Мармурова вежа

Минуло трохи часу.

Інколи в моменти близькості Алейна помічала на шиї у чоловіка ключ. Жіноча цікавість витіснила собою всі інші страхи. Герцогиня не придумала нічого кращого, як підмішати в келих Люсьєна сонного порошку. Коли той міцно заснув — таки відкрила нижню шухляду.

Там знаходилася лише одна проста дерев'яна скринька без замка. Леді Алейна її відкрила.

В намисті, все, що залишилося від Люсі, вона впізнала подарунок Даміана. Приміряла золотий перстень із крупним сапфіром, милуючись коштовністю, яка пасувала до кольору очей Його Світлості. Ігашка Адріеля, яку вона сама і подарувала... На пергаментному обривку — впізнала почерк брата. З одного краю чорнило трохи розпливлося. Від сльози? Сайлера чи Люсьєна? Її Світлість і сама готова була заплакати...

Сильні руки обережно обняли її ззаду. Серце зробило кілька шалених ударів і заспокоїлось. Голова схилилася до її плеча, потерлася об нього підборіддям. Зуби ніжно прикусили за вухо.

— У нас буде дитина, — видихнула, схиляючись на чоловічі груди.

— Я знаю, — ледь чутний шепіт, від якого тіло вкрилося сиротами.

— Але ж... — Алейна хотіла обернутися до Люсьєна, та він її притримав.

— Ш-ш... — приклав палець до вуст дружини, за який вона і вкусила.

— Ай!

Чоловік прибрав руки. Вона прожогом кинулася до себе. Естравен наздогнав, підхопив на руки...

Вранці таця з брязкотом випала з рук Сорани, залишаючи від посуду черепки на підлозі.

Його Світлість сидів перед дзеркалом косметичного столика, а Її Світлість — у нього на колінах. Жінка вдягла на шию чоловіка вишукане кольє, на голову — прикрасу з перлів. Втягнувши золоті сережки у вуха герцога, почала милуватися своєю роботою.

Не помічаючи крайнього здивування власної служниці, запитала у неї, повертаючи обличчя чоловіка в різні боки і не відводячи погляду від його очей:

— Правда ж гарно, Сорано?

Леді Алейна розквітала: чи то від материнства, чи від почуттів до власного чоловіка. Тільки коли їй доводилося спати самій, почала часто прокидатися ночами. Зимові ночі не тільки холодні, а й довгі.

Прокинувшись однієї такої ночі, довго ворочалася в ліжку. Потім одяглася і вирішила пройтися — так зігріється швидше. Місяць щедро освітлював герцогський маєток, ловлячи у снігу власні відблиски.

Проходячи повз покої Його Світлості, почула чоловічий регіт, потім голос Його Величності. Даміан якраз почав говорити про неї. Герцогиня завмерла під дверима.

— Люсьєне, я щиро здивований, — у голосі короля чулися веселі нотки. — Ти ще й досі без дірки в грудях, а наша войовнича принцеса в доброму здоров'ї.

Чоловіки сиділи у передпокої, Її Світлість усе добре чула.

— Король дав мені найвищу нагороду, одруживши з власною сестрою. А до нагород Його Величності треба ставитися дбайливо і з повагою, — обізвався герцог.

На якусь мить запанувала тиша. Леді Алейна вже хотіла піти від дверей, як король заговорив знову. Певно, чоловіки випивали.

— Скоро дорога буде готова, Люсьєне. Кораблі спустяться на воду. Ти впевнений, що це спрацює?

— Так, Ваша Величносте. Щойно купці дізнаються про новий шлях — відбою не буде. Дороги не затримуватимуть. Солдати забезпечуватимуть їм охорону в межах двох королівств. Судноплавний супровід.

Певно, попереджаючи протест короля, герцог заговорив голосніше:

— Тоді почнеться найцікавіше. Сам побачиш. Даміане, торговці захочуть піти далі. А що — далі? Паскудні дороги й очікування пограбувань. Не недооцінюй купців. Їхніми руками жар гребтимеш. Можеш починати вже вигадувати назву для нової імперії.

Алейна ледь не скрикнула.

''То виходить, Люсьєн задумав зробити Даміана імператором?''

— Герцоге, а ти точно впевнений, що там море?

— Я там був, Даміане. Коли жив у Рекмарі.

— І ледь не довів принцесу Ілену до монастиря, — засміявся король.

Естравен і собі хмикнув, а його дружина ледь вухо не приклала до дверей.

