Мармурова вежа

Його Величність викликав брата на приватну розмову, після якої Його Високість почав збиратися в дорогу. Поки в супроводі чисельної охорони добереться до Рекмару — мине жалоба за Її Високістю. Алейна плакала, проводжаючи брата. Його Світлість Адріеля Норвейла Її Величність забрала під свою опіку.

Після прибуття до невеликого гірського королівства, яке фактично не мало родючих земель, принц Сайлер мав одружитися з принцесою Іленою, донькою старого короля Ервальда, а згодом — успадкувати корону. В протистоянні бандитським шайкам і контрабандистським загонам гірські перевали поховали в собі синів Ервальда, залишивши йому єдину доньку.

Минуло вже кілька тижнів після братового від'їзду, а леді Алейна не могла заспокоїтися. Її ледь не знудило від запаху смаженої риби. Відволіктися від невеселих думок не допомагали навіть вправи з мечем. Не знаючи, чого хоче насправді, герцогиня поїхала до матері.

Побачивши королеву Селестіну, Алейна заплакала й кинулася в материнські обійми. Її Величність поцілувала доньку в чоло і помахом руки наказала придворним дамам покинути покої. Селестіна чекала, доки донька заговорить першою, і та врешті обізвалася:

— Мамо... Сайлер...

— Сайлер давно дорослий і сам у змозі подбати про себе. У тебе проблеми з герцогом?

Її Світлість перестала плакати, хоча очі ще були повними сліз. Вона кинула короткий погляд на матір, заперечно хитаючи головою, і опустила погляд.

Для королеви цього виявилося достатньо, щоб зрозуміти: Алейна закохана в свого чоловіка. Тільки навряд чи взаємно... Її Величність тяжко зітхнула. Вона як мати була ладна розтерзати Естравена за своїх дітей, але як королева — визнавала його правоту. Ще її покійний чоловік почав прислухатися до того хлопчиська... Спочатку її це обурювало. Потім вона сама побачила, як «обезкровлювалася» знать без кровопролить. Зараз Даміан мав не тільки реальну владу, а й реальну силу.

Селестіні чисто по-материнськи хотілося бачити власних дітей щасливими. Тільки між її дітьми і щастям стояла величезна прірва... Її Величність ще раз тяжко зітхнула. Естравен їй нагадував мармурову брилу. Серце в грудях боляче стиснулося...

Алейна підняла на матір очі:

— Мамо... я... я... — і знову почала плакати.

Селестіна мовчки гладила доньку по волоссю, даючи їй виплакатися. Не підганяла. Не втішала порожніми словами. Бо добре знала: деякі речі не лікуються ні часом, ні лагідністю.

Коли ридання трохи стихли, королева обережно підняла підборіддя Алейни:

— Ти вагітна?

Її Світлість заплющила очі й ледь помітно кивнула.

У покоях залягла тиша.

Селестіна повільно відпустила доньку й відвернулася до вікна. За шибкою шумів осінній сад. Десь далеко кричали павичі.

— Він знає? — тихо спитала королева.

— Ні...

— І ти приїхала до мене, бо боїшся сказати йому?

Алейна здригнулася:

— Я не знаю, що він відчуватиме... Він... — голос затремтів. — Мамо, я взагалі не знаю, чи він здатен щось відчувати.

Селестіна гірко посміхнулася:

— Помиляєшся.

— Ви його захищаєте?

— Ні. Просто я надто довго за ним спостерігала. — Королева повільно сіла в крісло. — Люди на кшталт Естравена небезпечні не тому, що в них немає серця. А тому, що вони навчилися ховати його так глибоко, що самі інколи забувають, де саме воно лежить.

Алейна мовчала.

— Твій батько колись сказав мне одну річ, — продовжила Селестіна. — «Якщо хлопчик, якого весь світ бив ногами, вижив і не перетворився на скаженого звіра — значить, він страшніший за звіра». Тоді я не зрозуміла, що Альдерік мав на увазі. — Королева заплющила очі на мить. — А тепер розумію.

Алейна витерла сльози:

— Я його ненавиділа.

— А зараз?

Молода герцогиня довго мовчала. Потім ледве чутно прошепотіла:

— Не знаю, що гірше.

Селестіна ледь усміхнулася:

— Значить, усе вже сталося.

Через деякий час після того, як Алейна пішла, у королеви попросив аудієнції Його Світлість герцог Естравен.

Увійшов, опустився на одне коліно й схилив у поклоні голову:

— Ваша Величносте.

— Чим зобов'язана бачити перед собою Першого Міністра корони? — офіційним тоном запитала королева, не відриваючи погляду від вікна. Лише коли двері зачинилися за слугами, вона перевела погляд на герцога: — Ви ніколи не приходите просто так, Естравене.

Люсьєн уклонився:

— Я не настільки приємний співрозмовник, щоб турбувати Її Величність без причини.

— Зате достатньо небезпечний, щоб я завжди хотіла знати причину Вашої появи.

На губах герцога майнула легка усмішка:

— Тому я тут.

Селестіна жестом запросила його сісти, але Його Світлість залишився стояти.

