Мармурова вежа

Люсі повернулася в Норвейл, залишивши листа для Його Високості кронпринца.

Перевдяглася й постукала в суміжні двері. Має дати знати про себе леді Равелії. Отримавши дозвіл — переступила поріг.

У кімнаті панувала волога, важка пара, що пахла сушеною лавандою та шавлією. Молода графиня приймала ванну у великій дубовій балії, яка зсередини була дбайливо вистелена тонким білим полотном, щоб жодна тріска не поранила ніжну шкіру.

Камеристка завмерла в низькому поклоні:

— Добрий день, Ваша Світлосте. Я повернулася. Кличте за потреби.

Вона вже хотіла вийти, адже юна леді завжди милася сама, соромлячись служниць, але Равелія її втримала:

— Помий мені голову, Люсі. Заодно розкажи про поїздку. Я рада, що ти повернулася.

Люсі беззвучно підійшла ближче, підібравши поли своєї сукні. Опустилася на низький стільчик позаду балії. Графиня відкинула голову назад, спираючись потилицею об м'який валик, обтягнутий шкірою.

Камеристка обережно зачерпнула теплу воду з дерев'яного цеберка, що стояло поруч, і полила волосся панни з великого черпака. Вода тонкими цівками збігала по плечах Равелії, змушуючи ту заплющити очі від задоволення. Люсі взяла глиняний глечик із густим відваром мильнянки та запашних трав. Вона нанесла засіб на волосся графині й почала м'яко, плавними круговими рухами масажувати їй шкіру голови. Її довгі, сильні пальці рухалися бездоганно, наче підкоряючись внутрішньому музичному ритму.

— В дорозі батько помер, — рівним, майже безбарвним голосом промовила Люсі, продовжуючи збивати легку трав'яну піну.

Равелія здригнулася. Вода в балії хлюпнула об дерев'яні краї. Вона рвучко розплющила очі, намагаючись повернутися до камеристки:

— Ох... Люсі... Як же це? Мені так шкода, я б ні за що не відпустила вас, якби знала...

Але міцні, хоч і лагідні пальці служниці м'яко втримали голову господині, не дозволяючи їй обернутися й зазирнути собі в обличчя. Люсі знову зачерпнула води з цеберка й почала повільно змивати піну, дивлячись, як брудна вода стікає в балію.

— Ви ж не знали, міледі. Не переймайтеся, — пролунала спокійна відповідь. — Його час настав. Тепер він поруч із мамою. Сядьте рівно, Ваша Світлосте, я обмию Вам плечі.

Равелія слухняно затихла, занурившись по груди в теплу воду. Можливо, почуття провини й глибокого жалю до своєї камеристки захопили її думки. А Люсі, взявши м'яку лляну губку, занурила її у воду й почала повільно водити по тонких плечах господині. Вона дивилася на беззахисну шию графині, на пульсуючу жилку під білою шкірою.

— Люсі, ти була в саду?

— Ні, Ваша Світлосте. Бажаєте вийти?

— Так. Схотілося на свіже повітря. Обереш місце для прогулянки. Можливо, це допоможе тобі відволіктися. Колись у цьому саду, — панна кивнула на вікно, підставляючи спину камеристці, — було дуже гарно. До ставка навіть лебеді прилітали.

Служниця помила спину юної леді й почала вимивати її довге волосся. Потім сполоснула чистою водою.

Рука камеристки на мить затрималася над водою. Непомітно для Равелії у теплій, запашній купелі розчинилися кілька кристалічних крупинок, пустивши ледве помітні кола по поверхні.

— Міледі бажають, щоб я помила Вам ноги?

— О... так, Люсі.

Графиня трохи піднялася, сором'язливо витягнувши з води витончену ніжку й поклавши її на застелений полотном край балії. Люсі опустилася навколішки. Взявши жорстку лляну рукавицю, вона почала повільно, круговими рухами обмивати бліду шкіру ступні, ретельно змиваючи залишки мила теплою водою з черпака. Вона не поспішала. Отруєна вода мала зробити свою тиху справу.

— Ви чудово виглядаєте сьогодні, Ваша Світлосте, — тихо додала Люсі, закінчивши з другою ногою.

Вона піднялася й розгорнула велике, щільне банне простирадло, тримаючи його перед балією як ширму. Равелія, спираючись на тонку, але міцну руку своєї камеристки, обережно переступила через високий край діжки, стаючи босими ногами на м'який килимок. Люсі миттєво загорнула її в сухе полотно, ховаючи тендітне тіло від прохолодного повітря кімнати.

Провела до ліжка, на якому лежала сорочка.

— Вибрати для міледі сукню?

— Я сама.

Камеристка вклонилася:

— Тоді пошукаю місце в саду для вечірнього відпочинку Вашої Світлості. Дозвольте перед цим розчесати Ваше волосся, щоб воно встигло висохнути і Ви, міледі, не застудилися.

Не чекаючи згоди, Люсі взяла гребінець із косметичного столика своєї панни й обережно почала вичісувати кінчики, поступово піднімаючись вище.

Коли гребінець торкнувся шкіри голови, графиня здригнулася.

