Мармурова вежа

Дім Тарвелл зустрів Люсі далеко не так привітно, як свого часу Норвейл. Усі її речі були ретельно оглянуті. Вартові навіть саму дівчину намагалися помацати, за що один із них миттєво отримав коліном у пах. Поки невдаха, скулившись від дикого болю, судорожно стримував у горлі високі ноти, інші - пропустили.

Тарвелли були визнаними майстрами політичних шлюбів. Вони могли одружити кого завгодно з ким завгодно, якщо це обіцяло їм нову владу та шалені статки. Подейкували, що насправді вони були творцями тих самих «випадкових» чуток, які згодом перетворювали на власну ''зброю''. Упродовж багатьох років якимось дивним і незбагненним чином зникали представники знатних родів, які мали пряме відношення до Тарвеллів, змушуючи все королівство шепотітися про «прибирання» серед близьких родичів.

Люсі зустріла звичайна служниця — кирпате юне дівчисько з рудими косами і густим ластовинням на обличчі:

— Я — Маретта.

— Люсі, — дівчина скромно опустила очі.

— Ти чого? Звикнеш. Тут не так вже й погано, — Маретта щиро посміхнулася. — Допоможу тобі з речами, а потім проведу до Її Світлості. — І, ставши навшпиньки, вона прошепотіла Люсі на вухо, ділячись своєю обізнаністю: — Бо ти — з королівського двору!

Цього разу Люсі мала жити в загальному тісному приміщенні для слуг і ділити кімнатку ще з чотирма служницями. Якщо вона й відчувала деяку незручність після проживання у власних «апартаментах» Норвейлу — це її зовсім не зачіпало. Вона прибула сюди зовсім ненадовго.

Герцогиня Естельнар Тарвелл, незважаючи на свій поважний вік, усе ще залишалася вродливою жінкою. Сліпуче сиве волосся було ідеально вкладене в модну зачіску, синя шовкова сукня розшита золотим гаптуванням, а масивні сапфіри у вухах, як і важкі золоті перстні на пальцях, робили її невід'ємною частиною цього розкішного маєтку.

Люсі схилилася в найнижчому, на який тільки виявилася спроможною, поклоні:

— Ваша Світлосте.

— Ти... — голос леді Естельнар був напрочуд приємним для вуха.

— Люсі, Ваша Світлосте.

Герцогиня пильно роздивлялася нову служницю з ніг до голови:

— Працюватимеш на кухні.

— Слухаюсь, Ваша Світлосте.

На таку неймовірну удачу Люсі навіть не розраховувала. Те, що покоївкою їй не бути, вона чудово розуміла. Господарі маєтку мали п'ятьох дорослих синів, тож Люсі гадала, що її про всяк випадок відправлять кудись подалі, на дальні замкові задвірки.

Вона працювала весь день, до пізнього вечора. Можливо, раптова зміна місця, а можливо, тихе, мірне сопіння дівчат на сусідніх кушетках заважало заснути. Люсі тихо вийшла надвір. Свіжа нічна прохолода приємно залоскотала шкіру. Схотілося трохи пройтися.

Пішла в сад. Занурена у власні думи, заблукала в незнайомому місці і натрапила на невеличку сторожку біля малопримітних залізних воріт. Виявляється, маєток Тарвеллів має ще один вихід.

Двоє вартових грали в кості при світлі місяця і час від часу прикладалися до глиняних глечиків із дешевим вином.

Раптом за ворітьми почувся якийсь дивний звук. Потім ще один, важчий.

— Піди глянь, — неохоче сказав один вартовий іншому.

Той невдоволено огризнувся:

— Чому я?

— Бо ти програв минулого разу, йолопе. Рухайся.

Чоловік знехотя підвівся. Взяв прикритий цупкою тканиною ліхтар і, відімкнувши ворота, вийшов назовні, в нічну темряву. Почувся слабкий, глухий звук удару об кам'яну стіну муру, з боку саду. Тієї ж миті поряд щось ледь помітно зашелестіло в кущах.

— Дідько... — вилаявся другий вартовий і звівся на ноги.

Мине не так багато часу, як через ці самі ворота замок Тарвелл покине загадковий вершник. Він зупинить коня біля одного з непоказних будинків у поселенні й тихо постукає в двері. Скаже щось заспаному господарю й у невідомому напрямку зникне під покровом ночі.

А на ранок околиці гудітимуть про трагічну новину. З'являтимуться найнеймовірніші версії та припущення, і незабаром ці чутки дістануться королівського двору. Вельможі перешіптуватимуться:

— Як таке взагалі могло статися?..

— Усі слуги спали як убиті... Ніхто нічого не чув...

— А де була варта?..

— Варта нічого підозрілого не помітила... Інша —упилася...

— Це неможливо!.. Нападників хтось впустив...

— Певно, хтось із родин «зниклих» родичів помстився... Значить, це правда, що Тарвелли своїх ''прибирали''...

— Точно хтось із своїх... Ще й дівку якусь із собою прихопили...

У офіційній доповіді Його Королівській Високості буде зазначено, що все сімейство Тарвелл загинуло вночі від рук грабіжників. І що, можливо, одна з служниць щось випадково почула, вийшла подивитися і її прихопили з собою як небажаного свідка.

Зниклу служницю звали Люсі. Напередодні трагедії вона з'явилася в домі Тарвеллів за особистою рекомендацією королеви-вдови Селестіни Тарвелл-Валлеріан.

Поки що кронпринц Даміан швидким кроком зайшов у свої особисті апартаменти. Відблиск від маленького дзеркальця на стіні повідомив його про появу гостя, відволікши від державних справ.

Його гість спокійно сидів у кріслі господаря і їв яблука в очікуванні. При появі принца він підвівся з легким поклоном:

— Ваша Високосте.

— Облиш, Люсьєне.

Молоді чоловіки коротко обнялися. Обоє були фактично однакового зросту, в чорному вбранні, тільки одяг гостя виглядав дещо скромніше.

— Як тобі новий дім? — запитав принц, коли вони розімкнули обійми.

— Дякую, — той, кого назвали Люсьєном, галантно вклонився.

Даміан посміхнувся, вмить ставши серйозним. Підійшов до комода з мореного дуба і відчинив шухляду. Діставши звідти якісь папери, простяг своєму відвідувачеві:

— Знайшли дещо цікаве в Тарвеллів, що допоможе тобі стати «справжнім» герцогом Естравеном. І — очистити добре ім'я моєї матінки.

Герцог сховав документи за пазуху:

— Як відреагує на ці новини Її Величність?

— Не знаю, Люсьєне. Але думаю, — принц засміявся, — житимеш. Батько переграв Тарвеллів на їхньому ж полі, взявши з їхнього дому королеву, а не ката в сукні.

— Її Величність все одно мене впізнає.

Герцог направився до виходу, зупиняючи жестом Його Високість, який хотів було його провести:

— Хіба я не знаю в цьому палаці кожної мишачої нори?

Майбутній король раптом голосно засміявся:

— Люсьєне, а ти показуйся на очі Її Величності тільки в спідницях!

Гість обернувся біля самого порога:

— Люсі вже ніколи не повернеться, — і тихо зачинив за собою двері.