11.
Надіс приїхав на околицю міста, за даною Артуром адресою. Колишній промисловий район чи щось схоже на нього. Ніколи раніше тут не був.
Оминув бетонну стіну від автобусної зупинки, за якою знаходилися якісь складські приміщення. Пройшов двориками старих п'ятиповерхівок із засцяними під'їздами й розсохлими дверима. Вийшов на територію колишнього заводу, яка ретельно охоронялася. На прохідній його перевірили металодетектором і лиш опісля — пропустили.
Кафе, магазини, офіси. Справжнє містечко. Артур сховав Авіву в доволі пристойному місці, хай і знаходиться воно в якомусь задуп'ї.
На вході до житлового комплексу Надіс пройшов іще одну перевірку, наче між будками охорони з повітря міг дістати автомат.
Авіва мала бути на першому поверсі. Подзвонив у двері. Ніхто не відкрив і не обізвався. Надіс скористався ключ-карткою, отриманою від Артура. Зайшов.
Простора вітальня. Направо — санвузол. Прямо — кухня і спальня. Прочинив двері кімнати.
В напівтемряві сиділа Авіва в навушниках, за п'ятьма моніторами одночасно, звіряючи з ними якусь інформацію з паперів.
Знявши навушники, під'їхала до іншого столу з теками папок. Надіс рушив. Сестра обернулася на звук.
— Надіс?!
— Він самий. А ти надіялася, що мене замість тебе входокають?
Сів на ліжко. І тільки потім помітив, що Авіва сиділа не на офісному стільці і не в геймерському кріслі. Це був інвалідний візок.
Уся злість, усі образи на сестру — миттю випарувалися.
Деякий час вони мовчки дивилися одне на одного, потім Авіва заплакала. Надіс не став її утішати, як зробив би це раніше. Та й навряд чи вона цього потребувала.
— Ти повернула Артуру його гроші? — врешті обізвався Надіс.
Авіва кивнула, втираючи сльози.
— Чому не сказала?
— Бо ти б не зміг удавати, ніби нічого не знаєш.
— То що ти тут робиш?
— Надісе, моя реальність змінилася. Хіба не бачиш? Я ніколи не встану з цього проклятого візка!
— Ну то Дімону подякуй. Через медіума.
Авіва посміхнулася, втерши обличчя рукавом.
— До речі, навіщо ти сплуталася з тим козлом?
— Щоб виграти трохи часу, братику. Мене шукали.
Надіс кивнув на монітори:
— Це те, що я думаю?
Авіва кивнула:
— Так.
— Та нахіба воно тобі треба? Цього мало? — тицьнув у візок.
— Пропонуєш звичайне життя каліки? Так я займаюся справами. Після відновлення репутації повернулися клієнти, навіть нові з'явилися. Мої послуги значно зросли в ціні. Працюю тепер із тими, хто платить не просто гроші, а «премію за ризик».
— І для чого тоді тобі те «бабло», якщо законсервувала себе, як кільку в томаті?
— Для племінників. У тебе ж колись діти мають з'явитися.
Надіс розтягнув губи в усмішці:
— Відкупитися хочеш, Авіво?
Та похитала головою, її голос прозвучав занадто тихо, наче шелест листя:
— Я не зможу мати власних дітей...
Щоб перевести розмову на іншу тему, Надіс дістав із кишені її телефон. Та знов заперечливо похитала головою:
— Це вже не моє життя. Викинь. Артур...
— Забудь за нього, Авіво.
— ... скоро поїде за кордон.
— І?
— Він тобі подобається?
— Хіба в мене був час думати над власними вподобаннями? В будь-якому випадку в мене більше шансів, ніж у тебе. І справа зовсім не у візку. Я ще зайду.
Надіс підвівся й, не прощаючись, пішов до виходу. Проходячи між «кордонами», згадав, що так нічого й не запитав. Але повертатися бажання не було.
Крутив у кишені куртки телефон Авіви. Викидати його, як просила сестра, він не збирався. Для чого позбавляти себе речі, яка зможе стати в нагоді?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!