Атака єдинорогів

Він опустився перед нею на одне коліно в тісній, задушливій кімнаті й дістав маленьку червону коробочку.

— Ти вийдеш за мене?

Наталія аж подавилася від несподіванки. Кілька секунд вона мовчки дивилася на Микиту, а потім повільно поставила китайську локшину на старий, продавлений диван.

На фоні бурмотів телевізор із потьмянілим екраном, ледве чутно перегортаючи кадри якогось серіалу. Пульт валявся на підлозі серед розкиданих дрібниць.

Звичайний вечір. Принаймні, так здавалося ще хвилину тому. Але Микитине питання вибило її з рівноваги. Вона ще раз поглянула на нього й ледь чутно видихнула:

— Ні-і-і...

— Що? Як? Чому?! — Микита миттєво ж схопився на ноги. — Ми ж два роки разом! Я думав, що між нами все добре! То що не так?

— Справа не в тобі, — Наталія зітхнула, опустивши плечі. — Справа в мені. Я морально ще не готова до шлюбу.

— Та тобі вже двадцять сім! Скільки ще часу тобі потрібно?

Вона опустила погляд на локшину в пластиковому контейнері, відчуваючи, як напруження між ними загусло. Тепер цей вечір був безнадійно зіпсований. Тож Наталія вирішила не залишатися тут ані хвилини довше. Вона повільно піднялася, але Микита схопив її за руку трохи нижче плеча і стиснув сильніше, ніж треба.

— Ми ще не закінчили! Ти маєш пояснити!

Його голос став низьким і жорстким, очі блищали у тьмяному світлі лампи.

— Ні, ми закінчили! — Наталія різко вирвалася, відштовхнувши його. — Відпусти мене!

Він застиг, дихаючи уривчасто, а вона вже взувалася біля дверей. Наостанок кинула через плече:

— Я не вийду за тебе, навіть якщо цей світ заполонять єдинороги, а ти залишишся останнім чоловіком на планеті.

Двері грюкнули. Вона вийшла в нічну прохолоду в тому, в чому була: біла майка, шорти до колін, необережний пучок на голові і темні кросівки.

Асфальт ще випромінював денне тепло, але ніч уже приносила свіжість. Наталія йшла швидко, майже машинально, навіть не помічаючи, як минула кілька перехресть. Її кроки гучно відлунювали в порожніх провулках, і лише коли попереду замерехтіли знайомі вікна, серце почало битися трохи рівніше. Ноги привели її до будинку подруги…

А в той час Микита стояв посеред квартири, мовби досі не усвідомлюючи, що щойно сталося. Його очі бігали кімнатою, ніби намагаючись знайти відповідь на запитання. А потім… лють. Гостра, сліпуча, така, що аж здавалося, ніби кров закипає в жилах. Він різко змахнув рукою й жбурнув коробочку з обручкою об підлогу. Крихітний блискучий кружечок вилетів назовні й покотився кудись під диван.

— Навіть якщо світ заполонять єдинороги, а я буду останнім чоловіком… — пробурмотів він собі під ніс, стискаючи пальці так, що кісточки побіліли.

Після цього пішов на кухню і відкрив шухляду. Взяв ножа. Відчув, як холодна сталь лежить у руці. Підняв погляд і зустрів власне відображення у темному вікні. Воно йому подобалося. В очах горіло щось хижо-несамовите. Щось пекельне.

Посмішка розтягнула губи:

— Ну, подивимось, що ти тепер скажеш, люба, — і на підлогу бризнула кров.

Тим часом Наталія вже сиділа з Ганною на широкому, м’якому дивані, попиваючи вино й розгортаючи шоколадні цукерки. Кімната була затишною, навіть надто затишною після душної атмосфери її власної квартири. Тут пахло лавандовою свічкою, свіжою кавою і чимось теплим, домашнім. Прямо з кухні.

— Бо ти дурепа, — протягнула Ганна, ліниво потягуючись і тримаючи в одній руці келих, а в другій цукерку. — Якби хтось за мною так бігав, я б уже давно готувала йому п’ять страв на сніданок, обід і вечерю!

— А якщо я не хочу цього? — Наталя надула губи й зробила кілька ковтків вина. — Якщо мені оте заміжжя взагалі не потрібно?