— Я зробила боляче? Вибачте, Ваша Світлосте, буду обережнішою.

Кожен дотик гребінця розбуджував незвідані й дивні для панянки відчуття.

Розчесавши волосся леді Равелії, Люсі пішла, а молоду графиню почало трусити, наче в пропасниці. Ледь встигла заспокоїтися й одягнутися до того, як служниці прийшли виносити воду після купелі.

Камеристка бродила занедбаним садом. Серед рослинного хаосу виднілися квіткові острівці колишніх клумб.

Пелену високо не піднімеш. Хтось побачить ненароком — і вже всі вважатимуть її розпусницею.

Низ сукні постійно зачіплявся за високу траву, бур'яни та пагони дикорослих дерев. Вона кілька разів смикнула сильніше, ніж треба, бо від постійних нахилянь уже болів поперек. Тканина не витримала.

Повернулася до замку. Тільки спершу не перевдягатися пішла, а шукати кастеляншу.

Голос Селіни, яка розпікала служниць за лінощі, відлунював у вузьких коридорах другого поверху.

Раніше Люсі уникала зустрічей із нею, як і не бажала потрапляти на очі леді Вальєні.

«Часи змінилися. Зазвичай стара мегера в цей час займається вишиванням, тож має бути поруч. Настала пора для нашого знайомства».

— Селіно! — низький оксамитовий голос змусив кастеляншу замовкнути й обернутися до камеристки.

— Леді Равелія НАКАЗАЛА мені знайти місце для вечірньої прогулянки садом! А це що?! — Люсі підняла сукню, показуючи порвані краї. — Міледі забажала помилуватися садом, а не вибоїнами на дорогах!

— Селіно, — почувся позаду сухий голос.

Люсі обернулася, схиляючись у низькому поклоні:

— Леді Норвейл.

Горда постава з високою зачіскою, у розкішному старомодному вбранні, застигла в прочинених дверях і відбила в кастелянші будь-яке бажання до суперечки.

— Селіно, підготуй альтанку біля ставка. І хай туди подадуть трав'яний чай. Равелія буде рада. Ти?.. — леді Вальєна перевела погляд на камеристку.

Служниця знову низько вклонилася:

— Мене звати Люсі, Ваша Світлосте.

— Прослідкуй, щоб Равелія не забула вдягти плащ.

Ще один низький уклін:

— Як накажете, міледі.

Графиня зникла у своїй майстерні. Люсі, посміхаючись, пішла перевдягатися.

Прогулянка дещо затягнулася.

Равелія на свіжому повітрі буквально ожила — з'явився рум'янець на щоках. Вона розповідала своїй камеристці про дитинство і як любила тут гуляти.

Коли їй подали чай — попросила принести шматок хліба, щоб погодувати качок. Тішилася, як мала дитина, коли ті скублися за кожну крихту чи глибоко пірнали.

— Міледі, давайте повернемося. Ви можете застудитися.

Зелені очі Равелії блищали, як смарагди:

— Люсі, я так давно тут не була! Малою мріяла, що коли виросту — приходитиму сюди милуватися зорями й місячною доріжкою на воді.

Тож, коли нарешті дитяча мрія здійснилася — графиня дозволила відвести себе в покої.

Камеристка допомогла господині роздягнутися і почитала їй перед сном.

Посеред ночі Люсі покликали — Равелія металася в гарячці, і їй нічого не залишалося, як поставити весь дім на вуха.

Вранці привезли лікаря. Він оглянув молоду леді і залишив ліки від застуди.

Люсі не відходила від Равелії ні на крок. Навечір тій стало трохи краще.

Леді Вальєна забажала випити з донькою чаю. Декілька кристалічних крупинок ніяк не вплинули на смак трав'яного відвару для старої мегери.

Доглядаючи молоду леді, камеристка постійно їй посміхалася. Равелія швидше могла подумати, що так служниця її підбадьорює. Насправді ж — Люсі чекала на знайомство з Його Світлістю графом Норвейлом.

Граф прийшов навідати доньку пізнього ранку.

Равелія почувалася ліпше, але виглядала ще слабкою: жар зовсім не спав і з'явився кашель.

Люсі здалося, що коли граф побачив її, у нього на якусь мить видовжилося обличчя, очі зблиснули радістю, і, якби мілорду не вдалося себе опанувати, він згріб би її в обійми.

Вона схилилася перед ним у низькому поклоні, приховуючи посмішку:

— Ваша Світлосте.

Мілорд цікавився доньчиним самопочуттям і кидав косі погляди на її камеристку. Навіть перед тим як зачинити за собою двері, обернувся.

Люсі провела весь день біля Її Світлості, а вночі, коли леді нарешті заснула спокійним сном, непомітно вислизнула до свого сховку.

Кинджал повернувся на місце. Натомість два малопримітні предмети опинилися за корсетом служниці.

Люсі кинула сумний погляд на конюшню...

Прокинувшись уранці, панна повеселішала, а на обід — спустилася вниз.

Щойно ввечері молода графиня заснула, камеристку покликали до Його Світлості.