Уроки зілляваріння (фанфік-кросовер по «Гаррі Поттеру» і «Маленьких жінках»)

Я мав би здогадатися ще тоді, коли Скарлет підходила до нас з Бет у бібліотеці і питала що я взагалі тут забув (адже я і бібліотека — це поняття не сумісні) що все так закінчиться.

Майже всі столи були зайняті дівчатами з різних гуртожитків. Вони недбало крутили своє волосся на палець і стріляли поглядами у мій бік. Хто якими. Страждальними, закоханими, спокусливими...

Я підійшов до першої шафи з книгами, яка стояла поруч дверей у бібліотеку. Вдав, що щось шукав. Рухаючись вздовж книг, я дійшов до виходу і чимдуж вибіг з бібліотеки.

На сходах я ледь не збив Бет з ніг. Вчасно притримав її за тендітну талію. Ледве стримав себе, щоб не стиснути її міцніше, притиснути до стіни і...

— Забув де бібліотека?

Вона усміхнулася. Я збентежено відійшов від неї і запхав руки до кишень. Знала б вона що робить її усмішка зі мною.

— Це не смішно. Там купа дівчат.

— І... Що?

— Та вони прилипнуть до мене як реп'яхи, як тільки ми з тобою зайдемо туди. Я так нормально не повчуся.

Бет пирхнула зі сміху. Я здивовано глянув на неї. Це вперше вона засміялася у моїй присутності. Усміхатися вона почала ще раніше. Але от сміятися.

— Вибач. Я не хотіла тебе образити, — вона стурбовано поклала долоню на моє передпліччя.

Я відсмикнув руку і нервово поправив своє волосся.

— Сердишся?

— Так! На Скарлет! Вона думає, що це капець як дотепно.

Зрозумівши, що серджуся я не на неї, Бет полегшено зітхнула. Вона схилила голову на бік. Бет думала про щось.

— Ходімо. Я маю ідею.

Вона обернулася і почала спускатися сходами вниз. Тоді обернулася, щоб переконатися, чи я йду.

— Ти зі мною?

Завжди. Я труснув головою так, що у мене аж потемніло в очах. Ще ніколи так не розчинявся у людині, яка взагалі поняття не мала про мої почуття.

— Звісно, сенсею. З тобою хоч на край світу.