Мармурова вежа

Камеристка нахилилася, щоб підвести незнайомця. Він сів на вологу від роси землю, обхопив голову руками і засміявся, наче божевільний. Потім затих. Опісля підняв сиву голову.

— Час нещадний, Лівено... Хто ти? — його погляд втупився в дівоче обличчя.

— Люсі. Лівена була моєю матір'ю. На жаль, вона померла молодою...

Той сумно посміхнувся:

— Лівені подобалися дивні імена.

Дівчина сіла поруч зі старим. Беззвучні сльози стікали обличчям за комір сукні, яких вона не помічала.

— Ти схожа на свою матір... Дуже схожа... і...

— Я знаю, дядечку...

— Вальтер. Клич мене Вальтером.

— Краще я називатиму Вас татом...

Чоловік рвучко обійняв Люсі й міцно притис до себе.

Ці двоє, які кожен по-своєму любили одну жінку, оплакували її пам'ять, не помічаючи довколишнього світу.

Світанок сором'язливо визирнув із-за горизонту. Тієї ж миті пролунав гонг, змушуючи прокидатися челядь і ставати до роботи. Люди, позіхаючи, на ходу продирали очі.

Коли вволю наплакалися, Люсі допомогла піднятися старому Вальтеру.

— Я спитаю в леді Равелії. Якщо дозволить — поїдемо до материної могили. Дорога далека.

— Равелія — добра душа. Хоч і схожа на Кобру Норвейлу, та не її вдачу має...

Вальтер поглянув у небо. Пригладив рукою сиве розкуйовджене волосся.

Люсі підняла й подали йому ліхтар:

— Ще побачимось, тату...

День не встиг добігти кінця, як усі довкола перешіптувалися про старого конюха, який вік прожив самотою, а насправді, не такий вже й самотній — он яку доньку має.

Равелія зраділа цій новині, лише камеристка виглядала сумною.

— Люсі, це дивовижно, що ти знайшла родину!

— Так, Ваша Світлосте, тільки моя мати давно померла. Я її майже не пам'ятаю. Відлуння голосу... Дотик рук... Запах її волосся...

Молода графиня винувато опустила очі, ніби вибачаючись за свою радість.

— Міледі, — погляд Люсі різав без ножа, — дозвольте нам із батьком відвідати материну могилу. На кілька днів. Шлях неблизький. Я до Вас повернуся.

— Звісно, дозволяю. Хіба я не в змозі про себе сама подбати?

Наступного дня, після сніданку, леді Равелія вперше в житті переступила поріг кухні, щоб особисто віддати розпорядження щодо провіанту й запасів питної води для подорожніх.

Люсі не спалося. Привиди минулого зазирали в душу, залишаючи в ній шпичаки обірваних спогадів.

Материна пісня починала заколисувати. Від тепла її рук кидало в жар. І відразу — крижаний холод.

Роздуте синюшне тіло вкупі з риб'ячими тельбухами смерділо до блювотиння... Рваний рубець шраму на лівій руці... На зап'ястку — простий тоненький браслет, вкритий слизом... Люсі впізнала б його серед тисячі таких самих.

Замурзана, в лахмітті дитина з надією позирає на рибалок, щоб хтось, хоча б заради забави, кинув сиру рибину...

Мати довго плакала, виціловуючи й притискаючи до себе...

Розмиті п'яні пики «залицяльників», які заламували їй руки і рвали на ній одяг... Безпорадні дитячі сльози... Побої за укуси й подряпини...

Пізніше якраз вони і видавали тих покидьків серед «порядних» громадян, які довело матір до самогубства.

Хтиві очі обмацували Люсі поглядами, як і їхні руки... Вона підливала в їхню випивку отруту... Презирливо дивилася на останню агонію і запитувала:

— Чи солодка «любов» Лівени?..

Прокрутившись на кушетці, ніби на розжареній пательні, добрий шмат ночі, Люсі пішла до сховку. Зі згортку забрала кинджал із довгим вузьким лезом.

Тож коли леді Равелія давала вказівки на кухні — її камеристка ховала в складках сукні смертоносну зброю, якою було зручно скористатися при нагоді.

Через підготовку до подорожі Люсі часто ходила до конюшні. Охочих допомогти виявилося чимало, коли за обідом вона обмовилася, що її татко не в тому віці, щоб труситися на возі.

Зі старих підвод і карет змайстрували щось схоже на бричку. Страшне, облуплене — зате їхало. Змастили дьогтем і нутряним жиром. Перенесли харчі і воду.

Вальтер виглядав пожвавленим. Обмацав коней, оглянув їхні підкови й копита. Для мандрів він обрав двох гнідих жеребців.

Після вечері леді Равелія наказала Люсі гарно відпочити перед дорогою.

Камеристка спала тривожним, переривчастим сном.

