Висновки
Акцентуації характеру можуть бути продуктивним інструментом для письменника за умови, що вони використовуються не як спосіб діагностувати вигаданих людей, а як спосіб систематизувати авторські спостереження за поведінкою та мовленням.
Типологія Карла Леонгарда дає зручний набір характерологічних домінант: гіпертимність, застрягання, емотивність, педантичність, тривожність, дистимічність, екзальтованість, демонстративність, збудливість і циклотимність.
Модель Андрія Лічка розширює перспективу іншими характерологічними типами, серед яких важливими для письменницького інструментарію можуть бути шизоїдний, лабільний і конформний. Водночас система Лічка має власну логіку та історичний контекст і не повинна подаватися просто як «розширена версія» Леонгарда.
Запропонована 13-компонентна класифікація тому є синтетичною моделлю для художнього моделювання, а не новою психодіагностичною типологією.
Її головна користь полягає в можливості перейти від абстрактної характеристики персонажа до конкретних мовленнєвих рішень.
Не просто:
«Він тривожний».
А:
«Коли він не впевнений, він ставить два уточнювальні запитання, потім пом'якшує власне твердження і врешті передає співрозмовникові право прийняти рішення».
Не:
«Вона демонстративна».
А:
«Вона ніколи не розповідає подію одразу. Спочатку створює очікування, перевіряє реакцію слухача, а потім подає історію так, щоб самій опинитися в центрі».
Не:
«Він педантичний».
А:
«Він не може пройти повз неточність навіть тоді, коли всі інші вже давно зрозуміли суть».
Саме такі переклади психологічних властивостей у мовленнєві дії створюють характер.
У сучасній теорії художньої характеризації мовлення розглядається як один із ключових засобів формування образу персонажа, причому важливим є не тільки лексичний склад реплік, а й ширша організація дискурсу, його граматичні та прагматичні характеристики. Дослідження діалогічності художньої прози також показують, що граматичні структури, властиві розмовному мовленню, можуть бути використані для аналізу та конструювання стилістичних відмінностей між персонажами.
Отже, «голос» персонажа виникає не з одного набору слів.
Він виникає з послідовності виборів:
Що герой помічає.
Що ігнорує.
Що повторює.
Що приховує.
Кого перебиває.
Кого слухає.
Чого боїться.
Чим намагається керувати.
І, нарешті, як усе це перетворюється на мову.
Саме тому психологічна типологія може бути для письменника не кліткою, а картою. Вона не повинна говорити авторові, яким є персонаж. Її завдання скромніше й водночас практичніше: допомогти поставити правильне запитання про те, як саме цей персонаж проявляє себе в словах.
А відповідь на це запитання і створює голос, який читач здатен почути навіть тоді, коли автор прибирає з репліки ім'я героя.
________________________________________
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!