Мармурова вежа

Завершилися останні приготування до коронації.

Напередодні, пізнього вечора, майбутнього короля повели в баню, щоб він очистив своє тіло від минулих гріхів та земних турбот. Після купання Даміан усамітнився в напівтемній королівській каплиці, де серед холодної позолоти та мовчазних ікон провів кілька годин у глибокій молитві. Потім до каплиці зайшов архієпископ, щоб прийняти останню сповідь принца перед Богом.

Спати без п'яти хвилин королю майже не вдалося. Щойно з'явилися перші вранішні промені, як до його покоїв зайшли слуги та вищі вельможі для церемонії вбирання.

Процес був довгим і виснажливим для того, кого вдягали. Спершу на нього одягли білосніжну тонку сорочку, поверх — жилет із цупкого шовку, розшитий золотою ниткою. Потім майбутнього правителя вбрали у вузькі штани з темного сукна. Настала черга парадного камзола з чорного оксамиту, глухо застебнутого на всі золоті ґудзики до самого підборіддя. На плечі лягла довга пурпурова мантія, облямована хутром горностая. Взули Даміана в елегантні туфлі з м'якої шкіри з тонкими золотими пряжками.

У супроводі величезної процесії з монаших орденів, лицарів і лордів Даміан вийшов із палацових воріт.

Вулиці Вельторна були запруджені народом. Люди навіть повилазили на дерева і дахи, щоб нічого не проґавити. У натовп полетіли золоті і срібні монети з викарбованим зображенням Даміана — королівська милість, яка миттєво здійняла хвилю штовханини та дикого захвату. На міській площі ожили фонтани: замість звичної води з кам'яних пащ левів та глечиків дів полилося хмільне вино, яке містяни і прибулі черпали кухлями, мисками, а то й просто брудними долонями. Гамірне місто пульсувало в одному шаленому ритмі, від якого закладало вуха:

— Віват король! Віват Даміан!

Собор святого Вельторна, на честь якого свого часу назвали столицю, зустрів процесію глухим відлунням органу під купольним склепінням. Його убранство тонуло у важкому золотому сяйві тисяч свічок, яке змішувалося з яскравими, різнокольоровими променями денного сонця, що пробивалися крізь високі вітражні вікна. Повітря було густим і насиченим від солодкого аромату ладану і воску.

Даміан повільно пройшов через усю залу й сів на високий трон, встановлений перед вівтарем. Почалося таїнство.

Старий архієпископ у ризах із срібної парчі обережно вмочив пальці у золоту чашу з миром і помазав Даміану лоб, груди, плечі й долоні, закликаючи на нього божественне благословення.

Кожен наступний крок священника запечатував нову догму влади. Архієпископ простягнув королю меч — символ захисту церкви і покарання злочинців. На середній палець правої руки одягнув золотий перстень — знак «шлюбу» короля з державою. В руки Даміана вклали Скіпетр і Державу, які виблискували самоцвітами, заявляючи про абсолютну владу на цій землі.

І нарешті настав момент істини: архієпископ, високо підійнявши корону, повільно вдягнув її на голову Даміана. Тієї ж миті уся присутня в соборі знать одягла свої власні коронети, визнаючи над собою нового суверена.

Гул органу стих. Настав час омажу. Лорди королівства один за одним стали підходити до трону. Вони ставали на одне коліно й вкладали свої долоні в руки Даміана, промовляючи слова присяги:

— Стаю Вашою людиною, зобов'язуюсь служити вірою і правдою...

На знак вірності король цілував їх у щоку.

Герольд викрикнув наступне ім'я:

— Герцог Люсьєн Естравен!

Здавалося, ніби кроки герцога відлунювали в абсолютно порожньому соборі. Він підходив до трону, тримаючи коронет у руці, а іншою дістав із пазухи якісь папери. Його довге біляве волосся було зібране у «хвіст» і злегка коливалося при ходьбі.

Естравен опустився на коліно перед троном:

— Ваша Величносте, прийміть мої щирі співчуття...

Даміан легенько кивнув у відповідь.

Герцог продовжив:

— Я обіцяв Його Величності Альдеріку IV надати докази того, що рід Естравенів служив короні вірою і правдою і служитиме надалі, — Люсьєн поклав папери королю в руки. Той сховав їх собі за пазуху:

— Ваша Світлість запевняє Нас, що Естравенів обмовили в державній зраді?

Герцог схилився в поклоні:

— Саме так, Ваша Величносте.

Даміан підвівся для поцілунку в щоку, але замість нього прошепотів Люсьєну на вухо:

— Камзол не тисне?..

Після омажу всі направилися в королівський палац на бенкет.

Для простолюду на міській площі були виставлені довгі дерев'яні столи й лави з грубих дощок. Частування готувалося прямо біля них у великих казанах.

