Уроки зілляваріння (фанфік-кросовер по «Гаррі Поттеру» і «Маленьких жінках»)

— Ось, прийшли.

Я обернулася. Фред здивовано роззирався навколо. Напевно, він взагалі не міг припустити, що я приведу його до озера.

— Ми можемо вчитися тут, допоки погода хороша. Як настане зима, будемо використовувати кімнату на вимогу або коли буде дощити. Вона ж не лише нам потрібна. Але. Думаю, що через деякий час дівчата перестануть ходити до бібліотеки, помітивши, що тебе там немає.

Фред нічого не відповів. Лише далі продовжував дивитися на дерева, що звисали над нами та на озеро, від якого віяло приємною прохолодою.

— Ніколи тут не був, — зачаровано сказав він. — Як ти забрела сюди?

Я стенула плечима.

— Гуляла, шукала рослини для уроків зілляваріння. Якось натрапила сюди. Мені тут сподобалося, і це стало моїм секретним місцем. То, що скажеш?

— Секретним місцем? — Фред загнув брову.

— Ну так.

— Джо знає про нього?

— Ні.

— Френк?

— Ніхто не знає про нього, крім тебе.

Тиша. Брови Фреда поповзли догори, а його щоки почервоніли.

— А чому ти... Гм... Чому ти не показувала його іншим?

— Бо хотіла мати це місце суто для себе. Так тобі підходить?

Я не розуміла до чого були всі його запитання.

Фред якось по-дурному усміхнувся. Так усміхався Лорі, коли Джо хвалила його.

— Та що?

— Тобто. Ти заради мене пожертвувала своїм секретним місцем?

Я закотила очі.

— Ну та прям пожертвувала. Використала його. У мене не було інших варіантів і у тебе я бачила також.

— Отже, я тобі не байдужий.

— Ну звісно, що не байдужий. Ти ж друг Джо і Лорі. А значить і мій друг.

Його усмішка миттєво зникла.

— Та що таке? Ти якийсь сам не свій сьогодні. Все гаразд?

— Так... Просто... Так, все гаразд. Мені підходить це місце... Давай... Давай починати.

Він був неуважний. Весь час. Дивився куди завгодно тільки не у підручник із зілляваріння. А ще був якийсь сумний. Навіть сердився на мене, коли я йому дорікала за його неуважність, що було не схоже на нього.

Попри цю його злість він запропонував мене провести до Рейвенклову. Щоб не злити його, я погодилася.

Це вперше за весь час наших занять мені було некомфортно повертатися до гуртожитка. Фред не раз мене проводив. Але коли ми йшли, то він весь час щось розповідав. Сьогодні ж ми йшли мовчки, що непокоїло мене.

Та найбільше, що занепокоїло мене був його погляд. Тоді, коли я зникала за дверима рейвенкловської вітальні. Так на Джо дивився Лорі. Коли вона не бачила, коли всі не бачили, крім мене. Цей погляд просто кричав про те, щоб Джо звернула на Лорі увагу. Він ніби казав: «Невже ти не бачиш, що я тебе кохаю? Невже не бачиш як страждаю?»

У вітальні я різко махнула головою. Дурниці. Я не можу подобатися такому хлопцю як Фред. Йому б мала сподобатися Емі. Меґ, якби вона не зустрічалася з Джоном, але точно не я. Ми занадто різні.

— Ти дуже подобаєшся цьому хлопцю, моя дівчинко.

Я стрепенулася. До мене говорила Елеонора. Чаклунка з картини, яка оберігала вхід до вітальні.

— Що?

— Він і досі стоїть біля дверей і тужливо дивиться на них в надії, що ти вийдеш.

— Ага. І кинешся йому в обійми, — незадоволено докинула Ровена. У своїх руках вона тримала меч. — Послухай. Не вір у ці казочки. Справді, Бет.

— Ти переповнена іронією та злістю. Твоє серце почорніло і ще...

— А ти живеш ілюзіями і...

Я кинулася вперед, не бажаючи слухати сварки між Елеонорою та Ровеною. Вони частенько сварилися. Одна — безнадійний романтик, інша — жорстокий скептик. А ще сестри.

Хоч. Я, Джо, Емі та Меґ також різні. В цьому і є особливість бути сім'єю. Попри всі відмінності у характерах бути разом, миритися навіть, коли не хочеться та підтримувати у важкі часи.

Особливо зараз, коли Той, кого не можна називати, повернувся.