На світанку — вирушили. Їхали мовчки, навіть коли проминули убогі хижі поза маєтком. Перед виїздом на широку дорогу старий запитав:

— Куди далі?

— Ліворуч від Вельторна. Там глуха місцевість. До вечора доберемось до таверни, де і заночуємо.

Вальтер вйокнув на гнідих і раптом заговорив, ніби сам до себе:

— Лівена прийшла в Норвейл працювати покоївкою після смерті своїх батьків. Так ми і зустрілися. Згодом покохали одне одного й вирішили побратися. Пішли до графа Меріана за згодою, — старий тяжко зітхнув. — Відтоді все й почалося...

Він говорив і говорив, скидаючи з душі багатолітній тягар. Кінські копита постукували в унісон із його словами.

Люсі провалилася в марення. Зникли запахи різнотрав'я і веселий пташиний щебіт. Натомість перед її очима поставали живі картини. Персонажі рухалися, говорили, сварилися, зраджували... Тьмяні постаті без облич... Невиразні голоси...

Коли сонце почало припікати — зупинилися в затінку, щоб поїсти і дати коням відпочити.

Розімлілий від їжі й тепла, Вальтер заснув.

Дівчина зняла свої спідниці, під якими виявилися чоловічі штани й високі ботфорти. Пройшлася заростями у пошуках води. Їй пощастило натрапити на струмок. Випрягла й напоїла коней. Впрягла їх знову й наділа свої спідниці. Вона плела вінок із зірваних квітів, коли чоловік прокинувся. Сплівши — одягла на сиву голову.

Вальтер засміявся:

— Лівена так робила.

Спрямувавши коней на дорогу, продовжив свою розповідь. Закінчив незадовго до того, як у променях вечірнього сонця на горизонті замаячила таверна.

Згодом подорожні сиділи на колоді, попиваючи сухе вино і милуючись зоряним небом.

— Севіна постаріла, але все одно доволі жвава.

— Ти знайома з господаркою?

— Колись, тату, тут працювала дитина, яка вільно проходила попід столами. За недоїдки й обноски — підмітала, виносила сміття, доглядала домашню птицю. Жила серед мотлоху на запиленому горищі, яке здавалося їй величезним палацом.

Севіна потайки від домашніх частенько підгодовувала смачненьким. Відпускала погратися з іншими дітлахами, бо неподалік було поселення. Це було не до вподоби її чоловікові.

Сев'єр постійно сварився:

— Роботи повно, а ти балуєш жебреня!

Та огризалася у відповідь:

— Якби не я — пропив би все давно, ще й у борги б вліз по самі вуха!

Одного разу, коли господарки не виявилося поруч, господар побив дитину до напівсмерті, кинув на віз і повіз у місто, де викинув у безлюдному провулку.

— Люсі... — голос Вальтера задрижав.

— Це було давно, тату. Дуже давно, — пролунала спокійна відповідь.

Вони мовчки дивилися в нічне небо, незважаючи на гамір за стіною. Кожен думав про своє: старий — про пережите цією дитиною, Люсі — про те, про що змовчала.

В таверні зупинився на деякий час один із «залицяльників». Він їв, пив, сміявся, а мами — вже не було...

Вона чула від неньки, що деякі рослини не можна чіпати, бо вони небезпечні. Не знаючи, які саме, нарвала всього потроху. Що з ними робити далі, теж була не в курсі. Намагалася вичавити сік. Це зайняло багато часу, майже не даючи результату.

Руки покрилися пухирцями. Сев'єр бурчав:

— Жебреня підхопило якусь заразу.

Мала дитина неспроможна підлити щось непомітно.

Гість спочатку сміявся, вважаючи, що мале просто бешкетує. Потім почав хапати ротом повітря... Очі вирячилися... З рота потекла слина... Упав із лавки під стіл...

Вона заплакала... Сев'єр оскаженів...

Мине майже десять років, як поріг цієї таверни переступить юний панич. Він замовить холодну закуску й гальбу пива.

Непомітно для стороннього ока в алкоголі розчиняться кристалічні крупинки.

Панич сьорбне пива й скривиться, як від гіркої редьки.

— Господарю! Що за пійло ти мені подав?!

І, випереджаючи будь-які протести, кивне на напій:

— Сам скуштуй!

Сев'єр скуштує. Не помітити дивний присмак у пиві він, звісно, не міг. Але коли Сев'єр відмовлявся від нагоди хильнути? Кривлячись, доп'є до дна. Перед паничем поставить інший кухоль із пивом.

Юнак спокійно поїсть і вип'є. Покладе монету на стіл:

— Амінь...

Більше його там ніхто не бачитиме.

Глупої ночі Люсі спустилася до коней. Відійшла трохи від порогу і ледь не впала, зачепившись об чиєсь п'яне тіло.

