Мармурова вежа

— Ваша Високосте, — пара маленьких оченят утупилася в гранд-адмірала у відставці. — Розкажіть іще якусь історію про Астерваль.

Руки старого чоловіка погладили дитячі голівки:

— Та я й так розповів вам усе, що знав. Вам час у ліжечка.

— Ді-і-ду-у-сю, — заскімлило молодше хлопча, явно знаючи, як розтопити серце морського вовка. — Ви про Адріеля не розповіли.

— І про Його Високість Сайлера, — обізвався старший із малюків.

— Ну, добре, — старий, посміхаючись, розкуйовдив дитячі чуприни. — Але опісля — вже точно спати.

Дитячі голівки дружно закивали на знак згоди. Лорд-адмірал продовжив свою розповідь:

— Принц Сайлер одружився з принцесою Іленою і після смерті Його Величності Ервальда одягнув корону Рекмару. Королівська армія Астервальдської корони забезпечила безпеку в його володіннях. Встановлена помірна плата його дорогами і невисока оренда товарних складів збагачували його казну. За наказом короля Даміана у скелі над дорогою вирубали фортецю. Саму дорогу закривали на декілька воріт.

Старий замовк. Потягнувся за чашею з водою. Онуча не втрималося від питання:

— А як у скелі прорубали дорогу?

— О-о, це була важка й кропітка праця, — відповів дідусь, витираючи губи. — Тисячі робітників працювали цілодобово за встановленим часом. Коли одні працювали, інші відпочивали. Нещасні випадки оплачувалися родинам із королівської казни. Родини самогубців не отримували нічого. Якщо хтось комусь укорочував віку — мав дбати і про іншу родину. Тож...

— Ваша Високосте, а як же Адріель?

— Граф Норвейл виріс при Її Величності королеві Селестіні і щиро оплакував її смерть. Подейкували, що одного разу запитав Першого Міністра про те, чи правда, що він на нього схожий.

— І що відповів Перший Міністр Його Світлості?

— Сказав коротко: «Правда». Згодом передав Адріелю документи на право володіння іншими маєтками роду Норвейлів.

— А граф із принцесою одружився? — дітвора явно не збиралася спати, «замовляючи» зуби дідусеві.

— Ні. Його Світлість одружився з покоївкою. Він вважав: якщо статус дружини залежить від статусу чоловіка, то яка різниця, ким була жінка до заміжжя. Якийсь п'яний вельможа вирішив покепкувати з молодого Норвейла з цього приводу на королівському бенкеті. Адріель оголив шпагу.

— При королю?! — хором прозвучали здивовані дитячі голоси.

— Так, у присутності Його Величності. При цьому однією фразою змусивши п'яного «сповідатися» в усіх гріхах.

Дитячі личка здивовано видовжилися:

— А що він сказав, дідусю?

— Сказав, що благословення на шлюб йому дав сам король, і він має захистити честь свого правителя, бо вчинок Його Величності здався для когось смішним.

— Ваша Високосте, а коли Ви вперше зустріли Його Імператорську Величність?

Схоже, таки малюкам удалося відкласти сон. Гранд-адмірал поринув у спогади...

... Малий сирота рухався з натовпом людей, які прямували в один бік. Йому запам'яталося не те, що говорили люди, і не про кого саме, а ім'я — Демон Астервальської Корони. Воно було довгим і вишуканим, не те що його — Жебрак: таке ж кострубате і сухе, як ті палиці, на які спиралися старенькі.

Людський потік привів малого у місто. Жебраку не доводилося бувати в таких місцях. Хлопчик роззявив рота. Через нього хтось перечепився, облаяв, ще й надавав стусанів. Дитина сховалася під возом.

Згодом усі почали щось викрикувати і кудись витріщатися. Жебрак поліз рачки між людськими ногами. Йому було цікаво. Хтось дав йому копняка, і він ледь не потрапив під кінські копита.

Підняв голову. Сонце сліпило очі, як і блиск одягу вершника. Чомусь малому зробилося так хороше, наче його щойно нагодували. Хлоп'я чомусь засміялося і неочікувано для себе випалило:

— Демоне, я тебе люблю!

Вершник нахилився, але дитина все одно не могла його роздивитися. Запитав:

— Як тебе звати?

— Жебрак.

— Погане ім'я. Називай себе Кайлен.

Чиїсь руки підхопили його і посадили поперед себе.

Так Кайлен потрапив у королівські казарми, де підмітав, чистив, прибирав. Коли підріс і йому дали в руки дерев'яний меч — відчув себе справжнім лицарем.

Спливали роки. Кайлен виріс. Коли потрапив у Рекмар як охоронець — сталося диво: він побачив море і — закохався. Море було живим. Воно вміло лащитися і гніватися, любити і ненавидіти, дихало небезпекою і таємницями. Та головне — дало відчуття дому, і Кайлен пройшов шлях від юнги до капітана корабля.

Одного разу на купецькі судна, які довелося йому супроводжувати, напали морські пірати. Їх було більше, але атаку вдалося відбити завдяки безперервному зв'язку військових кораблів за допомогою світлових вказівок. Поранений Кайлен отримав нагороду і підвищення.

Він старів. На суші змінювалися кордони і правителі. Тільки море залишалося незмінним.

Імператор Арденії, Даміан I, колись сказав на бенкеті мудру річ, яку Кайлен Тайрель чомусь добре запам'ятав:

— Мій батько, Його Величність Альдерік IV, говорив про Астерваль так: «Зараз королівство має силу і голос, та мине тисяча років і, можливо, про нього не залишиться жодної згадки». Те саме можу сказати про Арденію. Вона зараз як немовля у колисці. З роками ростиме і ставатиме могутнішою. Але через тисячу років не залишиться в пам'яті наших нащадків.

Онук Даміана I скоро зійде на престол...

— Наша Арденія зникне? — сумно обізвався дитячий голос.

— Така доля імперій, — зітхнув Його Високість, лорд-адмірал Кайлен Тайрель. І, погладивши дитячу голівку, додав: — Але то буде вже інша історія.