Мармурова вежа

Камеристка беззвучно переступила поріг кабінету.

Меріан Норвейл сидів у глибокому важкому кріслі навпроти холодного, порожнього каміна. У його руці тьмяно блищав золотий кубок, а між бровами залягла глибока, гостра складка від похмурих дум, відомих лише йому одному.

Люсі схилилася в бездоганному поклоні:

— Ваша Світлосте.

Граф ледь помітним рухом кубка запросив підійти ближче й кивнув на низький ослінчик, що зазвичай слугував підставкою для ніг. Камеристка слухняно опустилася на нього, підібравши спідниці.

Сірі очі Норвейла втупилися в її обличчя:

— Хто ти? — тихо запитав він.

Камеристка рвучко підхопилася, аби знову схилитися в поклоні, але граф різко кинув:

— Сядь!

Вона підкорилася його волі.

Граф зробив повільний ковток, не зводячи з неї пильного, важкого погляду з-над вінця золотої чаші.

— Хто ти така?

— Люсі, Ваша Світлосте.

— Чим займалася в королівському палаці?

— Була покоївкою Його Високості кронпринца, мілорде.

— Твоя мати теж там?

— Ні, Ваша Світлосте, — голос Люсі залишався рівним і спокійним — Мати давно померла. Я її майже не пам'ятаю.

Рука графа з силою стиснула золоту чеканку кубка, що пальці миттєво побіліли, а на широкій долоні випнулися жили.

— Жаль... — глухо, із невимовним сумом прошепотів він. — А Вальтер... він твій батько?

— Так, Ваша Світлосте.

Люсі невідривно дивилася на кубок у його руці, а в голові холодним рядком пульсувала думка: «Ти покликав мене сюди, щоб влаштувати вечір спогадів про мою родину? Не змушуй мене змінювати плани, мілорде''.

Помітивши її пильний погляд на золото, Меріан раптом тонко, тужливо посміхнувся:

— Хочеш випити?

Від цієї раптової посмішки риси його обличчя пом'якшали, і він став настільки схожим на... Люсі на мить заціпеніла. Щоб скинути це марево, вона різко струснув головою, але з боку це виглядало так, ніби служниця ніяково кивнула.

Граф узяв зі столу темну пляшку й щедро долив бурштинової рідини в кубок, із якого пив сам, а потім протягнув камеристці.

— Дякую, мілорде.

Вона обережно взяла важку чашу обома руками. Кімнатою розійшовся різкий, палючий аромат ялівцю. Люсі повільно зробила ковток міцної аквавіти й тут же закашлялася, прикриваючи рот долонею.

Норвейл тихо, хрипко засміявся:

— Ти зовсім як... — він осікся на пів слові, і погляд його знову потемнішав.

Люсі допила алкоголь за кілька великих ковтків і повернула кубок господарю. Він дивився на її обличчя вже дещо затуманеним хмелем поглядом, тож ніяк не міг помітити, як рука доньчиної камеристки на долю секунди затрималася над золотим вінцем.

Цього разу Меріан налив із пляшки вже суто собі:

— Розкажи мені про своє життя.

Люсі почала розповідати про життя в королівському палаці, слідкуючи як граф смакував напоєм. Норвейл слухав, наливаючи собі випивку знову.

З кожним подальшим словом язик Люсі почав заплітатися. Вона почала збиватися, повторювати фрази й ковтати частини слів. Врешті попросила:

— В-ваша С-світ... дозвольте мені ...ти.

Меріан повільно кивнув, даючи згоду.

Камеристка невпевнено, хитаючись, піднялася з ослінчика. Але не втрималася на ногах і з тихим подихом упала вперед, прямо в обійми графа, заплющуючи очі.

Меріан, п'яно посміхаючись, підхопив дівчину. Він підвівся, тримаючи служницю на руках, і на мить здивовано насупився — вона здалася йому дещо заважкою, як для такої тендітної особи.

Він поніс її темними коридорами, раз по раз зачіпаючи плечима холодні кам'яні стіни. Можливо, зчудувався знову, що так сп'янів, намагаючись не шуміти.

В невеличкій кімнатці, кладучи Люсі на кушетку, впав просто на неї.

Вона зачекала кілька хвилин, слухаючи його дихання. Потім зсунула з себе сплячого графа, по можливості зручно його влаштовуючи, і, задоволена собою, заснула поряд.