Повний місяць визирнув із-за хмари, і вона впізнала в сплячому того, хто весь вечір голосно вихвалявся амурними подвигами.

Дівчина підклала гнідим скошеної трави, і ті соковито нею захрумкотіли, тихо фиркаючи.

Десь ухнув сич. Люсі здригнулася.

З-за рогу, тримаючись рукою за стіну, показалася постать.

— О, дівка! — п'яний голос радісно забелькотів. — Та ще й сама! Мене чекаєш?

Нетвердою ходою чоловік рушив на Люсі, розпроставши руки для обіймів.

— Солоденька, ходи до мене!

Дівчина штовхнула п'яницю. Той поточився на стіну і, відштовхнувшись від неї, навалився на Люсі всім тілом. Вона не впала.

Нічне світило знову глипнуло з-за хмари, яскраво освітлюючи довкілля.

Дихаючи в обличчя перегаром, незнайомець намагався поцілувати. На його шиї чітко виднівся давній шрам, схожий на дитячий укус.

Люсі вдарила з усієї сили кулаком у живіт. П'яниця впав, але на диво швидко звівся на ноги.

— Ах ти ж, сучко! — блиснуло лезо.

Вона вдарила ще. Не чекаючи, доки він підніметься, в один крок опинилася поруч. Підняла ніж, що випав із його руки. З усієї сили всадила його по саму рукоятку в чоловічі груди.

Той кавкнув, потім почав сіпатися в намаганні звільнитися від металу. З горла почулося булькання. Тіло забилося в судомах. Із рота витекла цівка крові.

Люсі витягла ніж із мертвого тіла. Не витираючи крові, вклала в руку хвалька. Беззвучно піднялася в кімнату, де спав Вальтер.

Несамовитий крик Севіни розбудив усіх постояльців, щойно почало благословлятися на світ. Миттю внизу зібралася юрба цікавих.

Вальтер повільно сів на незручному ліжку, розтираючи затерпле тіло:

— Чого б то репетувати так спозаранку?

Люсі позіхнула, солодко потягуючись струнким тілом. У голові відчувалася важкість.

Старий підвівся:

— Рушаймо, бо цей ґвалт може нас затримати.

Перше, що дівчина помітила, перш ніж Вальтер затулив її собою, — це п'яничку, який із подивом роздивлявся закривавлений ніж у власних руках:

— Я свиню зарізав?

Старий, миттю зорієнтувавшись, завів Люсі за ріг таверни:

— Чекай на мене тут. Не варто тобі туди дивитися. Запряжу коней.

Дівчина кивнула й сперлася спиною об стіну.

Хтось із роззяв озирався на турботливого батька, який оберігає свою доньку. Напівголосами висловлювалися припущення стосовно нічної події, але всі сходилися в одному — бабу не поділили.

Вальтер не змусив довго себе чекати. Люсі сіла в бричку.

— Не озирайся.

— Добре, тату.

Коли крутий поворот залишився позаду — розвиднілось. Десь неподалік чулися звуки пробудження поселення, про яке згадувала Люсі. Сама ж вона торкнула батьківське плече:

— Тату, давайте поснідаємо і поміняємося місцями. Далі дороги не буде, але я знаю, куди треба.

Вони нашвидкоруч перекусили розмоченими сухарями і в'яленим м'ясом, і Люсі взяла віжки в руки.

Через деякий час відчувся затхлий запах вологи. Жаб'яче квакання вчувалося голосніше. Згодом під копитами гнідих зачавкотіло, і дівчина зупинила бричку:

— Коней тут залишимо. Далі — болото. За ним, на пагорбі, цвинтар, де і похована моя мати.

Вальтера не здивували предмети чоловічого гардероба на доньці, коли та зняла свої спідниці, враховуючи місцевість, у якій вони опинилися. Він тільки, зітхнувши, поглянув на свої старі чоботи.

З кожним кроком їхні ноги провалювалися глибше в болотну твань, затримуючи рух. Легкий туман завис у повітрі серпанком. Сонце піднімалося вище, туман густішав. Люсі зупинилася:

— Тату, далі я Вас понесу.

Вальтер відкрив рота, щоб заперечити, але дівчина вже підставила свою спину:

— Об'їзд зайняв би багато часу. Я не хочу, щоб леді Равелія вирішила, що я втекла, і знайшла собі нову камеристку.

Старий почувався дивно. Можливо, через те, що його раніше не носили. Тим паче — жінка.

Люсі впевнено вибирала місце для кожного кроку, за відомими лише їй орієнтирами. Інколи її ноги провалювалися занадто глибоко, і тоді у старого Вальтера спину обдавало холодом.

Трохи перепочили на крихітному болотному острівці. До високого пагорба залишилося зовсім трохи.

