Уроки зілляваріння (фанфік-кросовер по «Гаррі Поттеру» і «Маленьких жінках»)

— Що він тобі пообіцяв? Що? Я просто зеленого поняття не маю, що він мав тобі наообіцяти, щоб ти погодилася.

Джо нервово ходила по порожній вітальні Ґрифіндору. Ці питання вона ставила радше собі, ніж мені. Лорі невідривно стежив за нею. Я ж перечитувала свої записи із зілляваріння.

— А ти куди дивився?

Джо рвучко зупинилася. Надто рвучко. Вона ледь не перекинула вази з квітами, що стояла неподалік. Її сердитий погляд був спрямований на Лорі.

— Я? А я тут взагалі до чого?

— Ти ж нам всім як старший брат. То мав би наглядати за Бет!

На цих словах вираз обличчя Лорі спохмурнів. Мені стало його шкода. Ким, ким, а старшим братом для Джо він точно не хотів бути. Ця напруга між ними зростала кожен день, і я боялася, що настане час, коли Лорі не витримає і... І що тоді? Я дуже добре знала Джо. Вона не відчувала те саме, що й Лорі. Для неї він був як брат-близнюк. Джо ніколи не дивилася на нього як на хлопця, якого можна покохати.

Лорі нічого не відповів. Мовчки встав і пішов у напрямку хлопчачих спалень.

— Ей. Я взагалі ще не закінчила. Ти куди?

— Взагалі то ти мені не мама, щоб нотації читати! — люто вигукнув Лорі. Він з-під лоба зиркнув на Джо, яка не знайшла слів, щоб відповісти, а тоді люто відкрив і замкнув за собою двері.

Джо ошелешено продовжувала дивитися йому вслід. Я закрила зошит і підійшла до неї. Поставила руку на плече.

— Нічого. Завтра вже помиритеся. Ти ж знаєш який Лорі.

Джо важко зітхнула.

— Знаю. Але при кожній його згадці про маму я відступаю і не знаю як повести себе. Я б хотіла його якось підтримати. Але...

Джо замовкла, тоді уважно подивилася мені в очі.

— Я не знаю як. Я не вмію усно підбирати слова. Мені краще це дається на папері.

Вона кволо усміхнулася. Я обійняла сестру.

— Все буде добре.

Джо кивнула головою на знак згоди, хоч ми обоє розуміли, що щось насувається зі сторони Лорі. Його зізнання, яке змінить усе. Не лише між ним і Джо, але й між нами усіма.

— То? Чому ти все ж погодилася допомогти Фреду? — запитала мене Джо, коли ми зручно вмостилися біля каміна, у якому повільно догорав вогонь.

— Просто. Мені стало його шкода. Він так хоче стати аврором.

Джо уважно спостерігала за мною. Вірніше вона дуже детально вивчала моє обличчя. Ледь не кожен його рух.

— Що?

— Він ж тобі не подобається?

— Хто? Фред? З чого ти взяла?

Я сказала це абсолютно спокійно, і Джо глибоко видихунла. Наче, з її плечей впав величезний камінь.

— Добре. Бо найменше чого я хотіла — це спостерігати за тим, як мій друг розбиває серце моїй улюбленій сестрі.

— За це можеш не переживати, — я стиснула її руку. Джо вдячно усміхнулася.

— Не хочу тих розбитих сердець і тих всіх розмов про кохання, всіх тих страждальних поглядів. Я так хочу, щоб все було як раніше...

Джо похилилася мені на плече. Я обійняла її. Ми мовчки дивилися, як зникає вогонь у каміні. Мовчки дивилися за тим, як зникає наше дитинство.