Мармурова вежа

Граф із родиною отримав офіційне запрошення на бал, який мав відбутися на честь проголошення кронпринца єдиним спадкоємцем Астервальської корони. Фактично принц Даміан отримував у руки владу, рівносильну королівській.

Сам лорд Норвейл байдуже сприйняв цю звістку — ліжко з ним у палац ніхто не потягне. Леді Вальєна лише безпорадно забідкалася: відколи із замку поїхала Селіна, Кобра Норвейлу зовсім послабила хватку через власні нічні ''проблеми''.

Равелія ж розкисла остаточно — стала плаксивою і дратівливою. Вона чудово розуміла, що в будь-якому своєму старому вбранні виглядатиме звичайною селючкою серед королівської знаті. Люсі втішала її, як могла.

Та невдовзі для дам Норвейлу сталося справжнє диво: до замку прибула модистка з новими, розкішними сукнями, які були ідеально підігнані по їхніх фігурах.

Поки Равелія щиро раділа цьому дарунку долі, камеристка лише скромно всміхалася. Панна ж ледь не задушила служницю в обіймах.

В один із таких радісних поривів Равелія випадково подряпала щоку об намисто своєї служниці. Торкнулася пальцями блискучих камінців:

— Люсі, давно хотіла спитати...

— Це подарунок Його Високості Даміана, міледі. Річ хоч і гарна, але зовсім не коштовна. Бажаєте приміряти?

Зелені очі панянки миттєво заблищали:

— Так!..

Люсі обережно застебнула прикрасу на шиї Равелії, і та заворожено поглянула в дзеркало, перебираючи намистини. Кожна з них мала витончене, ажурне металеве обрамлення по краях, де проходила нитка.

— Вам дуже пасує, Ваша Світлосте, хоча ця прикраса й не гідна Вашої витонченої шиї.

Покрутившись ще трохи перед дзеркалом, графиня повернула намисто служниці, сама почала нишпорити у своїх різьблених скриньках. Врешті вона дістала з оксамитового дна золотий перстень із великим сапфіром:

— Люсі, дай свою руку.

— Що Ви, Ваша Світлосте! — камеристка в протесті виставила перед собою руки. — Це занадто коштовна річ для звичайної служниці! Ще подумають, що я вкрала його!

— Люсі, дай руку! — наполегливо тупнула ніжкою Равелія. — Перстень належить мені. Кому хочу — тому й дарую.

Люсі врешті здалася. З низьким, покірним поклоном вона прийняла щедрий подарунок:

— Дякую, Ваша Світлосте.

Проте за день до від'їзду на королівський бал камеристка помітила, що перстень безслідно зник із її кімнати.

Радісне збудження через гарячкову підготовку до королівського балу завадило Равелії помітити відразу, що її камеристка сьогодні якась занадто сумна і тиха.

— Люсі, що трапилося? — нарешті звернула на неї увагу.

— Ваша Світлосте... Ваш перстень зник із моїх речей, — тихо, ледь чутно промовила служниця, опустивши очі.

— Що-о?! — обличчя панни миттєво видовжилося.

Вона так грюкнула дверима за собою, що Люсі аж підскочила. Іти слідом за міледі камеристка, звісно ж, не наважилася. Вона лише злегка прочинила двері, уважно прислухаючись до звуків зовні.

Гнівний голос леді Равелії дзвенів гучною луною у високих кам'яних коридорах замку. Раз у раз із гуркотом відчинялися й зачинялися важкі двері, чулися налякані й виправдальні голоси слуг.

«Певно, міледі вирішила весь дім на ноги підняти», — Люсі посміхнулася.

Коли наступного дня камеристка, вбравши леді Равелію в її нову розкішну сукню, почала поспіхом збиратися сама, щедрий подарунок її господині вже спокійно лежав на своєму місці.

Леді Вальєна, леді Равелія і Люсі, закутані в хутро по самі вуха, сіли в карету, на дверцятах якої красувався родовий герб Норвейлів: чорний ворон із срібним ключем у дзьобі на темно-синьому полі.

Стара мегера мала доволі паскудний вигляд — обличчя сіре, губи стиснуті. Равелія ж нетерпляче йорзала на м'якому сидінні біля матері: то позирала у замерзле вікно, то переводила погляд на Люсі.

Камеристка спокійно сиділа навпроти обох дам і здавалася абсолютно байдужою до всього світу.

Столиця зустріла їх галасливим шумом. Коні ржали, цокали копитами по мерзлій бруківці, карети рипіли ресорами, простолюд збирався галасливими юрбами на перехрестях. Усі рухалися в бік королівського палацу. Ошатно вбрані військові чини і молоді паничі при повному параді їхали верхи, гарцюючи перед публікою. Заможні міщани ішли пішки, штовхаючись ліктями, аби тільки подивитися на виїзди знаті й послухати майбутні урочисті промови свого володаря та його престолонаслідника.

Палац був пишно увішаний важкими драпуваннями і королівською геральдикою: срібний грифон на темно-синьому тлі. Повсюди золотом виблискував девіз: «Кров пам'ятає корону».

Знать, виходячи з карет, манірно кивала одне одному на знак привітання. Леді обмінювалися фальшивими посмішками, шурхотіли важким шовком і неспішно підіймалися встеленими сукном високими сходами, де глашатаї на всю глотку оголошували імена новоприбулих вельмож.

