, — махнув рукою на двері, — сам упевнишся.

Зайшовши в будинок, господар почав перевіряти горщики. Потім пригостив Люсьєна солодкою кашею, узваром і випічкою.

Подякувавши за частування, Естравен дістав мішечок золотих монет і вручив господареві:

— Відкрий якусь крамничку, Ренаре. — І, підвівшись, додав: — Не проводжай. Сам вихід знайду.