Вже коли під ногами була тверда земля і Люсі виливала болотну жижу з ботфортів, які крекчучи, допоміг зняти старий, Вальтер наважився запитати, чи їй було дуже тяжко його нести.

— Трохи.

Люсі з Вальтером піднялися вгору. Серед свіжих поховань і доглянутих могилок багато було занедбаних. Деякі з них перетворилися на ледь примітні горбики без хрестів.

Загалом кладовище займало вершину пагорба, з якого відкривався чудовий краєвид на широку річку й рибацькі поселення.

— Ми колись там жили, — дівчина вказала на будинки біля підніжжя, де сушилися розвішені снасті.

Перевела погляд на річку, на якій човни здавалися іграшковими:

— Ця вода забрала життя мами...

Потім зупинилася біля зарослого травою горбочка. Замість дерев'яного хреста тут стояв камінь із висіченим ім'ям.

— Останній материн прихисток...

Вальтер опустився на коліна. Поклав руку на теплий від сонця шматок граніту. Схилився грудьми на могилу і заплакав:

— Лівено... Лівено... Кохана моя...

Люсі відійшла, даючи можливість побути закоханим наодинці...

Надвечір батько з донькою повернулися в таверну.

Вечеряли вони в кімнаті, бо внизу не було місця. Чутки про трагічну подію зібрали охочих до тих подробиць.

Вальтер усе ще мав пригнічений вигляд. Він дещо зблід. Дихання зробилося уривчастим і хрипкуватим, на що Люсі не могла не звернути уваги.

— Тату, Вам повітрям треба подихати.

Старий важко підвівся. Дівчина прихопила порожній посуд.

Біля стійки вона впала в око молодикам напідпитку, які рушили слідом. Помітивши її супутника, хтось із них реготнув:

— Діду, віддай дівку заміж!

Вальтер і оком не змигнув:

— Вона вже засватана.

Здоровило, який першим підійшов до них, принюхався і, поморщившись, зареготав:

— Чи не за Водяного? А може, вона в тебе русалка?

Його товариші голосно засміялися. Він, маючи намір перевірити, чи не ховає дівчина під спідницями риб'ячого хвоста, отримав від неї відчутний удар під дих. Ще й господарка, проходячи повз із порожнім глечиком, опустила його здорованю на голову, тільки череп'я посипалося:

— Ану марш надвір і хоч повбивайте один одного! Нічого мені тут дівку задирати!

Люсі посміхнулася про себе: «Роки не змінили вдачу Севіни».

Молодики відступили. У їхню адресу почулися насмішки.

Надворі Вальтер важко опустився на колоду, а дівчина почала запрягати гнідих:

— Тату, нам краще звідси поїхати.

Старий мовчки сперся об стіну і, здавалося, заснув. Дівчина кинулася до нього. Тривога здавила горло. Батько був не при тямі й ледве дихав.

Рухи зробилися чіткими й автоматичними, ніби не вона сама керувала власними руками. Розпорені спідниці перетворилися на подобу гамака. Так і не запряжені коні були зв'язані порізаною упряжжю, шматками якої вона прив'язала батька до себе, щойно сівши на коня.

«Тільки б встигнути!»

Стукіт копит порушив тишу пізнього вечора.

Біля враженої блискавкою тополі дівчина повернула коней у зарості. Їй не потрібна дорога, бо вона пам'ятає напрямок.

Гілля боляче хльоскало по обличчю. Вона намагалася прикрити Вальтера собою.

«Тільки б встигнути!»

Ця думка била молотом у скроні, витіснивши собою все інше. Дівчина перестала відчувати себе у власному тілі, ніби дивилася на себе збоку. Потім відчуття реальності покинуло її зовсім.

Переполохавши посеред нічної темряви спочатку міську варту, а потім і королівський палац — отямилася в скромних покоях, де придворний лікар безпорадно розвів руками:

— Надто пізно.

Стиснувши старечу руку, ковтаючи по пів слова, вона почала тихо, скоромовкою. Розповідала про те, як потрапила в королівський палац, як росла в ньому, чому стала такою і для чого з'явилася в домі Норвейл.

Душа Вальтера покинула тіло зі звуком, схожим на зітхання, що й стало відповіддю на її сповідь.

Вхопивши старого за плечі, затрясла:

— Тату!!! Я знищу Норвейлів, тату!!! Ти мене чуєш?!!

Важка чоловіча рука лягла на її плече. Вона не зважала.

Врешті Даміан відтягнув її від батька, міцно тримаючи, доки та билася в агонії дикого звіра.

Кронпринц чудово розумів Люсі. Він так само бився в чиїхось руках після того, як зрозумів, що мати вже ніколи не прокинеться... Її Величність не хотіла, щоб власний син побачив матір на ешафоті...

Вальтера поховали біля Лівени.