Мармурова вежа

Ця зустріч була неминучою, і вона все одно колись мала статися. Сіро-зелені очі Його Високості дивилися прямо в сірі очі Його Світлості. Всі почуття принца читалися на обличчі: від недовіри, обману й розпачу до такого концентрованого болю... Лице Сайлера то блідло, то червоніло — він вдивлявся в людину навпроти, шукаючи знайомі «дівочі» риси свого першого кохання...

У цю мить Сайлер зустрівся з невідворотністю долі. Він, людина, яка виросла в золотій клітці, раптом побачив когось «справжнього». Тільки це «справжнє» виявилося найбільшою брехнею в його житті.

Цей погляд тривав усього кілька секунд. Молоді люди просто розминулися в королівському палаці, коли кожен із них ішов у своїх справах.

Одружитися Його Високість мав у середині літа, одночасно зі своєю сестрою. До обох весіль у королівському дворі вже велися приготування.

Після цієї зустрічі принц Сайлер замкнувся в собі й у своїх покоях, без нагальної потреби не виходив.

Королеві Селестіні під час обміну дарами, коли Естравен вдягнув на палець доньки перстень із родовим гербом, вдалося на якусь мить залишитися наодинці зі своїм зятем. Вона тієї ж миті залишила яскравий слід від руки на його обличчі:

— Як ти посмів?!

Люсьєн схилився в поклоні:

— Дякую, Ваша Величносте.

Поява обер-гофмейстерини перервала цю сімейну «ідилію», але Перший Міністр знав, що цей ляпас був не останнім і розмову ще не закінчено.

Подвійне королівське весілля поставило всю столицю на вуха. У Вельторн стікалися людські натовпи, які бажали подивитися на таку подію. Заради неї королівський двір повернувся раніше з літнього палацу. В останні тижні вся прислуга, постійна і найнята, буквально валилася з ніг.

І ось настала ця довгоочікувана мить, коли дві пари молодят вийшли з королівських воріт у супроводі величезної свити і Його Величності в напрямку собору. Народ зустрів їх різноголосими викриками. Людське море хвилювалося від засліплюючої розкоші, штовхалося за монети, які щедро полетіли в натовп.

Першою парою йшли принц Сайлер і леді Равелія, якщо не брати до уваги того, що Її Світлість на останніх місяцях вагітності, якої вже не могла приховати весільна сукня, фактично несли на руках. Розшитий золотими нитками з перлами оксамитовий камзол Сайлера прикривав довгий пурпуровий плащ, облямований горностаєвим хутром. На його голові блищала самоцвітами маленька подоба королівської корони. Парчева сукня графині була розшита гербами її роду. Вони обоє, і Його Високість, і Її Світлість, своїм виглядом більше нагадували стражденних мучеників, аніж щасливих наречених.

За ними з незворушними обличчями і гордими поставами прямувала інша пара. Герцог Естравен у дещо скромнішому від Його Високості одязі, з коронетом на голові й у темно-синьому плащі, який був обшитий соболевим хутром. Принцесу Алейну у важкій оксамитовій сукні, розшитій срібними грифонами і червоно-синіми щитами, де списи пробивали шоломи знизу вгору, підтримували під руки. Її Високість намагалася триматися прямо.

Собор, як і в день коронації Даміана, зустрів усіх органним гулом, сяйвом тисяч свічок і солодким ароматом ладану. Архієпископ у важкій золотій митрі, з кадилом і святою водою довго бурмотів молитви над чотирами головами. Врешті принцесі і графині одягли на голови коронети і покрили їх спеціальними покривалами як доказ зміни статусу обох дам.

Весільний бенкет розпочався з лицарських турнірів. Лицарі з'їхалися з усього королівства похизуватися своєю вправністю. Нова герцогиня слідкувала за турніром із блиском в очах. Краще б вона під вигаданим ім'ям, як робила це раніше, брала б у ньому участь. Вона кидала короткі погляди на свого чоловіка, які не обіцяли йому нічого доброго.

Щойно дізнавшись про своє весілля, вона розлюченою фурією увірвалася до короля:

— Чому я маю виходити заміж за цього обманщика, який мене обдурив?!