— Я і кажу: ду-ре-па! — Ганна рішуче простягнула їй чергову цукерку. — Ну, скільки ви разом живете?

— Два роки…

— А до цього скільки зустрічалися?

— Ну… три роки.

— Три роки, — передражнила її подруга, зображаючи вдавану серйозність. — А ще до цього скільки ти йому голову морочила? «Ой, я не можу піти з тобою на побачення, бо мені кота треба поховати!», «Ні, завтра не вийде — до мене приїжджає троюрідний брат маминої хрещеної!»… чи моя улюблена: «Слухай, мені терміново треба поїхати з міста на місяць-два, але щойно повернусь, ми обов’язково кудись підемо!»

Наталія похмуро поставила порожній келих на стіл і опустила голову.

— Знаєш, куди я на місці твого Микити засунула б тобі ту обручку після всього цього, якби ти мені сказала «ні»? — Ганна з хрускотом розгорнула чергову шоколадку. — От ти чудова подруга, прекрасна колега, але як дівчина — так собі.

Вона відкусила шматочок і додала, киваючи собі під ніс:

— Дограєшся. Ой, дограєшся… але тоді вже буде пізно.

Щось у цій фразі змусило Наталію нервово стиснути келих у руках. Хоча вона ще не знала, що прямо в цей момент на іншому кінці міста хтось розмазує по долоні гарячі, липкі краплі крові й посміхається так, ніби в нього нарешті з’явився геніальний план. Вона гадала, що…

— Микита не такий!

Наталія схопила пляшку й налила ще вина, хоча келих і так був майже повним. Рука тремтіла. Кілька крапель потрапили на ковдру. Вона помітила це, але не стала витирати.

— Він мені нічого не зробить, — сказала швидко, ніби намагаючись переконати не тільки Ганну, а й саму себе. — Максимум — за руки хапає, коли злиться...

Ганна примружила очі.

— То ти чекаєш, поки він тобі зуби виб’є і силоміць потягне в РАЦС?

Її голос був рівним, але у темно-зелених очах блищала різка, майже агресивна тривога. Вона завжди була такою — різкою, безкомпромісною, прямолінійною. Низька, але кремезна. З коротким рудуватим волоссям і постійно трохи хрипким голосом, ніби вона вічно сварилася з кимось.

Тоді на ній були потерті джинси та широка футболка з принтом якогось рок-гурту, яку вона носила вже років п’ять.

Наталія відвела погляд, відчуваючи, як у грудях щось стислося. Від слів Ганни стало холодно. Неприємно. Хотілося закутатися у щось тепле, закритися від світу. Навіть келих раптом здався важким у руці. Вона різко поставила його на маленький стіл поруч і підвелася.

— Куплю ще чогось закусити, — пробурмотіла Наталія, прямуючи до дверей.

Вже взуваючись, вона зрозуміла, що вийшла з дому, не взявши ні телефону, ні грошей.

— Я візьму твій телефон розрахуватися? — крикнула в бік кімнати.

— В мене цей… пай-пай… пай-пес… пал-пал…

Ганна, примружившись, намагалася згадати правильну назву, але зрештою махнула рукою, зробила ковток вина і підійшла до подруги, посміхаючись:

— Коротше, не працює воно в мене. Бери картку, біля дзеркала лежить.

Наталія так і зробила. Взяла картку і підняла її вгору, щоб показати Ганні, після чого заховала в кишеню й потягнулася за ключем.

— Може, мені з тобою замутити? — усміхнулася краєчком губ.

— І нащо мені таке горе? — засміялася Ганна, після чого махнула рукою й повернулася в кімнату.

Це було востаннє, коли вони бачились…

Наталія вийшла із супермаркету з маленьким пакетом у руках. Вітер обережно гойдав пластикову ручку, коли вона неквапом ступила на паркувальний майданчик. Вже збиралася перейти дорогу, коли помітила щось дивне.

На узбіччі стояв кінь. Великий, білосніжний. І… з рогом посеред лоба.

Наталія завмерла. Тварина дивилася просто на неї — спокійно, уважно, майже, як людина. А потім розвернулася і пішла геть, зникаючи в темряві.

Наталія почухала потилицю.