Господар дому прокинувся з важкою головою сонячним ранком у дивному для себе місці. Він не міг згадати, коли і як сюди потрапив. У роті відчувалася сухість із виразним металевим присмаком. Окрім нього в кімнатці нікого не було. Дещо непевною ходою граф зник за дверима.

До вечора всі мешканці замку почали дивно позирати на камеристку юної леді. Здавалося, лише Равелія залишалася в повному невіданні щодо того, де саме ночував її батько. Можливо, юній леді просто ніхто не наважився сказати.

Люсі покликали до графині Вальєни. Вона йшла до її покоїв із дивною, ледь помітною посмішкою на вустах.

Щойно камеристка переступила поріг, як стара мегера вчепилася в її волосся:

— Ах ти ж, хвойдо! Думаєш, якщо прибула з королівського палацу, то тобі все дозволено?!

У намаганні вирватися з цупких «обіймів» міледі, камеристка опинилася біля її розкішного ложа. Господиня, шпетячи служницю останніми словами, повалила її на ліжко, щосили здавлюючи пальцями горло.

Відбиваючись, Люсі відкинула ковдру з подушок. З-під довгого рукава сукні камеристки на м'яку тканину впала непомітна прозора крапля, схожа на сльозу.

Раптом для леді Вальєни все змінилося. Служниця боляче стиснула її зап'ястя, звільняючи власне горло, і якимось неймовірним рухом помінялася з леді місцями. Ні, Люсі не стала душити графиню Норвейл. Вона просто, посміхаючись, зазирнула в її обличчя. На стару мегеру, ніби війнуло з потойбіччя.

Люсі пішла, спокійно поправляючи зачіску та одяг.

У леді Норвейл тремтіли руки, обличчя зовсім зблідло. Вона повільно звелася на ложі, важко дихаючи. Вальєні здалося, мовби вона щойно зазирнула в обличчя власної смерті.

Уночі замок розбудила тривожна звістка про раптову недугу Її Світлості леді Вальєни. Привезений уранці лікар висунув припущення, що вона могла заразитися від власної доньки, і залишив необхідні приписи.

За кілька днів графиня Норвейл одужала. Лише хвороба якимось дивним, незбагненним чином на неї вплинула. Вона часто червоніла, на її чолі раптово виступали великі краплі поту, під очима з'явилися важкі набряки, а серцебиття інколи пришвидшувалося. Ще складалося враження, ніби міледі стала носити тісний одяг. Погляд Вальєни здавався то гарячковим, то затуманеним.

Люсі уникала зустрічей із нею, але знаючи точно, що насправді відбувається з леді Норвейл, лише ховала посмішку.

Через деякий час замок почав шепотітися про божевілля господині. Люсі вирішила, що настав час направити це «божевілля» в потрібне русло.

Під покровом глупої ночі камеристка прокралася в кабінет Його Світлості. Вона сподівалася на краплю міцного алкоголю, і передчуття не підвели служницю — граф залишив на столику майже повну пляшку. Люсі навхилки випила майже все, залишивши на дні трохи рідини й для самого лорда, куди й сипнула невеличкий, особливий «подаруночок».

Увесь цей час, поки Люсі тішилася собою, і, навіть тоді, коли ''грабувала'' графа, леді Вальєна дійсно сходила з розуму. Вона не могла пояснити собі, чому це коїться з нею у такому віці. Графиня не божеволіла. Вона горіла плотським бажанням до божевілля.

Особливо сильно це відчувалося ночами. Міледі почала погано спати. В темряві її покоїв з'являлися хтиві, гарячі марення. Дійшло до того, що графиня почала сама себе пестити.

Їй навіть Меріан молодим примерещився. Видиво було настільки реалістичним, що вона повірила у власне божевілля. Його сильні руки мандрували її розпеченим тілом, викликаючи неймовірний трепет; губи дражнили, кусали й навіть робили боляче. Вона притискалася до цього фантома своїм мокрим від поту тілом, гарячково ковзаючи долонями по його міцній спині.

Шаленство закінчувалося яскравими спалахами насолоди і тут же починалося знову. Так тривало до самого світанку, поки виснажена своїм нічним видивом графиня нарешті не заснула.

Прокинувшись уранці, вона вперше за довгий час відчула полегшення.