Його Величність узяв своїми пальцями підборідня сестри і, нахилившись, поглянув у очі:

— А, може, мені цікаво, хто кого, Алейно, — і засміявся.

Вона не розуміла ні батька, який давно спланував цей шлюб, ні брата, який його підтримав.

Незважаючи на думки герцогині Естравен тривав весільний бенкет. Столи ломилися від наїдків і вин. Деякі страви нагадували незвичайні декорації — як-от величезні пироги, при розрізанні яких із них вилітали живі птахи, чи смажені павичі, заново обгорнуті в пір'я, що «дихали вогнем» прямо на столах.

Вельможі по черзі виголошували довгі, нудні промови на честь двох союзів, прославляючи мудрість короля та міць Астервальських земель. Мінестрелі співали балади про кохання та майбутніх спадкоємців.

Для простолюду були накриті столи не тільки на міській площі, а й прямо на вулицях. З фонтанів щедро лилося вино. Вся ця вакханалія мала тривати цілий тиждень.

З наближенням ночі п'яна знать із цікавістю позирала на подружжя герцогів. Для неї стосовно принца Сайлера і леді Равелії й так усе було ясно: «відсвяткували» свою «шлюбну ніч» ще на зимовому королівському балу. Тож ніхто, окрім самого Люсьєна, не помічав коротких поглядів Сайлера і Равелії в його бік.

Про що думала леді Равелія, дивлячись нишком на герцога Естравена? Про те, що він схожий на її камеристку? Чи що Люсі була його сестрою, яка так і не дізналася про свого брата? Чи, може, згадувала незнайомця зі своїх «снів», від якого скоро народить дитину, а її чоловік буде змушений визнати те дитя своїм?

Посеред ночі пари молодят розвели по приготованих для них покоях.

Щойно двері спальні зачинилися за герцогом і герцогинею, як Алейна «приклала» руку до щоки Його Світлості:

— Покидьок!!!

Далі запустила в чоловіка важким канделябром із палаючими свічками, від якого він ухилився, затоптуючи незгаслі вогники. Потім у герцога полетіло все, що траплялося Алейні під руку:

— Нехай мене обдурив! Але чому не сказав правди Сайлеру?! Він був упевнений, що ти — дівчина!

Вельможі, які затрималися під їхніми дверима, чуючи приглушений гуркіт і жіночі крики, вдоволено посміхалися, розходячись:

— Оце пристрасть! Буде про що іншим розповісти.

Герцог дав час улягтися гніву власної дружини. Він так нічого й не сказав їй у відповідь. Просто тихо зачинив за собою двері, щоб наступного дня з'явитися перед двором із відбитками жіночих долонь на обличчі, ніби з орденами. Достатньо було погляду в очі Його Світлості — будь-яке кепкування з цього приводу завмирало прямо на язиці.

Коли Люсьєн пішов, Алейна сіла на ліжко й заплакала.

Народжена принцесою, вона ніколи не мріяла про «велике кохання» чи «щасливий шлюб». Їй з дитинства вбивали в голову, що все те — лише для бідних. Щоб не зрадити своєму статусу і собі самій, почала більше часу проводити з братами за військовими ігрищами. На невдоволення Її Величності завжди огризалася:

— Я — принцеса! Захистити і захиститися зможу тільки з мечем у руці! Вишиватиму, коли постарію.

Його Величність на доньчине захоплення військовою справою дивився крізь пальці.

Звісно ж, у їхніх спільних іграх була присутня й Люсі, особиста покоївка Даміана, яку він скрізь тягав за собою, наче вона була його охоронцем. У той час Алейна тішилася, що Люсі її не переплюне.

Тепер, пригадуючи сміх брата «хто кого» -- задумалася: «Люсі була відсутня в палаці три чи чотири роки. За словами Даміана, Його Величність посилав її на навчання. Куди й до кого?!»

Алейна зітхнула, остаточно заспокоївшись після плачу. Раптом завмерла: «Після повернення її одразу послали в Норвейл. Потім вона перевелася в Тарвелл... Та невже це...?!»

Молода герцогиня будь-що вирішила перевірити власні здогади, тож її життя в будинку Естравен почалося з того, що прислуга мала звітувати перед нею про кожен крок і подих чоловіка. Для всіх слуг леді Алейна перетворилася на ревниву мегеру.