— Певно, це вже старість, — пробурмотіла вона. — Якщо таке після вина бачиться…

Знову рушила вперед. Ніч вже міцно затягнула місто, ніби тягучий чорний дим. Ліхтарі кидали тьмяне світло на вузький тротуар. Рідкісні автомобілі розтинали темряву фарами, а вдалині долинав то приглушений сміх, то відлуння чиєїсь суперечки.

Наталія йшла, заглиблена в свої думки. Може, Ганна права? Може, справді варто схаменутися?

Але перед очима чомусь поставала не ідеальна картинка сімейного щастя, а сірий побут: одне й те саме обличчя поряд день у день, роками. Діти — постійний галас, шмарклі, розмазані по меблях, і нескінченні казки на ніч, від яких хочеться завити. І мрія… ні, не про щасливу родину, а про їхній вісімнадцятий день народження, коли вони нарешті заберуть свої речі й поїдуть абикуди, аби тільки подалі.

А потім буде старість. Маленький город, на якому ростимуть нікому не потрібні помідори. І чоловік, що сидітиме поряд, байдужий і мовчазний, а вона дивитиметься на нього й думатиме: "Моє життя було б значно кращим, якби не він".

Наталія зупинилася, глянувши на пакет у руках.

— Може, хоча б почати палити?

Вона вже хотіла рушити далі, але раптом помітила його знову.

Єдиноріг стояв посеред дороги. Його голова була задерта вгору, а очі… Вони здавалися порожніми, ніби він не бачив нічого з того, що відбувалося навколо.

Позаду нього спалахнули фари. Автомобіль летів на великій швидкості.

— Зараз зіб’є… — злякалася Наталія, роблячи кроки уперед.

Проте єдиноріг навіть не ворухнувся. Машина влетіла в нього з оглушливим гуркотом. Лобове скло розлетілося, передня частина авто зім’ялася, але тварина… залишилася стояти на місці. Не похитнулася.

Замість цього вона розкрила пащу. Писк, що вирвався з її горла, був неприродним. Різким, пронизливим, неможливим. Не таким, як у коня. Не таким, як у будь-якої живої істоти. Скло навколо почало тріскатися. Наталія інстинктивно закрила голову руками й присіла. Її тіло тремтіло. Серце несамовито гупало в грудях. У вухах дзвеніло.

Єдиноріг застрибнув на дах авто і почав шалено бити по ньому копитами. Метал зі скреготом згинався. Скло тріскалося, а машина загрозливо розгойдувалася під його вагою.

З переднього сидіння вискочив водій — чоловік середніх років в чорному спортивному костюмі.

— Злазь, паскудо! — закричав він, замахуючись на тварину металевим прутом.

Єдиноріг різко стрибнув униз. Його ріг із хрускотом увійшов чоловікові в груди, проштрикнув наскрізь і вийшов із спини, блиснувши у світлі вуличних ліхтарів.

Тоді з машини вискочила жінка. Проте швидко заклякла на місці, дивлячись, як темна калюжа розтікається під тілом її чоловіка.

— Ні… ні, будь ласка… — її голос затремтів.

Єдиноріг зробив крок до неї. А потім підняв передні копита і зі всієї сили обрушив їх їй на голову. Череп хруснув так, ніби хтось розчавив кавун.

Наталія зірвалася з місця, навіть не усвідомлюючи цього. Вона бігла так, як не бігла ніколи в житті… Навіть не помітила, що дорогою десь загубила картку подруги чи взагалі забула взяти із собою той горезвісний пакет. Все здавалося їй тоді неважливим…

Повернувшись до супермаркету, вона ледве переводила подих. Очі були широко розплющені, руки тремтіли, серце билося так швидко, що вона боялася — воно зараз вибухне в грудях.

— Блокуйте двері! Блокуйте вікна! Треба все позакривати! Негайно!

Охоронець, похилий чоловік із втомленими очима, зітхнув, навіть не підводячись із-за стійки.

— О, зрозуміло, — буркнув він. — Вже чогось випила?

Наталія різко глянула на нього, ще не в змозі осягнути, що відбувається.

— Ні! — закричала вона, але навіть їй самій її голос здався схожим на голос божевільної.

Погляди в залі відчувалися, як голки, що впивалися в шкіру. Двоє касирів, що працювали в нічну зміну, теж дивилися на неї — з насмішкою, з недовірою. Охоронець повільно підняв одну брову й склав руки на грудях.