— Даміан і далі тисне на знать, — спокійно мовив Люсьєн. — Перебудував армію. Будує дороги. Почав перебудовувати закони. Скоро візьметься за перебудову торгівлі.

— Я знаю, що робить мій син.

— Ні, Ваша Величносте. Ви знаєте, що він уже зробив. А я натякаю на те, що буде далі.

Королева примружила очі:

— Продовжуйте.

— Астерваль переросте власні кордони.

У покоях залягла тиша.

— Ви обережно підбираєте слова, герцоге.

— Бо розумію, кому їх кажу, Ваша Величносте.

— Ви хочете війни? — королева сперлася підборіддям на руку.

— Ні. Я хочу, щоб Ваша Величність знайшли дружину для короля.

— І до чого тут майбутня королева?

Люсьєн трохи опустив погляд, ніби обдумуючи наступні слова особливо уважно.

— Король може завойовувати землі. Але імперії створюють не королі.

— А хто ж?

— Жінки, які народжують спадкоємців не тільки з правильною кров'ю, а й з правильним вихованням.

Селестіна посміхнулася:

— То тепер Ви прийшли просити в мене уроки материнства?

— Ні, Ваша Величносте. Я прийшов просити допомогти знайти жінку, схожу на Вас.

Королева тихо засміялася. Не весело — радше втомлено.

— Ви або дуже хоробрий, або дуже дурний чоловік, Естравене.

— Одне одному не заважає.

— І якою ж, на Вашу думку, є жінка, «схожа на мене»?

Герцог відповів не одразу:

— Та, яка вміє дивитися на трон без захвату.

Селестіна перестала посміхатися.

— Принцеси вчаться мріяти про корони з дитинства, — продовжив Люсьєн. — Нам потрібна та, яку корона не засліпить.

— Це все?

— Ні, Ваша Величносте. Вона має бути достатньо розумною, щоб не боятися Даміана... і достатньо мудрою, щоб не намагатися ним керувати.

— Складна вимога.

— Інакше вона загине. — Це прозвучало занадто спокійно.

Селестіна повільно піднялася:

— Ви зараз говорите про Його Величність так, ніби він чудовисько.

— Ні, Ваша Величносте. Чудовиська прості. А Даміан — ні.

Королева підійшла до Люсьєна:

— І Ви справді вважаєте, що для нього існує жінка, здатна стати рівнею?

Герцог замовк.

— Колись Його Величність Альдерік сказав мені одну річ, — герцог підняв очі на Селестіну. — «Найнебезпечніші чоловіки найчастіше одружуються або з дурепами, або з великими жінками. Середини не буває».

— І Ви вирішили, що великому королю потрібна велика жінка?

— Даміан уже став великим королем. Тепер йому потрібна та, поруч із ким він не стане меншим.

Селестіна довго мовчала. Потім тихо промовила:

— Знаєте, що мене найбільше дратує у Вас, Естравене?

— Підозрюю, список надто довгий.

— Ви бачите людей надто ясно.

Герцог ледь схилив голову:

— Це професійна вада тих, хто виживав серед вовків.

Королева знову подивилася на сад через вікно:

— Я подумаю над Вашими словами.

Люсьєн уклонився, збираючись іти.

— І ще дещо, герцоге. — Він зупинився біля дверей. — Якщо Ви колись зрадите...

Люсьєн обірвав королеву:

— Саме тому Астерваль досі стоїть, Ваша Величносте.

З покоїв Її Величності Люсьєн Естравен пішов у королівську бібліотеку за книгою про знатні роди королівства.

Втративши ґрунт під ногами у спробах будь-якого тиску на корону, вельможі знайшли іншу «розвагу» — в написанні доносів, щоб отримати хоч якусь королівську милість. Найсуперечливіші лягали на стіл Першого Міністра.

Зайшовши в бібліотеку, герцог вдихнув знайомий запах старого пергаменту, шкіри і пилу. Як давно він не тримав у руках звичайної книжки! Пройшовся міжряддям стелажів, торкаючи руками тверде переплетіння. Витягнув навмання книгу, просто перегорнув сторінки...

Із книжки випав клаптик паперу. Його Світлість підняв із підлоги обривок пергаменту, списаний почерком Сайлера. Його Високість закреслив деякі слова, навіть фрази, вказав стрілочками, що треба поміняти місцями. На зворотному боці переписане начисто складалося в рими. Люсьєн прочитав:

Я занадто втомився від болю,

Що випалює душу дотла,

Бо ця втома — змінює долю,

Бо цей біль — заміняє життя.

Моє серце — обитель печалі,

Мої очі — неначе імла,

Мої руки — самотні причали,

Мої ноги — холодна зола.

В моїх грудях журба поселилась,

Шаль із жа́лю на мо́ їх плечaх...

Біля мене Любов зупинилась,

Щоб покаявся я у гріхах.

Плачуть ночі, зітхаючи тяжко,

Бо для мене прощення нема...

Тож, Любове, сполохана пташко,

Мандруватимеш далі сама...

Деякий час Його Світлість стояв, невідривно вдивляючись у написані рядки. Навіть після того, як принц дізнався, що він чоловік...

Чи покохає хтось так Люсьєна, як Сайлер кохав Люсі?..