Вельможі ж розсілися у бенкетній залі. На столах — гори різного м'яса: дичина, куріпки, лебеді в пір'ї, кабанячі голови. Тушковані овочі й безліч фруктів. Різноманітна риба, приготовлена різними способами. Та головне — вино лилося рікою.

Носій чаші наливав і подавав кубок Його Величності особисто. Вельможі змагалися між собою за це право. Виголошувалися промови на честь короля з побажанням довгого і мудрого правління.

Люсьєн дивився на монарха. Навіть напідпитку той залишався стриманим, майже беземоційним: губи посміхалися, очі — ні. «Двір довго недооцінював кронпринца», — Естравен посміхнувся. Даміан ніколи не підвищував голос, але залишав після себе таке враження, ніби співрозмовника дуже ввічливо занесли в список проблем.

Даміан помітив погляд і посмішку герцога. Тихо промовив до вельможі, який перед цим щось йому розповідав. Той вклонився і направився вбік Естравена.

З Люсьєном забажали випити. Маркіз Сальверн де Вальтерн. Значить, сьогодні вночі герцог не спатиме.

Естравен посміхнувся маркізові, опускаючи вниз очі. В того затремтіла рука, і червона крапля залишила темну пляму на його рукаві. Люсьєн упевнено взяв вино, відпив кілька ковтків і простяг кубок назад:

— Маркізе, — голос лоскотав слух, — я при дворі людина нова, тож не сприйміть за зухвальство з мого боку, якщо ми вдвох осушимо цей кубок.

Маркіз зблід. Взявши з рук герцога вино, яке сам і підніс, — допив до дна. Більше маркіза де Вальтерна ніхто не бачив.

Вночі тінь рухалася королівським садом, уміло оминаючи вартових. Здавалося, вона проходила крізь стіни огорож.

У закутку королівського саду було таке місце, куди не те що п'яний вельможа не сунеться — слуги обминали його десятою дорогою. Все тому, що Його Величність, будучи ще Його Високістю і маючи вразливий дитячий вік, забажав крокодилів.

Постать рухалася тихо, але впевнено до хатинки на дереві. Піднявшись мотузяною драбиною, герцог Люсьєн Естравен став чекати.

Він не міг сказати напевно, як саме потрапив у королівський палац. Спочатку — боявся запитувати, потім — не мало значення. Признався кронпринцу, що сирота, вже будучи тут. До того знайшов якусь напівзотлілу халупу.

Малий Даміан, якого він сприймав за дворянського сина, виходив у супроводі молодого тоді Ренара, який приносив Люсьєну старий одяг і харчі. Інколи жалісливі містяни давали якийсь наїдок. Майбутній герцог частенько крутився біля місцевої аптеки.

Кронпринц потайки водив Люсьєна в королівський сад, де вони ласували ягодами і фруктами. Рвав моркву на грядках — і двоє хлопчаків, заховавшись за кущами, смачно нею хрумтіли.

— А якщо хтось побачить?

— А! — відмахувався малий панич. — Тут багато. На всіх вистачить.

Тож коли Люсьєн захворів через свої трави, прийшов саме сюди і побачив свого товариша в оточенні свити. Був ним помічений. Останнє, що тоді залишилося в пам'яті, це питання Його Високості:

— Як тебе звати?

— Люсь... Люсь...

— Люсі! — заплескав у долоні принц. — Будеш Люсі!

Отямився Люсьєн за кілька тижнів у приміщенні для слуг, вбраний дівчиною. На німе здивоване питання кронпринц пояснив:

— Це така гра. Пограй зі мною.

З того часу з'явилася в палаці дивна дівчина на ім'я Люсі, якою особисто опікувалася королівська економка. Літня жінка походила зі збіднілого дрібного дворянського роду, вміла виживати на одній хлібній скоринці й рахувати кожну мідну монету краще за королівського казначея. Вона стала для Люсьєна першою вчителькою в носінні жіночого одягу і придворного етикету.

Герцог усміхнувся своїм спогадам. Провів рукою по поверхні дерев'яного столика. Пальці намацали грубі зарубки: «Даміан» і трохи нижче — «бовдур».

Почувся тихий шелест. Його Величність підіймався по драбині з мотузок нагору.

— Хух, — важко видихнувши, король сів навпроти Естравена. — Ще шість днів цієї каторги, і нарешті можна буде поїхати в літній палац.

— Хіба Ваша Величність не в змозі змусити дворян прибрати після себе власне лайно? — засміявся Люсьєн.

Даміан позіхнув:

— Як свого часу казав мій батько: «Король — найбільш підневільна людина в усьому королівстві».

— Тільки з необмеженою владою, — додав герцог.

— Ваша Світлосте, — голос правителя враз зробився серйозним, — у документах Тарвеллів кілька разів зустрічається згадка про Арквейнів, дрібних дворян. Вбивця Його Величності Альдеріка IV теж був Арквейном. Поки для всіх ти боротимешся з наслідками отрути де Вальтерна в моїх особистих покоях, маєш навідатися до цих Арквейнів. Тільки, Люсьєне, — король знову позіхнув, — у тебе мало часу. В останній день цієї пиятики ти маєш бути присутнім на бенкеті. Оголошу про твої заручини з Алейною і Сайлера — з леді Равелією.