— Тобто, так… — Наталія захитала головою, намагаючись знайти слова. — Але справа не в цьому! Там… — вона різко показала в бік дверей. — Там ходять єдинороги! Вони небезпечні! Вони нападають на людей!

Касири вибухнули сміхом.

— Авжеж, — втомлено кивнув охоронець, взяв її за руку й повів до виходу. — А тепер, ходімо, дамо вам трохи свіжого повітря…

Наталія вже хотіла вирватися, але раптом дещо помітила і завмерла на місці. Великий, темний силует зупинився за автоматичними дверима.

Жінка різко рвонула з місця, відштовхуючи охоронця. Вона просто вдарила його ногою в коліно — не сильно, але достатньо, щоб він утратив рівновагу. І поки він здивовано вигукував, вона кинулася вперед, до службового приміщення. Касири лише переглянулися й провели її поглядом.

Та щойно двері службового приміщення відчинилися, назустріч Наталії вийшов ще один охоронець — молодий, кремезний, з коротко стриженим волоссям. Він навіть не став питати, що відбувається. Кинув її на підлогу й різко заламав руки за спину.

— Тихо, тихо! — пробурмотів, натискаючи на плече.

Наталія стиснула зуби від болю, намагаючись вирватися, але він був сильнішим. Вона бачила, як він потягнувся за рацією, відкривши рот, щоб щось сказати…

І тоді в залі спрацювали автоматичні двері. У супермаркет увійшов єдиноріг. Він рухався швидко. Під його копитами залишалися криваві відбитки.

На кілька секунд простір ніби завмер у моторошній тиші, а потім хтось із касирів закричав. Крик прорізав повітря, як ніж.

Єдиноріг рвучко повернув голову на звук. Його рухи були не кінськими — різкі, нервові, неначе в механізму, що працював зі збоями. Він зробив крок уперед, напруживши м’язи і готуючись до стрибка…

А Наталія скористалася цим моментом. Різко вигнулася, вириваючи руки з хватки охоронця, і, не думаючи, шмигнула за металеві двері службового приміщення. За спиною тільки роздалися лементи, гуркіт падаючих предметів, і пронизливий, нелюдський писк, що змушував тіло вібрувати від жаху.

— Ти що тут робиш?! — почувся раптом чоловічий голос.

Але Наталія ніяк не зреагувала. Вона несамовито шукала двері, пробираючись між стелажами й коробками. І ось — чорний вихід. Вона вискочила на вулицю… і завмерла. Перед нею стояли троє єдинорогів.

Вони мовчки дивилися на жінку. У їхніх очах не було ані злості, ані розуму, ані життя. Просто порожнеча.

Тіло Наталії вкрилося липким потом. Першою думкою було тікати, але куди? Назад у супермаркет — самогубство. Прориватися через них? Безглуздо. Але й помирати не хотілося.

Наталія стиснула кулаки. Потрібно дихати рівно. Потрібно думати.

Вона зробила маленький крок назад… і один із єдинорогів також поворухнувся. Він теж зробив маленький невпевнений крок, наче вони грали в якусь гру. Тільки правила знали не вони, а щось, що керувало ними зсередини.

Жінка відчувала, як серце б’ється десь у горлі. Варто лише помилитися, і це буде її остання ніч…

Пролунав постріл. Раптово. Неочікувано. Звук різонув тишу, немов лезо. Десь праворуч спалахнув вогонь дула, і Наталія ледве встигла помітити, як куля пройшла крізь три голови одночасно, мов нитка через намистини.

Три туші важко гепнулися на бетон. Наталія завмерла. Її власні ноги підкосилися, тіло охопило тремтіння, наче вона різко опинилася на морозі. Світ почав розпливатись, звук у вухах ніби згасав.

Вона майже втратила свідомість. Але не впала. Чиясь сильна рука підхопила її за секунду до зіткнення із землею.

— Ти як? — пролунав низький, басовитий голос.

Наталія тільки здивовано кліпнула. Перед нею — карі очі. Глибокі, уважні, із ледь помітною цікавістю.

І раптом у її голові виникла картинка: вона у весільній сукні йде поряд із цим чоловіком, тримаючи його за руку. За ними біжить купа дітей, радісно плескаючи в долоні. Він усміхається. Вона теж. Всі щасливі. Грає музика. Захід сонця…

— Одружишся зі мною? — ледь чутно прошепотіла Наталія.