— Твій батько наказав будь-що домогтися від Його Величності Ервальда згоди на шлюб. А виявилося, що принцеса — заручена. Довелося кілька разів «показатися» біля вікон її покоїв. Чутка про «коханця» ледь не вклала Його Величність із сердечною хворобою. Він погодився.

Король знову засміявся:

— Люсьєне, а ти хоч бачив свою «коханку»?

— Ні, ні разу.

Її Світлість полегшено видихнула за дверима. Раптом тон Даміана зробився серйозним, і він різко змінив тему.

— Як часто ти помилявся, Люсьєне?

— Не знаю, — чесно відповів герцог.

Знову залягла тиша, цього разу — надовше. Певно, Його Величність збирався з думками. Герцогиня відчутно змерзла, хоча від дверей Її Світлість тепер хіба що силою відтягли б.

— Розповім тобі дещо, — врешті почувся голос короля. — А ти скажеш потім. Дім Норвейлів походить зі старої знаті, був колись багатим і впливовим, але не відрізнявся плодючістю. Колишній граф мав якогось-там племінника Меріана і ще більш далеку родичку Вальєну. Чи він їх захотів одружити, чи амбіції майбутньої графині, а чи взагалі третя сторона — напевне сказати не можу. Але знаєш, Люсьєне, що цікаве на початку цієї історії?

— М-м.

— Що той Меріан Норвейл, якого ти знав, до роду Норвейлів не має жодного відношення. Знаю-знаю, ти в курсі, — поспішно додав Даміан. — Ти думаєш, що він твій батько. Розповідь Вальтера підтвердила твої підозри.

В Алейни похололо все всередині. Вона затамувала подих. Даміан говорив далі:

— Той, кого ти знав як Норвейла, і до твого батьківства відношення не має, бо твоя мати, Люсьєне, була його рідною сестрою.

Почувся глухий стук. Можливо, від несподіванки Його Світлість упустив кубок. Може, йому ще й пригадався моторошний сміх «графа» на смертному одрі, коли Люсьєн назвав того «татом». Запала мовчанка. Його Величність давав час оговтатися від цієї новини.

— Як дізнався? — Алейна ледь розчула питання чоловіка.

— Твій дядько, герцоге, був доволі обережним чоловіком, тому й залишався живим. Будучи професійним актором, останню «роль» він зіграв бездоганно. — Даміан замовк, видать, наливав собі випити. Її Світлість так і не поворухнулась. — Тепер щодо леді Вальєни і леді Равелії. Графиня була доволі амбіційною особою, мала широке коло зв'язків і знала те, чого навіть не знав Його Величність Альдерік IV: у нього був позашлюбний брат, який і є справжнім батьком леді Равелії. І, Люсьєне, вона про це чудово знала.

Герцогиня таки не втрималася від тихого вигуку, тоєї ж миті затуливши свій рот обома руками. Можливо, чоловіки за дверима щось і почули, але не надали тому значення. Його Величність продовжував:

— У колишніх покоях леді Равелії знайшли один дуже цікавий документ, а також лист її матері. Яким чином вони опинилися в неї, коли її самої тоді ще й на світі не було — нам, Люсьєне, вже ніхто не розповість. Ті папери значно пошкодив час, але, гадаю, саме через них леді Вальєна почала переслідувати твою матір. Отже, Його Світлість Адріель Норвейл — принц по материній лінії, а по батьковій...

— Зайда... — тихо промовив герцог.

Леді Алейна не стала далі слухати, вона й так почула забагато. Перед її внутрішнім зором постала сумирна Равелія... заплаканий Сайлер... Вона поверталася у свої покої, ковтаючи холодні сльози...

Впала на ліжко... Її Світлість трусило, як у пропасниці, і не тільки через холод...

Згодом прийшов Люсьєн. Побачивши одягнену дружину, всю в сльозах — усе зрозумів. Обняв її. Вона почала пручатися:

— Покидьок!!! Який же ти насправді покидьок!!!

Герцог мовчав. Він ніколи не брехав. Або мовчав, або говорив правду. І хтозна, що з цього гірше. Алейна розридалася у нього на грудях. Згодом, зігріта теплом герцога Естравена — заснула.

Її Світлість розбудила власна дитина, яка вирішила побешкетувати в материнському лоні. Життя продовжувалося. І скільки б Люсьєн, схожий на мармурову вежу, не мав «тріщин», ця «вежа» стоятиме до останнього.