Даміан, потягуючись, підвівся з-за столика:

— Її Величність вже знає про тебе.

Король підійшов до віконця хатинки й визирнув униз, де чувся тихий плюскіт. Герцог різким рухом вхопив правителя за широкий пояс і за ноги й висунув його до половини у вікно. Король, міцно вхопившись руками за стінки, ледь стримав крик. Люсьєн поставив Даміана на ноги.

Чоловіки засміялися, і Його Величність штурхонув кулаком у плече Його Світлість:

— Замах на життя короля, герцоге!

— Хочеш відрубати мені голову?

— Хочу, аби ти пошукав щось ''цікаве'' в Арквейнів. І якщо таке знайдеться — вони мають тихо щезнути.

Люсьєн поклонився:

— Слухаюсь, Ваша Величносте.

Даміан ще не встиг дістатися власного ліжка, як самотній вершник через таємний вихід покинув межі королівського маєтку.

Естравен мчав щодуху, міняючи в дорозі коней, фактично без відпочинку майже дві доби. До невеликого маєтку Арквейнів дістався під вечір. Це був старий добротний двоповерховий будинок під черепичним дахом, який потопав у зелені.

Коня Люсьєн залишив у ліску неподалік. Сам, намагаючись бути непомітним, виліз на дерево, щоб роздивитися і саму будівлю, і її мешканців.

Прислуги було мало. Коли господарі сіли вечеряти, вся челядь була внизу. Герцог спустився з дерева, перебрався через огорожу в іншому місці і знову по дереву пробрався через відкрите для провітрювання вікно на другий поверх. Безшелесно пройшов кімнатами, які там розташовувалися.

В останніх сонячних променях оглянув кабінет господаря. Реймар Арквейн почувався доволі безпечно. Люсьєн швидко знайшов у його паперах підтвердження зв'язку з Тарвеллами і — листи від графині Вальєни Норвейл. Сховавши все за пазуху, залишив господарю «подарунок» у напівпорожній пляшці алкоголю.

У спальні його дружини переполовинив її ліки — потім викине по дорозі. В чашу з водою сипнув трохи своїх. Тихо пробрався на горище.

В нічній темряві, коли всі поснули, покинув маєток і помчав у зворотному напрямку.

Із чуток Люсьєн знав, що вбивця був націлений на Даміана. Його Величність в останній момент закрив сина власним тілом, не знаючи про тонку на ньому кольчугу, яку кронпринц не знімав навіть вночі. Тарвелли роками чекали на останню спробу посадовити Сайлера на трон, зробивши з молодого Арквейна фанатика цієї справи.

Наступник корони жорстоко помстився за батькову смерть. Спочатку голого вбивцю вимастили дьогтем і осипали пір'ям. Водили, скутого по руках і ногах, вулицями Вельторна, де в нього летіло все: від гнилих овочів до камінців. Потім прив'язали за ноги, вниз головою, до верхівок двох молодих дерев. Стихія зробила свою справу.

«Але як із цим усім пов'язана Кобра Норвейлу?» — ця думка не давала герцогу спокою всю дорогу.

На відпочинок знову не залишилось часу, лише вмитися з дороги й перевдягтися. Тож дещо виснажливий вигляд Його Світлості сприйнявся як наслідок боротьби з отрутою.

Як не дивно, у вельмож залишилися сили пити, жерти, голосно чавкаючи й відригуючи, ніби після королівського бенкету їх моритимуть голодом. Сальні руки витиралися об скатертини, а то й об сукняні штани.

Даміан кивнув носієві чаші, і той ударив кілька разів золотою ложкою об порожній кубок, вимагаючи тиші. Поки дворяни замовкали й переносили свою увагу на Його Величність, носій чаші наповнив кубок вином і поставив перед монархом. Даміан заговорив:

— Ми, Володар усіх Астервальських земель, оголошуємо останню волю Його Величності Альдеріка IV про шлюб Її Високості принцеси Алейни з герцогом Люсьєном Естравеном і даємо своє благословення! Також призначаємо Його Світлість Естравена своїм особистим радником!

Видовжені обличчя знаті почали обертатися в бік Люсьєна, який сидів із незворушним виглядом, ніби мова взагалі не про нього.

Король говорив далі:

— Щоб покласти край компрометуючим чуткам про Його Високість принца Сайлера і Її Світлість леді Равелію, Ми також даємо їм своє благословення!

Даміан підняв кубок:

— За майбутні подружжя! — король осушив його одним духом.

Деякий час панувала тиша, потім знать почала приєднуватися до побажання свого суверена. На нового королівського радника нишком кидали косі погляди. Декому з присутніх здавалося, що він їм когось нагадує, але не могли пригадати кого саме.