Люсі йшла на два кроки позаду обох міледі, збираючи на собі сальні й зацікавлені чоловічі погляди. Якийсь молодий панич у парадному мундирі так на неї задивився, крутячи головою, що перечепився за сходинку і ледь не розтягнувся на очах усього двору.

Королівські слуги в святкових лівреях допомагали гостям знімати важке хутро й проводжали їх до бальної зали. Дами прискіпливими поглядами оцінювали одна одну.

Внутрішнє убранство палацу сяяло неймовірною розкішшю.

Накриті білими скатертинами столи ломилися від вишуканих наїдків: тушковані фазани, зацукровані фрукти та рідкісні південні вина. Равелія щосили намагалася тримати себе в руках, але все одно роззиралася довкола з дитячою цікавістю.

Схоже, старій мегері, стало зовсім зле. Її очі гарячково блищали, на щоках палав нездоровий рум'янець. Дивилася вона виключно на чоловіків.

Люсі зовсім не цікавила офіційна частина прийому, тож вона пропустила її повз вуха, замислено розглядаючи кольорові вітражі великих вікон. Лише інколи вона кидала швидкий погляд на своїх господарок, намагаючись не упускати їх із виду в цьому людському морі.

Вечоріло. Тисячі свічок у величезних люстрах запалахкотіли яскравими вогниками. Заграла музика. Чоловіки почали запрошувати дам до танцю.

Поміж гостей пішли спритні служки з тацями, розносячи легкі закуски і напої, на ходу забираючи пусті кубки та кришталеві келихи.

Зблідла Равелія кинулася до своєї камеристки:

— Люсі... мене зараз знудить. Цей запах. Я хочу додому.

— Ще рано, Ваша Світлосте, — тихо, але твердо шепнула у відповідь Люсі. — Ніхто не може покинути залу раніше за Його Величність.

Люсі спритно підхопила з таці служки, що проходив повз, кілька шматочків лимона і келих чистої води. Подала графині:

— Візьміть, міледі. Вам стане трохи краще.

Камеристка озирнулася, шукаючі очима стару графиню, але натомість зустрілася з пильним поглядом принца Сайлера. Він стояв неподалік і дивився прямо на неї. Потім повільно, рушив через залу. Його Високість, звісно, не міг прилюдно вітатися зі звичайною служницею, як і запрошувати її на танець, тому, не зводячи з Люсі пронизливих очей, він манірно вклонився й запросив на вальс молоду графиню.

Поки леді танцюватиме, її камеристка вирішила справити нужду. Це виявилася не легкою справою, тож вона дещо затрималася.

Коли вона нарешті повернулася до зали, то одразу помітила Сайлера, який обережно вів під руку Равелію, підтримуючи її за талію. Блідість відступила від обличчя міледі — тепер її щоки палали гарячим рум'янецем. Макіяж дещо змазався. Загалом її господиня виглядала так, наче щойно верхи проскакала не одну версту.

Дехто з присутніх почав на них озиратися і шушукатися за віялами.

Люсі ніде не бачила леді Вальєни.

Равелія майже впала в руки своєї камеристки.

Увага всіх присутніх миттєво переключилася на гучний шум біля вхідних дверей бальної зали. Королівська варта навідріз не бажала когось пропускати всередину. Втомлений голос наполягав на терміновій аудієнції у Його Величності. Врешті цей безлад привернув увагу самого короля і він жестом дав варті дозвіл.

Молодий чоловік пройшов залою, наче був напідпитку. Було видно, що він не один тиждень провів у дорозі. Перед столиком королівської родини він важко опустився на одне коліно, дістаючи з пазухи запечатаний сургучем лист. Простягнув його перед собою, низько кланяючися:

— Ваша Величносте, лист від герцога Люсьєна Естравена!

Після цих слів у величезній бальній залі повисла така гробова, крижана тиша, що було чути тріскіт свічок. Усі завмерли. Здавалося, присутні перестали навіть дихати.

Королю передали привезений лист і він покинув бальну залу.

Почулися тихі шерехи й обережний шепіт:

— Естравен?..

— Хтось із них вижив?..

— То це правда?..

— Він у милості короля?..

Люсі міцно взяла Равелію під руку:

— Тепер можна повертатися додому, міледі.

Стара мегера явилася додому, під вечір наступного дня, п'яна і задоволена.

А вже через декілька днів до замку Норвейл дійшли приголомшливі чутки про вбивство Його Величності Альдеріка IV.

Згодом у замок прибули поважні гості. Вони навідали хворого графа, та здебільшого проводили свій час із леді Вальєною, обговорюючи столичні новини та смерть короля.

Камеристка одразу ж попросила свою господиню постійно тримати двері на міцному засуві. Сама зачинила власну кімнатку зсередини й тепер виходила та заходила тільки через покої леді Равелії. А виходила вона доволі часто, бо допомагала слугам на кухні та замковим покоївкам. Так непомітно промайнув тиждень.

Пізнього вечора в холодному темному коридорі Люсі здибала одного з приїжджих вельмож. Вона міцно вхопила його за розкішний камзол і притягнула до себе, обпершись спиною об кам'яну стіну. Щось швидко й тихо зашепотіла йому на вухо. Випадкові очі, без сумніву, сприйняли б це за звичайне гріховне загравання панича зі служницею.

Уночі гості поспіхом покинули Норвейл.